Найлегший вихід із такої ситуації — ескапічний. Тобто я міг устати і, цілком не дбаючи про Іру (квитка до Києва мала, купленого мною), рушити в дім свого дитинства та юності, тобто у свій Житомир, а її залишити із Житомиром своїм, і всі проблеми відпадуть: був би певний, що вона, не заставши мене на бульварі й перечекавши якийсь час, вибухне гнівом, цілком справедливим, признаємо, але мене зрозуміє, як і те, що моя втеча і є відповіддю, до якої мене зобов’язувала, адже розума собі має, як вістить цей скрипт. Тоді я навіки погасив би вогонь пекельної нез’єднаності, а водночас і поєднаності наших родин, сама ж історія, як річ чи книжка, спокійно лягла б на полицю пам’яті. Це було би по-чоловічому жорстоко, але й виказало б мою силу, коли б я праг утвердження своєї зовнішньої мужності й чоловічої сили над жіночою, тобто подобати став би на чоловіків, які їй до смаку. Але річ у тім, що я того не праг, бо Іру любив. А любов для мене — це не утвердження чоловічої сили над жіночою, а спроба з’єднання тіл та душ в одне єство, можливо, без домінування чоловічого начала, але й без його заперечення. Бо як сказав ще Іоанн у "Посольстві до Папи Римського Сікста Четвертого" від 1476 року: "Коли рече вухо, я не око, то чи око не від тіла? А коли б було все тіло — око, то де буде слух? Коли все слух — то де буде нюх? Нині багато є членів, а тіло єдине". Ці думки можна було б продовжити висловом Станіслава Оріховського: "Якщо ваша жінка не є частиною вашого життя, тоді чоловік волочить своє існування, не знаючи спокою і безпеки".
Що ж мене тоді зупинило, і я не встав і не рушив у свій Житомир? Очевидячки, непевність себе, тобто боязнь помилитись у правдивості власних розмислів. Бо чи не вигадав я те, що написав вище; коли б вигадав, то це було б все одно, що вдарити ножем ні в чому не винну людину, бувши переконаний, що та тримає ножа на тебе. А це вже шизофренія. Окрім того, як тепер, так і тоді, я був людиною старомодною, тобто своєрідним лицарем честі, а не зради, отже, мій відхід чи втеча міг би бути потрактований як зрада. Тому вирішив Іри дочекатися, адже наша спроба поєднати в собі обидва Житомира тільки почалася.
40
І я побачив її, сидячи на бульварі трохи далі від пам’ятника співцеві Російської імперії, — чудового, блакитного метелика, що не йшов, а вільно плив жовтим полем алеї, а коли наблизилася, уздрів, що обличчя її схвильоване й гарне.
— Дивовижно, що вигадав цю поїздку! — сказала, сідаючи коло мене. — Скільки в мені розворушилося!
— Як тебе прийняли? — спитав я.
— Дуже приязно. Я, правда, сказала, що проїздом і маю мало часу. Шкодували про те. Пам’ятають мене дівчинкою і не пізнали, за винятком дядька, той бачив мене більшою. Але я їм показала фото, і ми багато згадали.
Отже, фото брала з подвійною метою: для мене і для родичів.
— Радий, що тебе це приємно схвилювало, — мовив.
— Тепер я вільна від свого Житомира й потребую твого, — сказала Іра. — Куди підемо?
— Хотіла в парк, — проказав. — Тоді до річки, там є дощатий міст для пляжників. Можна перейти на той бік.
— А що на тому боці?
— Змога побути на самоті. Трава, сонце і горби.
— Хочу попередити: в мене те, і сьогодні нічого не вийде. На жаль! — сказала.
— Ну що ж, — трохи прикис я. — Об’єктивна реальність.
— Самій шкода, — шепнула, обдаючи мене лагідним поглядом. — Але в нас з тобою ще море часу.
— Тоді рушили?
— Стривай, — сказала вона. — Хочу роззирнутися. Цей бульвар чудовий, але чомусь мені не знайомий. Тут нічого не переробляли?
— Ні, — мовив я, — який був, такий і залишився.
— А в мене в пам’яті парк, але чомусь без бульварів. Підемо?
— Так, — сказав я, зводячись.
Узялися за руки і йшли якийсь час мовчки.
— Обіцяв щось сказати, — нагадала вона.
— Ні, обіцяли одне одному щось сказати. Отже, перше слово тобі як жінці.
Ішла якийсь час задумавшись.
— Тут чудово, — проголосила. — І в мене більше згадок, як думок.
— То як нам вийти з нашої ситуації? — спитав я.
— Не знаю, — відповіла тихо. — Хочу почути твоє мудре слово, ти за мене розумніший.
І я відчув, що її рука стисла мою сильніше.
Не пригадував своєї обіцянки, був-бо зайнятий іншим. Але тут мене раптом ніби прорвало. І я заговорив, сам дивуючись, що так легко потекли слова:
— Ситуація і справді не проста, і те, що скажу, лише принагідна думка. Одружитися зараз не можемо, треба приготувати батьків.
