Пшоно важко зітхнув і переклав ноги. Єва сидів до нього спиною, обличчям до вікна, але й це не сховало, що шия в нього набирає кольору півнячого гребеня. Так у нього бувало завжди, коли випивав. Знову потягся до пляшки й вилив рештки до стопок. Його погляд упав на шиби — за ними йшов густий сніг, власне, зірвалася заметільниця, бо вітер не вщух, а посилився.
— Хе! — сказав. — Помело! Це тобі, Адамо, в капчиках неудобно буде йти!
Адама різко повернулася — у вікно гостро сікло.
— А хай остається, — спокійно сказав із ліжка Пшоно. — Тобі в кожусі та валянцях нічо, а вона може й остаться.
— Шоб ти надо мною здівався? — верескнула Адама.
— А тобі не наравиться? — розтяглим голосом спитав Пшоно. — Це ж не тільки тобі вдовольствіє, а й мені!
— Терпіть не можу, кови мені пуцьку сунуть не туди, куди повожено, — обурено сказала Адама; останню чарку пити чомусь не поспішала.
— Подумай, Адамо, — розтягло сказав Пшоно. — Можеш і на довше остаться, буду тебе поїть і кормить. Не гірше моїх собак їстимеш.
— Нє! — рішуче сказала Адама. — Лучче я в тій завірюсі замерзну.
— Странна ти, Адамо, — зітхнув Пшоно. — Я ж тобі добра хочу.
— Ну да, — саркастично мовила Адама. — Годувать мене, як собак! Тоже сказав!
— Я й справді добре собак годую, — мовив лагідно Пшоно. — Лучче, як себе!
— Воно й видно, — сказала Адама. — І не угуварувай мене! Нічо не вийде!
— Ну харашо, — ще раз зітхнув Пшоно. — Допивай скорше, бо я вже готовий.
Тоді Адама рішуче допила чарку, не менш рішуче встала і ще рішучіше сказала:
— Щоб не здівався, бо Єва тобі говову вису зверне! Пойняв?
— Та пойняв, — мовив тужно Пшоно. — Йди, бо не терпиться!
Єва сидів так само спиною до них, шия його червоно палала, півмертві очі лили сіру воду у вікно, за яким моталися й крутилися білі космаки, а на ліжку за ним щось рипіло, вовтузилося, чмакало; відтак Пшоно почав розпалятися, а його голова, коли таке траплялося, починала світити яскравіше, висяюючи мертве й сиве, як самогонка, яку випили, сяйво.
— Єво, він почина здіваться! — глухо верескнуло з ліжка.
— Ти того! — грізно сказав Єва, ледь-ледь повертаючи голову. — Диви мені! Роби по уговору, бо я шуток не люблю!
І знову на ліжку заскрипіло, завовтузилося, зачмакало; зрештою Адама вислизнула з-під Пшона, загортаючи на ходу пальтечко пола за полу, а Пшоно лежав долілиць, розкинувши ноги й руки, і його світлоточна голова помаленьку пригасала.
— Я йому запватива, Єво, — сказала Адама. — Ходім! Ну й падво ж він, цей Пшоно! У жизні такого не бачива.
— Поче…кайте… трохи… — хрипко сказав із ліжка Пшоно. — До тями… прийду… Собаки… вас… без мене… не випустять…
І поки приходив до тями, Адама вигребла з миски рештки капусти, набила рота й почала жувати, плямкаючи.
— А хвіба в тебе нема? — спитала з повним ротом. — Бо я пісвя того діва апетит чуствую!
— Візьми на миснику, — вичерпано сказав Пшоно.
Адама хліб миттю знайшла, хоч той був черствий, аж тріснув, ніби порепана земля, на зрізі, почала ламати його й спрагло переїдати пацючими зубками.
— А сава нема? — владно спитала.
— Візьми в сінях у каструлі, — зі стогоном видихнув Пшоно.
Адама метнулась у сіни й принесла каструлю.
— Хочеш сава із хвібом, Єво? — спитала.
— Нє! — байдуже відповів той. — Випить мені тра, а їсти до фєні!
Адама відбатувала шмат і почала запихати до рота, відриваючи зубками то хліб, то сало; обличчя її при цьому із синього почало ставати світло-брунатне.
— Ну й падво цей Пшоно! — енергійно повторила з набитим ротом. — Бівшого падва в жизні не бачива!
— Здівався над тобою? — байдужно спитав Єва.
— Пробував, аве ти йому сказанув. Усе нормавно! — мовила з повним ротом Адама.
— Не з’їж мені всього сала й хліба, — немічно сказав із ліжка Пшоно.
— Це вже не вказуй! — енергійно мовила так само з набитим ротом Адама. — Ти своє взяв, то я своє візьму! З’їм, скіки ввізе, пойняв! У мене пісвя того діва апетит розгоряється!
