Отже, про ворону, яка двічі тут згадується. Це, безсумнівно, моя господиня. Така гостра реакція на неї віддалік і з плином немалого часу, відколи зустрілися, свідчить, що та нещаслива аудієнція залишила в Ірі глибоке враження, — це був, скажемо, зудар жінок цілком супротилежної структури. Відтак, коли Іра писала ці епістолії, боялася, щоб їх потай не прочитала господиня, бо хто ж іще? Можна твердити, що, коли гуляла зі мною в лісі, також відчувала на собі її наглядацьке око. Але найцікавіша третя згадка: "Чи задобрив ти ворону?" Отже, тонко відчувала, що в мене з господинею стосунки не стали ворожі, а навпаки: наша взаємна приязнь поглибилася. Ясна річ, я з господинею навічно розділений прірвою років, але Іра все-таки провідчула, що саме такий тип жінки мені ближчий, як уміщений у ній, у її, хай і молодому, отже, більш придатному до з’єднання, тілі. На її боці був секс, а на боці господині — духовна вивищеність, бо вміла жити самоприсвятно й пронесла ідеали свого чоловіка, який трагічно через них загинув, аж до ветхих літ. Іра ж була з тих, у кого "мети нема". Справді, вона тонка, складна, чутлива й рефлектуюча душа, але безцільна — ось чому відчувала від мене холод, хоч я його щодо неї не творив. Її ж натура — романтична: чекати листів, які ніколи не прийдуть. Потребувала того за негоди, хмар, дощів, сутінків, а коли з’являлося сонце — ні: ясно, що ці слова треба сприймати символічно, йдеться-бо про стани душі, а не про погоду. Отож уподібнювалася до дельфіна, який "дражнить легкою самостійністю" (яка чудова метафора, подумав я, перечитуючи це місце), але добре відає, що це короткочасне й минуще. Повторюються тут і символи, задіяні в попередніх листах: павутина, дерева, відчуття, що павутина жива, ліс, а що цікаво: себе уподібнює не до дерева, а таки до павутиння; дельфіни, до речі, також образ павутини. Яскраве місце, де Іра бачить своїх друзів закам’янілими скульптурами на скелях, — це могла бути алюзія мого сну з пантеоном її коханців на піщаній косі, коли б того сна їй розповів. Отже, знову — дивовижна надчутливість, бо той мій сон хіба не витоки холоду щодо неї. Отже, щось від принцеси (казкової, звісно) у ній таки справді було, скептична чи скептично-іронічна особа могла б назвати це "романтичним дурманом" чи й бриднею, але я так не думаю, бо Іра, зрештою, така душа. Інша річ, що подібну систему емоцій виточувати з себе я не здатний; ми з нею, очевидно, не такий простолінійний контраст, як гра маршу духовим оркестром і органна музика, бо ми обоє не слухачі й поборники маршових, залізних ритмів, а таки глибокої і вишуканої музики. Кілька слів і про органні концерти: я був постійним їхнім відвідувачем, а вона, як свідчить лист, спорадичним. Наша зустріч на одному з них можлива, але річ у тому, що постійних відвідувачів органних концертів (усе-таки я хоч і неправовірний, але католик) я знав, як своєрідне "місто знайомих облич" (визначення Генріха Белля), але Ірине до таких облич не належало. Отже, прийшла туди для одноразового враження, музика її схвилювала, навіть витисла сльози розчулення, але постійним відвідувачем таких імпрез не стала. Не дивно, відтак, що я її не помітив, — не задля розглядування публіки туди ходив, а задля музики. Але певне одне: тоді мене позірно знала, навіть накинула оком, найпевніше у зв’язку з нашою спільною родинною драмою.
І нарешті останній лист, датований 17 серпня, перед її від’їздом із Криму. Іра його надіслала в дивний спосіб: надійшов як доплатний, але марка тут була, тільки не наклеєна, як це звичайно, на правому боці конверта, а вкладена всередину між сторінки — очевидно, була заклопотана й марку наклеїти забула.
"Хочеться сказати тобі щось тепле й ніжне, бо твій образ усе частіше постає перед очима. Скажи: чому в тебе сумні очі? Здається, через ці очі й звернула на тебе увагу, і це було так давно. Може, й не ти їхав тоді з батьком у трамваї, але переконана, що не помилилася, бо в того хлопчика були сумні очі. Мене не цікавлять чоловіки, яким тільки блиснеш поглядом — і вони біжать за тобою, — це насправді нецікаво. Чомусь здається, що і в сімнадцять знімала з тебе рицарські риштунки без жодних сподівань, що вони колись здіймуться, і я не певна, що й тепер це вчинила. А за тією заслоною завжди світилися добромудрі очі; часом же мені здається, що ти напрочуд беззахисний, але це буває тоді, коли віриш мені; коли ж не віриш, — а це я завжди відчуваю, бо відаю, що в багатьох речах мені не віриш, — беззахисною стаю я. До речі, знаєш, як мене називав отой Поет із піщаної коси в Азовському морі? Фантазерка. Може, так і є, але фантазерка — не брехуха, правда? Але мені здається, що ти часом ці поняття сплутуєш, і тоді мені стає смутно й гірко. Завжди боялася образити тебе словом чи жестом. О ці примхливі жести! Признаюся, не завжди хотілося писати тобі листи, тим і одержав їх так мало. Але що ти хочеш од неприкаяної, сумуючої принцеси на березі улюбленого-неулюбленого моря? А ще ворона, яка хоче взяти тебе під своє крило, а ти, поскільки здогадуюся, на птахах знаєшся зле. Чайка, коханий, це не ворона, і вона під крило нікого не бере!..
