Він мовчав — зуби цокотіли. Постать у нічній сорочці перейшла через кімнатку й присіла на ліжко, її рука торкнулася його лоба.
— Господи, ти весь тремтиш! Не треба брати того до серця! Ну, не треба! — сказала вона, ніжно гладячи обличчя і волосся. — Нічого ж не случилось! Так у нас буває, бо інакше він не отямиться!
Її рука опустилася — гладила груди й плечі, це вже через ковдру.
— Прошу тебе, Ванечко, не треба! Ну, будь розумничок, Іванку, — сокотіла. Ти ж такий сильний, такий неподібний до того бовдура! Візьми себе в руки! Ну ж нічого не случилось!
І сталося диво. Від ласки та пестливих слів Іванове тіло перестало труситися, а зуби дзвонити. Але лишався напружений, як струна.
— Завтра… від вас… піду! — вичавив він.
— Нікуди ти не підеш! — лагідно сказала Людмила, все ще легко погладжуючи його. — Таке в нас не часто буває. Полежить зв’язаний до ранку, отверезіє і заспокоїться — хворий він чоловік!
— Буде зв’язаний цілу ніч? — з жахом спитав Іван.
— А хочеш, щоб цілу ніч колотив? — спитала тим-таки розм’яклим голосом Людмила. — Його треба зупинити відразу й не давати попусту, бо сам не зупиниться. Біда це в нас, що ж маємо робить?
Знову легка дригота пройшла Іванові по тілі. Людмила це відчула.
— Хочеш, ляжу біля тебе — заспокоїшся? — шепнула.
— Ні! — сказав уже зі сталевою ноткою в голосі. — Не чіпайте мене!
— Хочеш, щоб пішла? — спитала ніжно.
— Так! — витиснув із себе. — Хочу! Щоб ви пішли, хочу сам піти… від вашої колотнечі… вона мені ні на щó!
— Нікуди ти не підеш! — твердіше, але все ще із солодкими нотками сказала Людмила. Прилягла біля нього й м’яко притислася через ковдру. — Я не домалювала твого портрета, — її рука гладила його, сягаючи все далі й далі, аж до живота. — Повісиш у себе, і він тебе від мене не пустить, хі-хі!
— Лучче не чіпайте мене! — зимно повторив він.
Але її рука вже натрапила на сталево наструмлене вудо — натрапила й різко відсмикнулася. А з ним раптом сталося щось несподіване, зрештою, і сподіване, бо в ньому пробудився звір. І не просто пробудився, як це вже бувало, а скочив на ноги роз’ятрений і безумний. Відтак роз’ятреним та безумним став він, Іван Василевський, бо за якусь мить Людмила опинилася під ним і була насаджена на сталеве вудо так нагло, що не встигла й подиха перевести. Відтак заклякла, бувши перелякана і вражена, а що це довго не тривало, всього кілька хвилин, навіть не встигла отямитися. Він звівся раптово над нею: страшний, розпалений, ярий і розшалілий, і оббризкав молоком її оголеного живота. Відтак захитався, ніби підрубане дерево, і майже бездиханно звалився побіч, трохи її боляче й притисши.
— Нащо ти це зробив? — із жахом спитала Людмила, вивільняючись з-під нього.
Але він лежав непорушно, як колода, світячи отим звіриним поглядом, який колись її надихнув. Відтак по паузі сказав рипливим голосом:
— Попереджав тебе: не чіпай! Не послухалася — й дістала!
— Але ж я хотіла… тебе… заспокоїти.
— Те, що хотіла, дістала! — зарипів крижаним голосом. — А тепер забирайся!
— Але ж ти не покинеш мене, Іванку, — засокотіла, обіймаючи його. — Після того, що сталося…
— Коли б була дівчина, не покинув, — чавунним голосом прорипів він. — А тепер точно знаю: ти не дівчина! І злягалася не з одним і не раз. Завтра від вас піду, а не відстанеш, то січас!
Вони обоє вже не стежили за мовою, через що в неї і вскакували варваризми.
— Ти людина чи каменюка? — зойкнула Людмила.
Промовчав якусь хвилю, відтак заговорив важким і неприємним голосом, кидаючи кожне слово, як бомбу:
— Да, я чавунний! І мене можна зламать і розбить, але мене не можна зігнуть, пойняла? І не я ліз до тебе, а ти до мене. Не кликав, а приходила. Плела сітку, стерво! Хотіла дурачка зловить. Отож і дістала, що заслужила, тоїсть зловилася сама. Забирайся, курва, бо викину як останню сучку!
І ці страшні слова викинули її з ліжка — заридала і, схопившись за обличчя, побігла з кімнати, а за нею холодно й примружено стежили пильні й чіпкі очі звіра, не виявляючи до жертви жодного співчуття.
