За вікном плелися ранні осінні сутінки, вулиця від вікна йшла простоглядно, трохи звищуючись. Недавно пройшов дощ, де-не-де поблискували очі калюж, дерева побіч стояли розчухрані, але ще з листям, а під кожним вистелялося по рудому колу. І в тих двох темних постатях, що йшли серединою вулиці, відчувалася якась приречена самотність, а може, сумна пригаслість та вичерпаність, бо йшли з пониклими головами, ніби худоба на убій.
Я вже не раз згадував про тугодумність Івана Василевського, але треба застерегти, що тугодумність не означає глупоти. Так само це не визначає чуттєвої притупленості, просто у своїх учинках та діях Іван був незмірно повільний, так само й у роботі, але розума мав достатнього принаймні для того, щоб навчатись в університеті. І хоча бував по-волячому впертий, міг мати відчуття й тонкі: наприклад, чудово сприймав музику, і саме на цій любові до музики ми студентами і зійшлися. Отож я певний, що, дивлячись на ті пригнічені постаті в ранніх осінніх сутінках, поміж напівопалих дерев, він міг відчути тонку музику того моменту й перейнятися нею. Саме тому й сказав:
— Не розумію, що в цьому смішного?
Аркадій Петрович миттю збагнув, що вони відчувають не в унісон.
— Да, конешно, — мовив він, намагаючись потрапити в тон. — Кожен у цьому світі має свого чорта…
Фраза була не дурна, й Іван придивився до господаря пильніше.
— Я радий, що вони ушли, — сказав господар, — бо хотів поговорити з вами по-музьки…
— Про що? — різко спитав Іван.
— Ну, шоб ви легше ввійшли в жизню нашого дому, — сказав господар. — Справді не п’єте?
— Ні, — так само гостро сказав Іван.
— Ну, тоді покуримо, — мирно згодився господар. — Знаєте, шо я думаю? Кожен чоловік має свої слабості. І баби це тонко чуствують. І довбуть саме туди. Розумієте чому?
Іван усе ще дививсь у вікно, коли господар вільно розсівся на стільці й припалював цигарку. Темні постаті в глибині вулиці віддалилися так, що здавалися хитливими тінями в мокрому й нерушному просторі.
— То чому? — різко повернувся до Аркадія Пастуха.
— Бо вони ближче, сказать, до природи. Бачили курчат? Коли всі сильні, то й харашо. А буде між них мізерне, йому не помагають вижити, о нє! Довбуть і довбуть, що й здоровий не витримав би. І курка-квочка довбе — це слабость чуствують. І хочуть ту слабость зничтожить. Хорошо це чи плохо?
— До чого це ви?
— До того, шо і я маю слабкость: випить люблю. Нє, не люблю! Шось, понімаєте, починає мулить, душа плаче, я так і сяк, а виходу катма! Ну я й припікаю — біда, але накша. Та ж, що і вдовольствіє… Тоді в них, у баб, чортяка і влазить. Мені біда, а їм удовольствіє мене довбать…
— Навіщо це мені розказуєте?
— Щоб придупридить, поки не влізли між наші біди…
— Не збираюся влазити між ваші біди!
— Да, ви мені понравились, — сказав Аркадій Пастух. — Здорово ви їх припекли, маладєц! Але вони вас так просто не оставлять, знайдуть слабинку… Тут двоє до вас було — убіжали. І молодці, що убіжали, а я от загруз… Бо всі ми в жизні рано чи пізно загрузаємо… Був я перший, який сюда прийшов.
— Хочете сказати?.. — зчудувався Іван, активізуючи свої змисли, бо коли в нього траплялося щось несподіване, розгублювався і не швидко віднаходив нитки.
— Ну, конешно! Вони, сказать, мов павуки, а ми, мужва, як мухи. Десь таке, я слишав, у природі буває: самиці пожирають самців.
Можливо, Іван був надто вражений почутим, відтак його мозок несподівано напружився, і хоча він капітально не сприймав натяків, але тут посилив зв’язати.
— Хіба Людмила не ваша дочка?
— Конешно, нє! — засміявся Аркадій Петрович, і в нього з рота ніби вибухнув дим. — Прийшов сюда на готовеньке. Тоїсть я так само, як і ви, квартирант.
— Приймак?
— Приймак — це тоже квартирант. Я на своїй шкурі це почуствував.
Іван Василевський був уражений. Власне, не тим, що Аркадій Пастух виявився, м’яко кажучи, колегою, а точніше тим, хто пройшов шлях, на якого щойно ступив сам, а з його здатності мислити можна було подумати, що належав до породи так званих народних філософів, бо, судячи з його мови, освіти не мав. Сам же Іван, незважаючи на правильну мову й освіченість, таких глибин ніколи не сягав; фігурально кажучи: вивчаючи філософію, філософом не став.
— А що сталося з Людмилиним батьком?