Але це так, між іншим. Якісь примхливі танучі химери, у яких сама не можу розібратися. Важливо інше: страшенно хочу в Житомир. Уже хочу. У твій пізнаний Житомир і в отой маленький мій, хоч, може, також частково пізнаний. Але тут між нами різниця істотна: у тебе до дитинства — теплий сентимент, а для мене — це місто перших розчарувань і потрясінь, ось чому вагалася, чи їхати туди з тобою, чи ні, бо чи з’єднаємо ці два Житомира в наших душах?
До речі, ще маленький спогад. Дивлюся, як Дід Мороз відклеює вуса, бороду, знімає перуку — і переді мною постає лисий дядько у тільняшці. Хіба це не потрясіння? Нехай лисий, нехай дядько, але чому в тільняшці? І я тоді відчула, а пізніше зрозуміла: як багато в цьому світі фальшивого. Більше того, батьки вважають, буцім творять своїм дітям казки, а насправді творять світ імітацій, хіба не можна з того вразитися? Але хочу пройтися твоїм Житомиром і знову-таки без супроводу батьків, дідів та прадідів, бо впевнена, що поруч нас ступатимуть не живі люди, а манекени. А мене завжди жахали манекени! Хочу в тій прогулянці Житомиром з тобою (тільки з тобою!) розчинити свої дитячі-недитячі обрáзи, бо мене там ніхто не міг і не хотів захистити, — пам’ятаєш описа тієї лікарні з мамою за шибами? Батька тоді не було, був у відрядженні, і за час моєї хвороби ні разу мене не навідав. Чи не звідти недовіра до чоловіків, як то люблять казати особи нашої статі: всі вони такі! Але яка це дурниця! Хочу пройтися не моїм, а твоїм Житомиром, може, він стане трохи нашим. І може… може, я не почуватимуся павутиною, що з’єднує дерева, але не хочу, щоб хтось, пройшовшись лісом, ту павутину немилосердно пошматував. Може, мені не доведеться зводити порахунків зі своїм дитинством, може, шукатиму в ньому, як це чиниш ти, не прикрощів і потрясінь, а тих маленьких радощів, котрі роблять життя солодким. Як ота цукерка-подушечка. Обсипана какао, що її дав мені лікар.
Усе більше й більше переконуюсь, який чудовий був той ліс, яким ми блукали. А життя терпкувато-солодке на присмак, хрумкотливе й соковите і таке швидкоминуще. Сімнадцять років від нашої першої зустрічі у плинучому вулицею, як корабель, трамваї. Фантазія це чи докір? Але за що дорікати? Хто винен, що ти зустрічався зі мною: в трамваї, в університеті, на органному концерті, але не помітив? Може, так було треба? Так, мені належало прожити, щоб прийти до нашого лісу й до майбутньої прогулянки Житомиром. Ось чому хочу туди поїхати. Після принагідних зустрічей світло прийшло і щось освітилося. Коли мені стає важко й незатишно, я собі кажу: "Вставай і йди до людей!" — і це завжди впевнено-сильний поштовх; а до людей — це значить — до життя. Ось він, поштовх до тієї світлості, яка десь є, але мені здається, що ти її більше відчуваєш, ніж я, бо ти людина мети, тягнешся до неї, бачиш її реальну, а я забуваю в перебізі днів, обрáз, яких не можу забути й відкинути, а найгірше — вибачити. Завжди відчувала: десь є той тендітний пролісок, що проростає крізь асфальт у нашу метушливість і нашу марноту. Обгорни його теплотою і турботою! Не розтопчи його, мене, — хай і це стане однією з місій у твоєму житті! Нагадуй мені про те світло, того проліска. "Вставай і йди до людей!" — чую голос. Цієї ночі, коли дописувала цього листа, зрозуміла, що ліс наш чудовий, але нам колись доведеться вийти з нього і не з того боку, з якого входили (так бувало завжди), а з того, де починається велике, осяяне сонцем поле. Але коли цього не станеться, неважливо! Знати й відчувати потужний потік сонця, дослухатися, прагнути, доростати, готуватися до тієї нашої зустрічі, коли захочемо розповісти одне одному про всі затамовані таїни. Таїни, яким сімнадцять чи й більше років".
Підпис традиційний.
37
Усі ці листи, як на мене, складають цілість, ніби вставна новела в романі, але вона не вставна, бо всіма ниточками пов’язана з темами, задіяними у скрипті. Коли б я був композитором, то написав би чудового концерта на основі модернізації класично-романтичної музичної поетики, але то був би концерт не для органа, а для фортепіано з оркестром. Основа твору — імпресіоністична, від постулату "Хвала життю!" за М. Коцюбинським, із морем, сонцем, чайками, розігрітим камінням, знову-таки згадаймо "На камені" того ж письменника, з поступовим уторгненням драматичних і трагедійних тем і з виходом на любовну партію, побудовану на контрастах, що і став надією на вихід із драми.
(Продовження на наступній сторінці)