І вона знову почала енергійно молоти щелепками.
Пшоно важко звівся з ліжка, очевидячки, з остороги, що Адама поїсть його харчі, сів і потрусив головою, яка вже цілком перестала фосфорувати.
— Ідіть к чорту, бо надоїли! — сказав Пшоно. — Оддохнуть хочеться!
Став на ноги і знову потрусив головою, як кінь.
Єва повільно почав одягати кожуха, очі його були мертві.
— Підем чи шо? — спитав…
Собаки стояли всі три, повернуті до входу, а коли із дверей виступив, мов ведмідь, Єва, дружно загавкали. Адама вислизнула за Євою, на ходу ховаючи руки в рукави.
— Рекс один, Рекс два, Рекс три — у буду арш! — крикнув високим голосом Пшоно.
Собаки неохоче з дороги зійшли і стали збоку.
— Я сказав — у буду! — крикнув високим голосом Пшоно.
Буд у дворі й справді було три (як видно, і в цьому Пшоно шанував Тройцю); собаки неохоче там поховалися.
— А тепер ідіть! — тоном полководця сказав Пшоно. — Да, мете! Може, останешся, Адамо?
— Іди к чорту! — огризнулася Адама. — За кого ти мене маєш?
— Я б грубку лучче натопив, — мрійно сказав Пшоно. — Погуляли б!
Єва важко ступав через двора, ніби це рухалася поставлена ставма колода, і, хоч сніг засипáав йому обличчя, і не думав похилятися; Адама ж чинила інакше: зігнулась у три погибелі й ступала капчиками у вибиті ступні Євиних валянців. Пшоно стовбичив перед дверима, і його голу голову обсипáло колючим снігом. І хоча була погасла та голова, але жару ще не втратила, бо сніг на ній миттю розтавав, перетворюючись у тремтливі крапельки, які, однак, на слизоті його лисини не мали сили втримуватися — їх немилосердно здував вітер, насипаючи натомість нового снігу. І тільки коли гості виступили з хвіртки, Пшоно зітхнув, щось буркнув, здається: "Ну й дурна!" — і сховавсь у сінях. І як тільки це вчинив, усі три пси рвонули одночасно з буд і з гавкотом помчали до хвіртки, звідки почали оббріхувати дивну парочку, яка химерно спускалася з гори, досить тут крутої: Єва — боком, убиваючи у сніг вістря калош, а Адама на капчиках з’їжджала й бухалася засунутими в рукави руками об Євиного кожуха й так зупинялася. І це подобало на якийсь незвичайний танок із хитромудрими па, а зверху над ними моталися, гуляли, перекидалися, крутилися, підскакували й кидалися вниз снігові пасма, ніби були живими істотами, півпрозорими, а тому й летючими, котрі також танцювали довкола цих двох солістів шалену метелицю чи болеро, — отакий рухливий і самозакоханий кордебалет. І не було в довкіллі ані душі, і біло, нерушно стелилося рівне, засипане снігом, подовжнє поле ріки, а посеред того поля рухалися дві темні, хоч уже також припудрені постаті: в Єви посивіла шапка, а в Адами — нічим не прикрите волосся. Вітер бив їм в обличчя, кидав пригорщами колючу, дрібну крупку, і вони знову на тому полі мимоволі ставали танцюристами, але дивними, бо кавалер, котрий і вів цього танка, танцював — його хитав чи вітер, чи хміль — спиною до дами, а дама намагалася потрапити капцями у сліди кавалера, але їй це не вдавалося, а може, так і було замислене якимсь невідомим, але напевне шаленим балетмейстером; більше того, дама від кавалера дедалі більше відставала, а він, захоплений власним танком, і не подумав до неї хоч раз обернутися.
— Єв, не спіши! — почувся комариний писк, а може, то пискнула змерзла пташка. — Не можу йти!
Єва спинився й трохи почекав, а коли зігнута, засипана снігом постать наблизилася, знову мовчки рушив, важкий, неповороткий, ніби роздутий — отакий собі кошлатий ведмідь, у якого замість очей поіржавілі бляшки, котрі не приймають, але й не висилають світла.
— Єво, мені важко йти! — верескнула Адама.
— Тоді повернись, — байдуже сказав Єва. — Він тебе прийме!
— Нє! — крикнула Адама. — Лучче замерзну!
— Як собі хочеш! — сказав так само байдуже Єва. — А щоб не замерзла, не відставай, а йди біжком.
— Але ж я п’яна! — розпачливо крикнула Адама.
— І я п’яний, — мирно сказав Єва. — А коли ми п’яні, то чорт нас не вхватить!
(Продовження на наступній сторінці)