Отож вимів усі ці гризоти з голови, мов сміття, як чинить це Надійка Сегеда, допомагаючи господині, бо переді мною стояла мило усміхнена дівчина, предмет моїх еротичних снів, а це вже вище від перебутих хвилювань. І тут я, скидаючи плаща, а перед цим поставивши на столі чвертку, із жахом подумав: питво ми купили, а закуски в мене в домі жодної, адже тут не харчувався. Отож мусив виповісти Ірі ще й таку очевидність, на що вона спокійно повіла:
— Тепер бачу у вас і вади: непередбачливість, — і засміялася. — Але я не для бенкету сюди прийшла, а погрітися.
Отож розкоркував плящину, і ми причастилися нахильці, бо чарок також не було, що могло б стати доказом, що я справді не є таємний п’яниця, адже й чарок не маю, коли б супроти того не можна було поставити супротилежного: таємні п’яниці можуть не тримати чарок через те, що вони таємні, а пити можна десь так, як учинили оце зараз, — нахильцем; можна сказати, що тепер, коли пишеться цей скрипт, у молоді така мода усталилася, хлопці й дівчата повільно, манірячись, попивають пиво чи якусь там "колу", сидячи на лавках, у метро, у тролейбусах, трамваях, у сквериках чи просто йдучи вулицею, отже, ми з Ірою стали предтечами цієї моди.
— Трохи зігрілася, — сказала вона. — Де мені сісти?
Я давно був певний, що у світі все поділено надвоє, отож зацитував цю мудрість і показав на однісінького стільця й ліжко. І вона вибрала ліжко.
— І що робитимем? — прямо спитала.
— Живу на станції, — сказав я, сідаючи на стільця. — Отож уявімо, що ми в поїзді й випадково опинилися лише вдвох у купе.
— Але в купе завжди хтось може зайти, — сказала вона, ковтаючи ще раз із пляшки й передаючи її мені.
— Усе залежить, — мовив я, відітхнувши після ковтка, — не від речей, а від нашого погляду на речі. Є такий вірш у Шевченка: "Мені тринадцятий минало", мусите його знати як учителька української літератури. Глянув поет на село одними очима й побачив рай, глянув тими ж очима, але інакше — пекло. Отже, все надвоє поділене.
— Ви мені подобаєтеся, — засміялася вона. — А що, у вас тут не топлять?
— Топлять, але мало, щоб не розтопитися, — прорік я. — Окрім того, це чиню не я, але мені. Отже, єдиний спосіб розігрітися — це, — і я простяг пляшку.
— Чи ж єдиний? — спитала дивним голосом, і я був би ідіотом, щоб не зважити на таку своєрідну інтонацію. А може, в мені заграв хміль, адже сьогодні пообідати не встиг, чи забув, чи не міг — не пригадую.
— Ні, більше пити не буду, — сказала вона і встала, щоб поставити пляшку на столі. — І вам не дам, бо ми казна-що накоїмо.
Встав і пригорнув її до себе. Не пручалася, тільки поводила головою, коли ловив її губи, зрештою, наші губи зустрілися, і ми міцно притислися. І я з жахом відчув, що моя плоть набрякає і що вона виразно мала б те відчувати. Може, тому звільнилась із обіймів і знову сіла на ліжко.
— Тепер трохи тепліше? — спитав тихо.
— Трохи, — відказала, не дивлячись на мене.
Сів біля неї і знову прихилив до себе, шукаючи її вуст, бо й цього разу крутила головою, ніби не даючись, і рука моя мимовільно натрапила на колихливе персо. Завмер на хвилю, сподіваючись, що вирветься й гостро мені викаже, але нічого такого не сталося, тільки охнула й похилилася на подушку.
— Любиш мене? — спитала в перерві між поцілунками.
— Таж звичайно, Іро, — сказав я, обціловуючи їй обличчя й мнучи перса. — Думав про тебе, снилася мені, шукав тебе по електричках, навіжений був…
— То вже не будь! — шепнула вона. — Ні, будь!
І тоді моя рука сама потрапила під сукню, адже супротиву не було жодного, і натрапила на колготки.
— Стривай, я сама, — досить тверезо сказала.
Скинула колготки й охайно, не кваплячись, повісила їх на спинку стільця. Так само не поспішаючи, скинула трусики й спокійно лягла. Я ж був ошелешений: хмелем, тим, що без жодного пручання піддавалася; тим, як спокійно й розважно роздягалася; тим, зрештою, що зовсім не був до того підготовлений, бо не сподівався, що дійду аж так далеко, а найбільше тим, що ніколи не мав досі жінки. І ось надійшов цей момент — ще хвиля, і переступлю межу. І я її переступив. Узяв її поспішно, невміло, хапаючись, тільки й зумів спитати: стримуватися чи ні?
— Зумієш? — спитала пошепки.
— Так, — хрипко видихнув. — Усе, як накажеш!
— Тоді не стримуйся, — шепнула, обдавши гарячим подихом. Терпіти не можу, коли чоловіки стримуються.
