Ішов і відчував наближення невістки. її дух пізнавався, як гроза. Кожен клаптик повітря був наповнений її міазмами, і від того ноги Підгаєцького мимовільно вповільнювали хід. Дивився вгору, де яснів світлий прямокутник розчинених на веранду дверей, йому здалося, що ось-ось з'явиться там монументальна постать і затулить те світло. Тоді втрапить у густу темряву, відтак і станеться те, чого він боїться. Але Підгаєцький щасливо дістався до дверей, перейшов веранду і переступив'поріг кімнати, в якій він жив разом з невісткою. Вона витирала підлогу, стоячи навкарачки, і він мимоволі відвів від неї погляд.
— Де це ви ходите? — спитала досить мирно.— Не поснідали й десь подалися.
— Рибу ловив,— буркнув Підгаєцький і почав знімати з плеча торбу.
— Засмердите мені всю хату,— так само мирно сказала невістка.— Я її чистити не збираюся.
— Сам почищу.— Підгаєцький запускав у торбу руку і витягав одну за одною пліточки. Кидав в емальовану миску, і його вуста ворушилися: рахував.
Невістка звелася від підлоги й задивилася на його руки: її вуста ворушилися також.
— Двадцять штук,— сказав Підгаєцький і аж засвітився від самопихи.
— Що це в нас за чужа авоська? — спитала невістка.
— Я на книжки позичав,— сказав Підгаєцький, засовуючи авоську в кишеню.
— Все-таки ходили продавати ті книги. А брехали, що
ні...
— Собака бреше,— огризнувся Підгаєцький.
— І людина не огірок,— спокійно зауважила невістка. Була вона сьогодні незвично добродушпа,— І що вам за ті книжки давали?
Він повільно повертався в її бік. Так повільно, що аж зарипіла шкіра на шиї. За мить зустрілися поглядами: очі в невістки зацікавлено світилися.
— А тобі вже моє добро знову муляє? — спитав тоненько.— Мало того, що викинула його на горище, де їсть його тля, мало того? Хочеш, щоб я його продав, а гроші тобі віддав?
— Таж самі ходили продавать ті книжки. Воно й інтересно: варті вони що чи й ні?
— Нічого не варті! — видихнув Підгаєцький.— Ані копійки не дали!
Невістка все так-само дивилася на старого.
— Казала Поліщучка, що книжки тепер в ціну входять.
— Нові входять, а старі ні. Сама ж знаєш, жодної не продав.
— Може, хотіли дорожче, а давали вам менше?
— По тридцять копійок за книжку давали, от! А деякі то й так брати не хотіли...
Дивилася на старого з підозрою, наче спитуючи, чи каже правду, але той уже відвернувся. Зачерпнув квартою води й пив, голосно ковтаючи; його горло, заросле щетиною, здригалося, і невістка, дивлячись на те горло, відчула жаль.
— Пішли б хліба купили,— сказала вона.
— Я вудку на річці залишив,— відказав старий, відриваючись од кварти.
— Ніде не дінеться ваша вудка... Купите хліба, а тоді хоч до вечора ходіть.
— А як чоловік додому захоче піти? — спитав занозисто Підгаєцький.— Диви-но, скільки риби приніс.
— Самі й поїсте,— мовила невістка і знову схилилаея до відра з ^брудною, аж сірою водою.
Він використав цей момент і безшумно позадкував, а ще за мить уже дибав зі сходів у галереї, хапаючись рукою за перило,— тікав. Хотілося якнайшвидше покинути світ, де так густо невістчиних міазмів: її запах чи, може, присутність.
Це відчуття зникло тільки на вулиці, саме в тому місті, де відчув гострий приступ самоти і де зустрівся з тим видивом — міражною красунею із власного минулого...
Останнім часом він почав зустрічатися з нею частіше: завжди йшла назустріч і завжди буля одягнена в зелену сукню. Він подумав, що недаремно вона вдягає таке вбрання, адже й сама земля так вбирається. Завжди зникала, коли обертався, і це незмінно викликало в серці біль. Не був забобонний і майже твердо знав, що та поява не більше, як образ його болю, адже надто сокровенний він у ньому. Може, тому не хотів про неї згадувати, нехай буде, як є, і нехай не переймається тим, що важко пояснити.
Він думав про це, дибцяючи до річки, і чим ближче до неї підходив, тим більше лагіднів та заспокоювався. Обличчя його втрачало смутний вираз, а очі набиралися ясноти повітря й неба.
Зрештою побачив зануреного по коліна у воду хлопця і впізнав у його руках власну вудку. Від того хитренька посмішка поклалася старому на обличчя: надумав підійти до Вітька безшелесно, щоб примітити, чи зловив той щось за цей час. Але ще не дійшовши, побачив, як зблиснула над поверхнею річки срібна рибина і як хвацько зловив її Вітько рукою. Старий забув про свій намір підкрастися і майже побіг, плескаючи босими, запорошеними ногами. Вітько ж був настільки захоплений, що й оком у його бік не повів. Вихоплював із води рибу, а вербовий прут був майже нанизаний.