— А де ж твої два шляхи? — спитала.
— Є, — мовив рішуче. — І не два, а три.
— Від дуалізму до тріяди. Бачу в тобі поступ.
— Іронізуєш? — спитав, бо розбивала цими репліками мою потокову наладнаність.
— О, вибач, я все ще під враженням від зустрічі з домом мого дитинства.
— То, може, не будемо про практичні речі? — спитав. — Адже в нас, як сказала, море часу.
Ішли якийсь час мовчки.
— Будемо, — проголосила тихо, але твердо. — Хочеться вирішити все в Житомирі. І ще раз вибач, що перебила тебе, — важко переключатись. Готова тебе вислухати. Отже, три шляхи…
Тепер зосередитися треба було мені, бо я не так сколотився, як сколихнувся.
— Так, — сказав. — Найпростіше, на твою ж пропозицію, відгородитися від батьків, дідів і прадідів, забути і їх, і їхні історії, тобто відірвати їх від себе, а жити власним життям. Тобто одружитись і на все інше плюнути.
— Що цьому заважає? — спитала так само тихо.
— Моя невлаштованість, незабезпеченість і бездахість. Тобто нам довелося б долати немалі труднощі. Без ремства, нарікань, аж доки чогось доб’ємось.
— По-моєму, це не найпростіший, а найскладніший шлях.
— Можливо. Але при добрій волі, любові, взаємодопомозі й відданості — цілком можливий.
Вона йшла якийсь час мовчки.
— Ти сказав, що одружитися зараз не можемо через батьків. Що мав на увазі?
— Коли залучимо до цього батьків. Тобто неможливо, щоб я пішов жити до тебе.
— Таки неможливо, — зітхнула Іра. — Який же шлях другий?
— Романтичний, — сказав я. — Зачекати кілька років, поки закінчу навчання і влаштуюся.
— Що ж у тому романтичного? — спитала, коротко на мене зирнувши.
— Знаєш, що таке таємний шлюб? — спитав я. — Шлюб осіб царської чи якої там крові з особами крові нецарської, а ти ж принцеса?
— Смієшся? — спитала втомлено й печально.
— Аж ніяк, — мовив я трохи патетично, здається, це мій ґандж — часом удаватись у патетику. — Я тут сидів і думав, що доля недаремно завела нас у місто нашого дитинства. Отож давай зв’яжемося тут взаємною присягою на вірність, любов, тобто постанемо зі своїм коханням не перед суспільством чи церквою, зрештою, це те саме, а перед Богом.
— Ти що, віруючий? — здивовано спитала вона.
— Тією мірою, якою віруючою є кожна людина — визнає вона це, а чи ні.
— Не зрозуміла, — зирнула на мене.
— Гаразд, спробую пояснити, — мовив я. — Якось мені розповідала, що, мандруючи, ледве не втопилася. Зверталася тоді до Бога?
— Так! — протягла вона. — Але це вийшло якось саме від себе. І звідки знаєш, що я зверталася до Бога?
— Бо не могло бути інакше, — категорично прорік. — Бог, Іро, не офіційна категорія. Бог — це те неосяжне і незбагненне, часточкою якого є кожна жива душа. Отож коли зверталася до Бога в час нещастя, то й віруюча. І невіруючим може бути камінь чи колода, а не жива істота з живою душею.
— Можливо, — сказала. — Отже…
— Отже, через взаємну клятву візьмемо таємний шлюб і хай це буде нашим чистилищем.
— Хочеш випробувати мене?
— Не тебе, а нас. Ти випробуєш мене, я — тебе, а ми — нас.
— А третій шлях?
— Третій шлях — найтяжчий, — сказав я і замовк.
— Слухаю тебе, — підігнала вона.
— Знаєш, що це таке: полюбовне розлучення? — спитав я.
— Коли розлучаються за взаємною згодою без ворожнечі, — відповіла.
— Так! Сама писала, що наш ліс для нас уже помер і нам треба шукати з нього виходу. Отож можемо покинути всілякі такі балачки, чудово погуляти містом нашого дитинства, випити, потім я проведу тебе до автобуса, поцілуємося — і розбіжимося.
— Та ніколи в світі! — вигукнула Іра. — Не хочу з тобою розлучатися!
— Не хочу і я, — мовив. — Але більше за те, що сказав, придумати не можу. Вибирай або давай свої пропозиції, і ми їх обміркуємо.
— Але ж не маю пропозицій! — сказала палко.
— Тоді вибирай одне з двох — тріяда в мене не вийшла, бо від третього ти відмовилася.
— А що хотів би вибрати ти?
— Яку позицію вибереш, на ту пристану.
— Можна мені подумати? — спитала зовсім тихо.
Ми підходили до колонади в класичному стилі, яка й була входом у парк.
(Продовження на наступній сторінці)