«Двері навстіж» Валерій Шевчук

Читати онлайн іронічно-ґотичну повість Валерія Шевчука «Двері навстіж»

A- A+ A A1 A2 A3

— Да-м, не пощастило! — сказала лиса голова. —Вони побігли по драбину.

— Знаю! — буркнув Валентин.

У цей час у дірку зазирнуло ще одне обличчя, очевидно, когось із працівників будинку культури.

— Це ви провалилися, — розважно сказало воно,

— бо хиталися на ногах. Ми забули вас попередити, що цю підлогу розхитувати не можна. Все гаразд?

— Хіба може бути гаразд, коли сиджу в якійсь ямі,

— сердито сказав Валентин.

— Це тому, що ви розхитувалися на ногах, — сказало обличчя. — Але ми вас у два щота витягнемо. Он уже Іван Полікарпович драбину пруть.

Очевидно, Іван Полікарпович і був директором цього закладу, бо знову почав поширюватися запах скипидару. Обличчя якийсь час стрирчали в дірці неруш-но, і було їх рівно стільки, скільки побачив, коли розплющив очі після падіння. За мить вони зникли, і в дірку почали всовуватися лапи драбини.

— Вона трохи того, старенька! — сказав Іван Полікарпович. — То ви осторожненько, не кваплячись! Лізьте!

Драбина вперлася біля нього в мати.

— А знаєте, скільки я важу? — спитав понуро Валентин.

— А скільки?

— Сто двадцять кіло!

— Да, може не видержать, — сказав Іван Полікар-пович. — А ви спробуйте...

Перша приступка обламалася, коли Валентин спробував одірвати від мата другу ногу. Тоді він наліг на драбину всім тілом, і вона слухняно тріснула в стопах.

— Да, не видержала! — сказав скрушно Іван По-лікарпович. — Це мене Павло за неї і сваритиме! Що б його й придумать?

— А залізної у вас нема? — спитав Валентин.

— Ну, ми люди не з області, — сказав директор. — У нас такого нема. Але слава Богу, що чогось собі й цього разу не поламали.

— То що мені тут вік сидіти? — роз'ятрився Валентин.

— Я вам носитиму їсти, — цілком без гумору сказала ексцентрична поетеса, — і на вірьовочці спускатиму.

Але на це Валентин не відповів, тільки засопів, як ковальський міх. І тут йому прийшла в голову думка: як же потрапили під сцену спортивні мати, коли звідсіля не було виходу?

— Ну, знаєте, — спокійно пояснив Іван Полікарпо-вич. — Ми їх туди закинули як зношені й непотрібні, коли ця сцена будувалася. Раньше тут був спортзал. І що б його придумать?

Очевидно, Іван Полікарпович чухав собі потицилю.

— А ви попросіть Петра, — сказав сторонній голос, здається, із тих, котрі ще не зазирали в дірку. — Він оно пригнав крана додому, шось йому тра. В оце вікно встромить стрілу, то мо' й витягне.

— А за що ж чіплять? — спитав Іван Полікарпович.

— Спитайте, чи пасок у них на штанях є, — порадив той-таки розсудливий голос.

— Пасок у вас на штанях є? — спитав Іван Полікарпович.

— Є! — буркнув Валентин Заклунний.

— Ну, то за паска гачком і зачепить, — мовив місцевий мудрець.

— Звиніть уже нас, як вас там звать? — сказав Іван Полікарпович.

— Валентин Вальдемарович, — з готовністю підказала ексцентрична поетеса.

— Да, я й кажу! Посидьте там трохи, а я побіжу до Петра. А пасок на вас не гнилий? Може транспарантом обв'язать, тут у мене лишилися ще старі транспаранти.

— А вірьовки у вас нема? — спитав Валентин. — Пасок не витримає.

— Вірьовка є, та боюся, що, може, теж не видержить. Гнилувата.

— Позичу ще свого паска, — сказав поет Сірокапка.

— Ну, ваш пасок їм навряд чи підійде, — мовив місцевий мудрагель, котрий у дірку ще не зазирав. —Може, в Петра трос який є...

— Спитаю, — згодився Іван Полікарпович. — То я побіг...

— Стійте, — мовив місцевий мудрець. — Трос не годиться, бо може, затягтись, їх і зачавить.

— То як же їх витягать!? — плеснув руками об боки директор.

— По-моєму, тут залізна бочка підійшла б, та, шо під ринвою, — сказав місцевий мудрагель, — там і гачки є. Вони б у бочку влізли, коли б помістилися, і ми їх нагору б витарабанили...