20
Те, що сталося далі, я бачу як кульмінаційну яву в драмі — у ній будуть задіяні всі герої. Розсувається завіса. На кону — дім у формі прозорої кулі, густо залитий світлом, тобто в кожній клітині Сфери горить яскрава електрична лампочка. Іван Василевський і досі лежить у ліжку з підтягненою до підборіддя ковдрою, ніби покійник. Але він не покійник, бо очі має розплющені, хоча й мертві, Таїсія Іванівна у своїй клітці спокійно стелить ліжко; Кіт при ній, крутиться, муркочучи, біля її ніг. Аркадія Петровича ніде не видно, принаймні ні в його кімнаті, ні у вітальні його нема, але у Сфері він має конче бути. Людмила біжить. Заскакує до вітальні й тільки тут відводить від обличчя руки: воно в неї страшне: очі вирячені, рот скривлено-розтулений, сльози з брудом чи залишками косметики розмазано по щоках, і вони продовжують текти, тіло струшується. Людмила спиняється й божевільно поводить поглядом. Тоді якась різка думка стріляє їй у голову — вона біжить, гримлячи приступками, під сходи, що ведуть на горище. На шум вискакує Таїсія Іванівна.
— Доцю, ти куди? — верещить вона. — Не ходи туди, бо він пообіцяв повіситися!
Але Людмила не слухає. Вскакує на горище, і тільки тепер стає видно п’яного Аркадія Петровича — досі лежав на підлозі, а тепер вражено сідає. Людмила підскакує до петлі, що спокійно собі висить, і вилазить на стільця.
— Не дури, Людка! — кричить Аркадій Петрович. — Я на тобі женюсь!
Але Людмила і його не слухає. Надягає петлю на шию і відштовхує стільця, який з грюком падає. І тут стається чудне з Аркадієм Петровичем. Він підскакує і, ніби величезний кажан, кидається до Людмили, хапаючи її саме тієї миті, коли вона мала б повиснути. Відтак дивно розхитується, бо тримає дівчину однією рукою за ноги, а другою невідь-чого вимахуючи.
— Зніми із шиї петлю! — репетує він. — Зніми петлю, бо не вдержу!
І Людмила слухається: повільно знімає із шиї петлю й тільки тоді зомліло падає на плече Аркадія Петровича. Як лантух.
— Шо там случилось? — репетує внизу чи Таїсія Іванівна, чи Кішка Ліза — це важко розібрати, бо обидві надмірно схвильовані. Пес у дворі, тобто за межами Сфери, але й він бере участь у дійстві, бо починає вити, висовуючи морду з буди. Дощ продовжує лити. На ці крики та виття Іван Василевський знову зіскакує з ліжка й біжить, кидаючи спершу одними, а тоді й другими дверима.
— Шо тут случилось?
І тут ударяє ґонґ. Здається, передчасно, бо хіба це кінець сцени? Але цього разу ґонґ визначає інше: найпатетичніший момент у драмі. На сходи з горища виходить, п’яно хитаючись, Аркадій Пастух, в нього перекинута через плече Людмила.
— Шо случилось? — верещить чи то Таїсія Іванівна, чи Кішка Ліза, чи обидві разом. Пес за межами Сфери виє.
Аркадій Петрович стоїть на верхотурі сходів, хитається, але його обличчя ошкірене, правда, хто знає, що значить той ошкір.
— Хотіла покончить жизнь самоубійством, — сардонічно каже він і гикає. — А я її спас! Принеси, Тайка, нашатиру, будемо приводити її в чувство, бо я з нею спуститься не могу.
І він обережно, наче велику коштовність, опускає Людмилу на підлогу передухіддя до горища й уклякає.
Іван Василевський стоїть, наче громом уражений: очі вибалушені, нерухомі, рота розтулено. Таїсія Іванівна мчить просто на нього (нашатир, очевидно, на кухні), відштовхує Івана з дороги й по-котячому люто шипить:
— Це ти, зараза, її до того призвів! Убірайся з нашого дому, шоб ноги твоєї тут не було!
Але Іван тільки зсунувся з місця, бо він справді битий громом. Громом чи ґонґом, який тут прогучав. Вираз обличчя в нього не змінюється, але дороги Таїсії Іванівні хлопець принаймні не застує. Аркадій Петрович на верхотурі схиляється над зімлілою Людмилою, але відразу зводиться. І виникає враження, ніби б’є до неї поклони й молиться.
Таїсія Іванівна вискакує з кухні з пуздерком нашатирю і мчиться, блискавично перебираючи коротенькими товстими ніжками (вона в халаті) до сходів. Кішка Ліза зривається й собі, і вони торохкотять сходами. Пес усе ще виє. Таїсія Іванівна схиляється над дочкою й суне їй під носа пуздерко з нашатирем. Людмила сідає, їй допомагають, бережно й любовно, мати та вітчим. І перше, що бачить Людмила, — остовпілого внизу, в трусах та майці, Івана Василевського.
— Хай він піде вон! — каже вона спершу не так голосно, але відразу ж по тому верещить. — Забирайся вон, нігодяй! Шоб глаза мої тебе не бачили! Вон! Вон! Вон!
І ці слова вдаряють Івана, ніби чавунні ядра. Схарапуджується й біжить негнучкими ногами. На обличчі в нього — жах!
Пес припиняє вити. Аркадій Петрович стоїть, п’яно розхитуючись, і по-ідіотському шкіриться.
— Я тут подумав, мать, — каже він, заплітаючи слова, — може, мені й правда, щоб не було у нас страстей, жениться не на тобі, а на Людочці? Я ж все-таки її спас?
(Продовження на наступній сторінці)