— Шо ти таке кажеш? — обурено затарахкотіла. — Чи я не в’юдина, чи в мене серця нема? Побіжу до Маруськи на сквад — тої, шо Кужуха угробива, попрошу табв’єток, шуб не бувіво. Вона дасть, бо я в неї сьо-то прошу!
— Щоб і мене угробила? — вуста Єви знову стали навкосину.
— Аве ж ти сказав: тубі все’дно капець? — зчудувалася Адама.
— Капець, але не хочу, щоб мене хтось гробив, — сказав Єва. — Хай буде як є!
— Та я не про ті табв’єтки казала, шуб гробить, — заверещала Адама. — Я про ті, шуб не бувіво.
— Не кричи, Адама, — стомлено сказав Єва, — бо я здохну від твого вереску!
І Адама знову збовваніла, ніби якийсь чарівник чи відьма махнули рукою, тож і завмерла.
— Хе! — видихла нарешті. — Звіни! Це я розстроївась. Я тебе не кину, Єв, а догв’яджу, бо ти мені єдиний одноквасник, та й вупше!..
— До Маруськи не ходи! — стомлено сказав Єва.
— Чого?
— Бо я її пса угробив, — його губи втретє стали навкіс. — Ти його в мене й їла. Сказав — нутрія, а ти їла, ще й прихвалювала.
— Со-ба-ча-тину? — з жахом спитала Адама.
— Ну да, — спокійно мовив Єва. — Сказать по правді, я собачатинки ще б з’їв… Казав мені папка…
Але цієї миті його, напевне, схопило, бо обличчя спотворилося, а з рота вирвався стогін. І він ніби вимкнувся з цього світу, бо заплющився й полетів у якусь червону яму, набиту внизу залізними кілками, між яких матилялися вогняні язики. А коли вирвавсь із ями, лице густо зросилося, і він перше, що відзначив: Адама ще не пішла, а стоїть на тому-таки місці й пильно в нього вдивляється.
— То що казав твій папка?
— Казав: собачатина — то лучче лікарство, — шепнув зашерхлими вустами Єва. — І я це на собі провірив. Да, собачатинки, може б, я ще з’їв…
— Але я не вмію вовить собак! — зверескнула Адама.
— Чи ж у тебе прошу? Скажи, хай наші гицелі зловлять. І щоб був здоровий — не шолудивий здохляк — у шолудивого й мнясо шолудиве. Тра, шуб шерсь блищала… Отакого я б, може, і з’їв…
— Думаєш, зможуть такого звовить? — недовірливо спитала Адама. — Вони самі як шовудиві здохв’яки.
— Да! — зітхнув Єва. — Тут ти права.
— А мо’, попрошу в Пшона? — обережненько спитала Адама. — В нього їх багато.
— Той не дасть, — стомлено сказав Єва.
— Скажу: вмираєш, а він тобі друг.
— Друг, щоб узять, — безнадійно сказав Єва.
— А кови я в нього… купв’ю?
— В тебе є за що куплять?
— Ну, сам понімаєш!.. В нього свабость є.
— Нє, Адамо! Мене ж з тобою не буде, і він здіваться над тобою почне. Сама знаїш…
Адама якось дивно виструнчилася, обличчя її розгладилося і стало начебто не таке й страшненьке, а з очей кілька іскор блиснуло.
— Для тебе я согвасна й потерпіть, — сказала урочисто. — Аби тіки помогво.
— Нє, — твердо сказав Єва. — Потерпиш, а воно не поможе…
— Сам казав…
— Казав, бо не подумав… А не подумав, бо був сигнал… Це коли б раньше…
Стояла й пильно його розглядала. Але його погляд був там, у кутку, де відвалився тиньк і світила, як ребра здохлого пса, дранка.
— Канєшно, — нарешті сказала Адама. — Терпіть, шуб тубі не помогво, і я не согвасна… Тоді побіжу до Маруськи… Скажу, щу це в мене бувить, і це для себе прошу табв’єтки. Вона дасть…
І Адама щезла. Отак відразу, ніби розчинилась у повітрі.