Усе передбачила.
9
Те, що сталося, зробило мене не так навіженим, як запамороченим, тим більше, коли виводив Іру зі своєї кімнати. І саме тепер відбулося те, чого сподівався раніше: двері господині різко розхилилися й на порозі виросла жінка-скеля з камінним обличчям та з двома клаптиками, що надмірно наїлися вугільного пилу, — очима.
— Дмитре Івановичу, — сказала крижаним чи кам’яним голосом. — Коли проведете свою гостю, зайдіть, будь ласка, до мене.
— Гаразд, — сказав я голосом героя, який і став героєм, бо ніде дітися. І ми вийшли на двір, а будинок труснувся, але не через землетрус — від струсу дверей, які залізно припечаталися.
— Ага, попався! — пирснула Іра. — А казав, що не маєш проблем.
Природно, що ми вже перейшли з нею на "ти".
— Знаєш, за що старі не люблять молодих? — спитав я не без гнівних ноток у голосі. — Бо не можуть того, що із захватом роблять молоді, отже, через заздрощі.
— Чий це афоризм? — спитала вона, беручи мене під руку.
— А що — сумнівний? — перепитав я, твердо знаючи, що господиня стежить за нами у вікно.
— Сумнівний для старих, — відказала Іра.
— То мені з того не багато клопоту, — сказав я.
— Отже, допекла тобі?
— Допекла, — згодився я. — Але це мене не пече й не хапає, поки зі мною ти.
— Отже, усе гаразд?
— Цілковито, — сказав я.
— Ще одна незнайома риса: відчайдушність, — сконстатувала Іра. — І це мені подобається.
Дощ, на щастя, перестав. Провів Іру на станцію, але вона не захотіла, щоб їхав разом із нею в Київ. Однак не міг із нею розлучитися, може тому, що відав: у голову полізуть усілякі думки, бо, як людина аналітична, не зможу не обміркувати ситуації, а обміркувати не дасть господиня; чекає на мене неприємна розмова, я розладнаюся, а саме цього хотілося якнайменше — праг ще хоч трохи покупатись у своєму щасті.
— Не можу з тобою зараз розлучитися, — щиро признався я.
— Гаразд, тільки до тролейбуса зі мною сідати не будеш.
— Чому?
— Бо поки що так треба, — твердо мовила.
Пообіцяв, відзначивши подумки: цього разу їхатиме тролейбусом, а не трамваєм, отже має два місця зупинок, коли поїздка трамваєм не була відвідним маневром. Але не все зразу. Загалом перетравити нову інформацію мені було конче треба, але маю заспокоїтися для того. "Спокою, чорт забирай!" — сказав подумки, увіходячи до вагона. Зрештою, поспішати додому теж річ не конечна. Міг би ще звернути до лісу й там поблукати, хоч набрався б мокроти. Утім, байдуже, аби знову не почався дощ. Окрім того, недопиту чвертку я завбачливо поклав до кишені плаща, отже матиму й обігрівок.
Ми вигідно повсідалися — вона біля вікна, я поруч — і захоплено проговорили цілу дорогу. Віднайшлася й несподівана тема: виявляється, ми однаково понароджувалися в Житомирі; до речі, і про це щодо мене відала давніше, отож прорекла:
— А чи знаєте, що я ваша землячка?
— Не "ваша", а "твоя", — поправив я.
— Твоя, — згодилася, усміхнувшись, і оповіла, що народилася й провела дитинство на Кашперівській вулиці, у двоповерховому будинку із червоної цегли, і що спогади залишилися всякі: добрі і недобрі, але сентимента має. Згодом батько її перевівся на роботу до Києва, були на те поважні причини, яких вона не знає й досі.
Але дещо знала, через це й сповістила:
— По-моєму, у матері, — сказала, усміхаючись, — закрутився якийсь там роман, хоч і мала вже двоє дітей.
— Отже, в тебе є брат чи сестра?
— Сестра, — відказала вона. — Але від мене старша, і в нас із нею нічого спільного, тільки й того, що ми сестри.
— Здається, у сестер це річ звичайна. У братів інакше: або непереступна дружба й самовідданість, або гостра ворожнеча.
— А в тебе з братом дружба чи ворожнеча? — спитала, і я знову відзначив (ніби щось клацнуло всередині), що знає і про брата.
— Дружба, — відказав. — Міцна і непохитна дружба, яка була між нами завжди.
— Тоді ти щасливий, — сказала протяжно. — Хотіла б, щоб у мене із сестрою була дружба.
— А в Житомир після переселення приїжджала? — спитав я.
— Ні! Часом хочеться, а часом — щось відлякує. Не знаю!
— А я їжджу часто, навіть потребу таку маю. Надто як ухопить за горло самота.
— Ну, тепер про самоту забудеш, — мовила, усміхнувшись.
— Коли не зникнеш, — сказав я.
— Чому так сказав?
(Продовження на наступній сторінці)