— Якось там його зхамкали, — показав зуби Аркадій Петрович. — Вони потайні і не дуже розказують. Це я до того прийшов своїми розмишлєніями… Бо добре на них надивився.
І він поставив проти Івана кругле, майже сяюче обличчя, з очима, які засвітилися бляшано, і з ошкіреним в усмішці ротом. На мить Іванові здалося, що перед ним божевільний, а в таких випадках його опановував жах, бо людина він, попри все, сторожка й у глибині душі — страхопуд. З другого боку, здобув інтереса до розмови, адже збирався тут жити, тож усе почуте може виявитися бозна-як корисне.
— Тайка думала, — захихотів досить противно Аркадій Петрович, — шо коли в мене фамілія Пастух, то я стану пастухом для неї і для її чада — баби сильних люблять, бо вони ближчі до природи. Візьміть вовків: самці гризуться, а до себе вовчиця допускає того, хто всіх подолав, хе-хе! І тут Тайка, тоїсть Таїсія Іванівна, обшиблась, бо я не пастух, а вівця, може, горша за них. Пойняли мене? Ви образований чоловік і маєте мене пойнять як мужчина мужчину, бо тут усе як у природі.
— Хочете, щоб я звідси пішов? — здобувся на тимчасове прозріння Іван Василевський.
— Та Боже борони! — вигукнув цілком щиро Аркадій Пастух. — Це коли ви є чи, як раньше, хтось інший, то вони удержуються, щоб мене не зжерти і не відлякать, так сказать, для Людки жениха.
— Жениха? — вибалушився цілком тупо на співрозмовника Іван.
— А чого думаєте, — єхидненько пролопотів Аркадій Петрович, — вони беруть квартирантів? Людка тіко десять класів кончила, а простого, як я, не хоче — їй подавай образованого, а образовані образованих собі шукають. От і засиділася. І на стіни вже почина дертися, бо в них там, знаєте, є пеклочко, отож і припіка, хе-хе! А мамка неїна, тоїсть Тайка Іванівна, в усьому їй потурає, а вона ще більше казиться, Людка тоїсть. А винний я! Вона, бач, із себе тілігентку корчить: картінки малює, книжечки почитує, морду собі красить. Hє, простому до неї не підступись.
— Десь працює? — спитав Іван Василевський.
— На льонокомбінаті, — презирливо сказав Аркадій Пастух. — А там самі баби — жениха там не знайдеш…
— А ви працюєте?
— Временно: то там, то сям — це коли допечуть, — недбало проказав Аркадій Петрович. — А коли їх чортяка покидає, — це також случаїця, — то кидаю… Бо я, сказать, через свою слабкість непостоянний.
Іван Василевський дивувався: розум цього чоловіка поєднувався з цілковитою нікчемністю.
— А чого їх не кинете, коли вам тут зле? — резонно спитав Іван.
— Кажу ж: зав’яз. Як у болоті, — показав зуби Аркадій Петрович. — Я їх, сказать по правді, двадцять раз і їден кидав. Покручусь, покручусь: і тут нехарашо, і без них я — не я. Отож і вертаюсь… Може, вони мене урочать, не знаю…
— Що значить: урочать? — спитав Іван, бо в його натурі було докопуватися до всього фундаментально.
— Ну, це така бабська, є таке слово, ма-гія! Того нам, мужві, не дано знать, но баби дєлають те скусно, на собі провірив… Скажіть: чо не лише чоловіка, а й звєра тягне до самки? Думаєте, тіко те, що в нас у штанях бовтається? Воно, конешно, коли подумать, то й те, але чого ми, мужва, не робимо, як собака чи кіт: здєлав дєло і з глаз долой, а приліп’юємось до них, як реп’яхи. Бо тут вона й дєлає своє діло: ма-гія! — він багатозначно притис очима. — Я старший вас і добре на своїй шкурі познав. Природа чіловєка трохи накша од природи звєра.
І знову тенькнуло в глибині Іванового нутра: той-таки острах. Але марновірний не був. Тому іронічно обдивився обличчя, що поставилося до нього знизу, — вів-бо балачку стоячи, отже ніби нависав над співрозмовником. Аркадій Пастух миттю вкмітив його іронію, і усмішка повільно почала згасати на його обличчі.
— Думаєте, я самашечий? — приречено сказав. — Нє, я не самашечий… Це я про те, шо вони мене зжерти хотять. Можу даже показать веществене доказательство, це зара можна здєлать, коли їх нема, якраз хороший момент…
Не звівся із стільця, а по-молодецькому зіскочив на ноги й рушив до дверей. І знову спалахнула в Івановій душі засторога — навіщо йому в усе це влазити!
— Ходіть, ходіть! — заохотив Аркадій Петрович і переступив порога. І Йван Василевський, сам не відаючи навіщо, пішов за ним, ніби ведений на шнурку.
(Продовження на наступній сторінці)