Єва ще полежав якийсь час, відпочиваючи, бо від цієї розмови, а особливо вересків, таки втомився. Так, що не хотілося, аби хтось приходив. Почувався не живим тілом, а шматком криги. І це було б найкраще, подумалося йому, щоб стати уламком криги, яка спокійно й поволеньки розтає, а вода стікає. І розтанути: безболісно й тихо. Однак знав: такого йому не дано. Бо там під ложем — яма із залізним коляччям, де пахкотить вогонь. І йому треба раз по раз туди провалюватися, ранитись об коляччя й опалюватися вогнем. І тоді з його горла виповзатиме кривавий вужака. І Єва плюватиме тим вужакою до стелі, відтак той знову заповзатиме в нього, щоб учергове виповзти йому з горла…
Відчув, що йому таки треба після ночі спорожнитися. Але для того мав би звестись із ліжка і вийти надвір, а сили в тілі не було. І він пошкодував, що не попросив в Адами принести відра. Відро стояло в сінцях, але без води. І він пожалів, що не попросив Адами принести води. Бо в роті була пустеля: сухий язик, шарудявий, як тіло того вужаки, сухе піднебіння й цілком висушене горло. Аж сльози вибилися від безсилля і від того, що не може перетворитися на крижину, щоб розтанути. І ті сльози теж були сухі, наче пісок. І йому здалося, що й тіло стало піщане, тільки ледь-ледь спресоване. І це було б також добре, коли б помалу зсипалося через дірки матрацу та ліжка. Але й це було неможливо. Тому почав збирати силу, як збирають росу з листків, щоб напитися. Спустив ноги з ліжка й сів, прочуваючи в тілі млість, а передвіч — синьо-зелені кружала. А коли ті спливли, зібрав у собі стільки снаги (чи роси), щоб звестися. Відтак робив кроки стопудовими ногами, але звуку від того не виникало. Так, жодного! І йому здалося, що дорога від ліжка через крихітну кімнатку — це безконечний путівець через пустелю. Відтак відчув порив заволати туди, в жовто-сіру порожнечу, але рот був розтулений, а звуку ніякого. А йому ще треба було рухатися, йти та йти, безконечно довго, щоб виступити з чотирикутної пройми, а потому і з другої. Коли ж цього досяг, в обличчя вдарило сонце, цілком засліпивши. Коли ж прозрів, побачив краєвида, якого знав від дитинства: вулиця, а на ній завмерлі де-не-де барвисті боввани постатей. І дві річки уздрів, що зливаються в одну, а ще горби по той бік. І нестерпно синє небо, від якого знову заболіли очі. І тут позиви до природної потреби зникли — відчув, що ноги йому омиває гаряча й липуча рідина. Перелякався, бо такого з ним від дитинства не траплялося. І тоді знову почав сипатися йому з очей пісок, власне, мав враження, ніби очі були тим піском заповнені. І хоча давно не відав, що таке сором, йому стало гостро соромно — повернеться Адама й знайде його обмоченим. Тому спустив нижню одежу і відсунув її в кутка сіней; відтак у самій сорочці подався у зворотний шлях, так само довгий і нестерпуще важкий.
Коли ж упав на ложе, знову скрутило, і він полетів до ями із залізним коляччям і гогітливим язикатим вогнем.
2
Вони знесмілено вступили до Євиної хатини: малий і чорний, схожий на цигана Партизан, який ніколи не дивився просто й чорні видла якого ніби пострілювали по боках із злодійським вилиском; розлізлий, білявий, схожий на бабу Обонко, якого називали ще Обертасом, — чому, Бог знає, бо й сам не відав, мабуть, як супротивне вдачі, був-бо неповороткий; зрештою, й Обонко не його прізвище, а справжнє, здається, Поліщук. Голову мав гиряву, але не лису, притому волосся з лівого боку голови довше, а з правого коротше — таку модну зачіску йому сфризієрувала власна жінка в ті сокровенні хвилі, коли на неї нападав феміністичний сказ. Отож і скубала, як курку, не завжди обливаючи окропом; зрештою, й курей скубуть, не завжди обливаючи окропом; так, приміром, чинили й вони, коли вдавалося ту живність приловити. Цікавою особливістю Обертаса було й те, що борода й вуса в нього аж зовсім не росли, через що виглядав бабувато. І це на відміну від Партизана, в якого волосся з обличчя перло так потужно, що він, хоча й голився часом, але завжди виглядав непоголений. Третього друзяку прозивали Каша, можливо, тому, що коли говорив, то здавалося: рот у нього забитий кашею; у хвилини п’яного розчулення його ніжно титулували Кашкою. Обличчя мав продовгасте, а ззаду заплітав косичку, а ще мав таку особливість, що в його рівному, довгому, як в індійця, і темному волоссі була така кількість пархів, що видавалося посивілим, хоча жодної сивої волосини не мав. При цьому парха сипалася йому на груди й спину — виглядало, ніби був обкиданий дрібним цвітом рослини, яку також звуть кашка. Очі в нього — мигдалеподібні, гарні, завжди томливі, без найменшого розумного проблиску, радше навпаки.
Саме така компанія вступила до Євиної хатки і, побачивши його в ліжку, а ще й без штанів і поверх постелі, зчудувалася.
— Це ти шо, значить, те, як воно, коли шо? Нє, може, еге ж, воно сказать, конешно, шо? — сказав Каша і закліпав укритими пархами віями.
Інші мовчали, бо Каша й так багато сказав.
— Да, братва, — прорік Єва. — Приходить мені капець! Я це почуствував.
— Брось дурить, — сказав Обертас, помигуючи цілком білими віями.
— Сказала Адама, — проторохтів Партизан, — шо ти той. То ми шось собразили трошки на кобилячі вошки, га?
І він заіржав, показуючи коли не кобилячі, то жереб’ячі зуби.
— Я, хлопці, своє вже від’їв і відпив, — упокорено сказав Єва. — І я уже вам не компан.
— Те, як воно, знаш, мо’, кажу, слиш, знать — нє? — сказав Каша.
— Брось дуріть, — мовив Обертас, помигуючи білястими віями. — Зара смикнем, трохи закусону — як рукой зніме.
(Продовження на наступній сторінці)