Пізніше, розмірковуючи над цим випадком, смішним, коли дивитися збоку і печальним, коли в нього потрапити самому, Валентин Заклунний утвердився в думці, яку й до цього любив зголошувати при ока-зіях: наш народ, який не є, але мудрий і знайде завжди засоби, щоб щасливо вибратися з будь-якого нещастя та неладів. В кожній кутині землі нашої, дума і розчулено Валентин Заклунний (це також пізніше), неодмінно знаходиться місцевий мудрагель, котрий дасть пораду, до якої не додумається жоден інтелігент (згадаймо, як тоді зреагував поет Сірокапка, до більшого, ніж запропонувати власного паска, який би зійшов хіба за ошийника Валентину Заклунному, він таки не додумався). А невидимий народний мудрагель, якого побачити Валентинові так і не вдалося, все розкусив, як горішка, а ще й зернину розжував — саме в такий спосіб Заклунного з ями й витягли, і коли він з'явився з дірки, забитий у залізну бочку, з вуст усіх, що спостерігали за дійством, вирвався радісний рев, а ексцентрична поетеса ще й у долоньки заплескала, а тоді й прорекла, дивлячись на відомого співака й поета сяючими бісеринками оченят:

— Що не кажіть, а це прикольно! Дуже рада, що поїхала сюди, Валентине Вальдемаровичу, бо з вами з нудьги не пропадеш! Ви — це клас, Валентине Вальдемаровичу, я всім це кажу!

12.

Співав і декламував цього разу Заклунний зле. Може, через те, що дірку спішно заклали неструганими дошками, і вони гриміли й рипіли під ногами, тож побоювався провалитись удруге, хоч цей страх був безпідставний, бо, як сам признався, цей провал дублював того, на цвинтарі, а тричі такі речі не трапляються — кожен може підтвердити. Мені ж, авторові цього опусу, здається, що причина тут емоційно-психологічна, а щоб її збагнути, треба повернутися до головної героїні дійства Валентини Заклунної і трохи розказати, як та приймала отого загадкового Костю з будинку відпочинку.

А приймала вона його не дуже, бо перше, що сказав їй, обіймаючи: "То що, покажеш свою квартиру?", — тобто прийшов не так до неї, як на оглядини квартири; до речі сказати, те видіння, яке мав Валентин перед тим, як провалитись у сцену, зовсім не було "шаленим маренням рогатого безумця" — фраза, яка кружляла в його мистецькому середовищі, правда, вона вже встигла згубити свого автора, тобто перейшла в сучасну "народну творчість", а цілком відповідала дійсності, і Валентин у цьому був твердо переконаний — очевидячки, містичне начало, яке несподівано (з переляку) відкрила в цьому власна жінка, в ньому таки до певної міри існувало — згадаймо, з яким патетичним вітхненням він звертався до мерців улюбленого свого цвинтаря, благаючи в них помочі, але й він, як помітив уважливий читач, звертався не тільки до безодні, але й до неба...

Отже, необережна фраза про квартиру остудила Валентину, вона вивернулась із обіймів, а коли жевжик знову кинувся до неї, щоб імітувати перевірку знадностей, Валентина зажила банальної хитрості всіх жінок, коли намагаються конче залицяльника здихатися на певний час, тобто заявила, що до неї, мовляв, сьогодні не можна, бо в неї ТЕ, при цьому робився багатозначний натиск очима. А що було бідному коханцеві робити, коли кохатися із фізіологічних, хай і облудних, причин, бо насправді ТЕ в неї ще не почалося, не було змоги? Костя не належав до тих (з інтелігентного кодла), котрі велемовно забивають баки своїм обраницям речами їм цілком незбагненними, а інтелігентні дівчата від неінтелігентних відрізняються тим, що пильно, із інтересом і з рядом навідних питань усю ту мороч смиренно вислуховують, тоді як неінтелігентні від таких базікал просто тікають, як від бідолашок. Отож Костя інтелектуально забивати баки жінкам не вмів, навіть не підозрював, що така штука (інтелект) у світі існує, був людина активна й ділова, про власні ділові махінації мав звичку з жінками не балакати, отже, у Валентині його вабили два інтереси: її знадності та квартира, а бувши насильно відстороненим од знадностей (перший інтерес), рушив негайно оглядати квартиру, як практична істота, по дорозі відзначаючи вади, нелади і те, що варто було б замінити на сучасніше, при цьому діловито щось бубонів під носа.

— Що це ти шукаєш? — підозріливо спитала Валентина, пильно за ним стежачи, бо міг би щось і вкрасти.

— Нічого не шукаю, люба, — мирно сказав Костя, —а розглядаю квартиру. — Це ж ми тут житимемо після одруження? — спитав невинно. — До речі, квартирка в тебе занедбана, тут треба добре прикласти рук. А я це вмію!

І тут мав необережність зирнути на свою чергову вибранцю. І раптом побачив супроти себе очі рисі, котра готується до смертоносного стрибка. І не встиг він, бідолашка, й отямитися, як над головою плеснув бич, а може, тріснула стеля, а може, почався землетрус, бо стеля захиталася і плафон із трьома лампочками почав розмахувати тими лампочками, і в його, Кости-ні, вуха було ввігнано по цвяху жіночого вереску, отож він, Костя, бувши з природи тугодумний, не зміг відразу збагнути, чого це Валентина розрепетувалася, а його мозок, який цупко хапав насушні й практичні справи, тут ніби розпадався.

— Стой! — сказав і поставив перед собою пальця, від чого Валентина, ніби загіпнотизована, замовкла. —Не можу пойнять, чого ти жилаїш і чому верещиш? По-моєму, нічо поганого не роблю, а оглядаю твою квартиру.

(Продовження на наступній сторінці)