Підгаєцький присів біля води і захоплено почав стежити за цим чародійством.
— Я ж казав: зловлю більше, як ви,— мовив, не повертаючи голови, Вітько.
Старий сплюнув, і його слина попливла, поступово розчиняючись у воді.
— Приніс тобі авоську,— сказав.
Вітько висмикнув з води ще одну рибину й побрів до берега.
— В мене вчора ще ліпше ловилася,— збрехав Підгаєцький.— Торбу окунів наловив.
— Це вже ви казали,— мовив хлопчак, вибираючись на сухе.— Я, коли хочете, теж цілу торбу можу наловити.
— А наловиш! — милостиво визнав старий.— Хто тебе навчив?
Вітько хмикнув.
— Вудку скручувать, чи ловитимете?
— Я своє піймав,— сказав Підгаєцький. Лізти у воду йому не хотілося.— Лови, коли хочеш...
— Я теж своє піймав.— Вітько почав пеквапно скручувати вудку.— Даю половину вам, бо ваша снасть, а половину — мені.
— Бери все,— добродушно дозволив старий.
Сидів навпочіпки, і його заливало сонце. Завмер, наче в заціпеніння увійшов, а вицвілі очі знерухоміли.
Попереду на плесі катались у човнах, від піщаної коси долинали високі голоси дітей. Верболози похитував вітер, розганявся й біг по плесі, нагонячи ряботиння. Тоді гостро пострілювали жмури, наче сотні пліточок показували раптом срібні боки. Кілька купальників запливли між ті жмури, і їхні голоси лунко відбилися від прибережних скель.
Вітько поклав біля старого вудочку, а що той не виявляв ознак життя, знічев'я нахилився до жорстви на березі, вибрав плесканку й пустив по воді. Плесканка застрибала легко й гарно, аж доки не пірнула у хвильку, малий беззвучно сміявся, розтуляючи рота, а тоді відшукував нову. Щось затримувало його біля Підгаєцького, і він не поспішав відходити.
— Знаєш, який це камінь ти кинув? — раптом спитав Підгаєцький, на його вустах лежала мудра й трохи лукава лемішка.
Вітько покрутив плесканку.
— Ану, принеси!
Хлопчак подав йому плесканку, старий ударив нею об каменюку, і плесканка засвітила іскристим боком.
— Це гнейс,— сказав Підгаєцький.
— Гнейс? — перепитав здивоваїно Вітько й підхопив білу, зализану каменючку.
— А це кварц,— сказав Підгаєцький.
— Ви все каміння знаєте? — здивовано спитав Вітько.
— Та от знаю. Я колись працював по цьому. Хлопець присвиснув і за мить скочив у жорству. Підняв
звідти щось пласке й лискуче.
— Польовий шпат,— сказав Підгаєцький.
— І оті, й оті камені знаєте? — повів здивоваїно рукою Вітько, показуючи на скелі.
— Кажу ж тобі, що знаю.
— А покажете мені?
— Може, й покажу. Колись виберу час, і підемо з тобою на екскурсію.
— На екскурсію?
— Еге ж. Візьмемо молотка й підемо на цілий день. Він раптом і сам повірив, що вони колись-таки вирушать
у таку екскурсію — утече від невістки на цілий день. Побачив дорогу між зеленої трави і почув поблизу лепет листя — вже начебто йшов по тій дорозі. Поруч пострибує новий його приятель, а може, це теж якийсь спогад з давніх часів. Ну, хоч би з тих, коли ходив він із власним сином, котрий уже давно — земля і ще й у думці не мав одружуватися з тою. котра є тепер його невісткою і з котрою він мусить жити в одній кімнаті. Йому знову скімнуло в серці, але зовсім не так, як тоді, біля двору,— це відчуття було солодке. Вчувалось у ньому щось тужне й бажане, щось таке, як ця дорога між зеленої трави. Підгаєцький аж похлинувся й закашлявся, щоб пригасити своє зворушення, бо Вітько почав з цікавістю його роздивлятися, наче уздрів у ньому щось чудне.
— А батько твій і досі з'являється напідпитку? — спитав Підгаєцький, бо таки ніяковів під тим дитячим поглядом.
— Вже не так,— сказав Вітько.— Тепер він мені іншу маму шукає. Є там одна, приходить, і вони йдуть потім у кіно, але вона мені зовсім не подобається.
— А мама твоя так і не відізвалася?
— А чого їй відзиватися? На те вона й утекла, щоб ми не знали, де вона.
— Не сумуєш за нею?
— Нє,— коротко сказав хлопець і раптом знову стрибнув у жорству.— А це що за камінь?
Підніс у брудній долоні рожевий клаптик з великими зернами, і старий задивився не так на той камінь, як на малу руку з брудними й обламаними нігтями.
— Крупнозернистий червоний граніт,— сказав Підгаєцький і відчув, що йому зовсім зімліли ноги від довгого сидіння навпочіпки.— А рибу свою ти сам почистиш і підсмажиш? — спитав несподівано.
(Продовження на наступній сторінці)