Так він і засинав. Тоді відчував Іван, що йому стає затишно на душі. Бо решту часу він жив самою напругою. Бачив звірів, що наступали на нього й хапали розчепіреними лапами, — думав про це так багато, що почав забувати справжні обличчя, які колись знав, — ставав лихий. Гризла його ураза, спалахував біль — в такі хвилі розмотував голову й обмацував: заростала повільно, але все ж заростала. В Новий Оріль вони відтоді не заходили, і він намагався не думати про те. Так само, як не думав про свою хату й про Мотрю. Хіба інколи запалювався смуток, приходили до нього веселі, залиті сонцем поля і золотий лев, з яким змагався. Тоді клалася йому на вуста усмішка, обличчя губило замкненість, і хлопченя, бачачи це, раділо. Воно співало в такі дні веселіших пісень, веселіше пританцьовувало й удавалося до довших віршів, які залюбки слухав й Іван, та й люди сміялися, аж за боки бралися. Потім вони знову йшли, і знову брав Іван на руки свого проводиря, а той, обхопивши його за шию тоненькою рукою, мудро показував шлях.
Але прийшла ця осінь, коли Іван прокинувся одного ранку й довго слухав щімкий біль, що раптом озвавсь у ньому.
— Це ж яка пора? — спитав він, і хлопченя, яке вилізло з копиці сіна, де ночували, сказало, що вже ранок.
— Я не про те, — Іван сів на сіні й пошукав обличчям сонця в небі. Але сонця не було, і він зрозумів, що має піти дощ. Ще настороженіше витяг до неба обличчя:
— Я питаю, чи вже осінь, чи ще літо?
— Вересень, — сказало хлопченя.
Тоді він зрозумів, що його тривожило. На нього повіяло тліном леглого листя, холодним продувом і мертвим духом порожнього поля.
— Тобі не холодно? — спитав він, але хлопченя не відповіло йому. — Так, тобі холодно! — сказав він. — Може, повернешся в школу?
— Не проганяйте мене, — жалібно сказало хлопченя. — Я не хочу повертатись у школу.
— Та от бачиш! — понуро сказав Іван. — Не можу я бути жебраком.
— Це я проситиму, — так само жалібно сказало хлопченя. — Ви стоятимете на вулиці, а я проситиму.
— Чи є тут близько ліс? — спитав він.
— Близько, — дихнуло на нього хлопченя.
— Ми підемо в ліс.
Він звівся, струснув одежу, і хлопченя раптом злякалося його. Бо від нього заструмувало такою силою, якої він не знав.
— Що ви хочете зробити? — спитав він, але Іван уже рушив. — Ви не туди ідете, — крикнуло хлопченя, все ще сидячи на сіні, — треба праворуч!
Він повернув праворуч, а хлопченя побігло слідом. Взялося за шворку, прив'язану до Іванового очкура, й повело його.
На них дихнув сумний ліс, легле листя, холодок осіннього ранку, прив'яле де-не-де зілля. Зашумів вітер, і хлопченя почало стрибати, щоб зігрітися.
Іван ішов швидко й упевнено. Його тягло до себе накописько дерев, ліс кликав його дивним голосом, і він зрозумів, що то знову виходить на дорогу лев. Вже міг його побачити, почув його дихання й тепло його шкіри. Лев ішов разом із ним, вони мали увійти між жовті соснові стовбури, і велетень почав пригадувати, який то жовтий колір. "Колір тепла", — подумалося йому, і він усміхнувся своєму левові.
Лев був смутний. Добре бачив, що той був смутний і невеселий, що йому гірко так само, що гірко на душі й хлопченяті, бо тягло за шворку, наче вола. Але він знав, що не може зупинити цього ходу і не зможе позбавити хлопченя його гіркоти. Там, де почнуться дерева, він знову візьметься з левом уручки.
— Бачиш того лева? — спитав він, і хлопченя заплакало.
— Я не бачу ніякого лева, — сказало воно.
— Ліс далеко? — запитав він.
— Вже поруч.
Врешті, знав це й сам, бо полем уже не пахло. Тільки жовтими стовбурами й жовтою шкірою лева. Він згадав раптом про мед, що його їв із лев'ячої голови, й подумав, що йому вже не їсти такого меду — восени може бути тільки гіркий мед. Гіркий запах, гіркі стовбури і гіркий лев.
Той ішов попереду, вихляв тілом і начебто тікав. Іван пришвидшив ходу — не хотів, щоб той утік.
Над ним уже зашуміли дерева. Тоді він зупинився.
— Листя вже впало? — запитав, і хлопченя вже зовсім розревілося.
— Тут немає листя, — сказало воно. — Тут сосна. Але він не відчував сосни, а тільки запах леглого листя. Врешті, він згадав той жовтий колір — запах листя, цих дерев і лева.
Лев повернув до нього голову. Його морда була все ще сумна. Сумна й добра, бо він сам був сумний і добрий. Але не міг бути добрий зараз, бо навколо затанцювали звірині морди. Всі вони занявчали, загарчали й загалакали. Всі вони наче показилися, і він відчув добрячого стусана.
— Обережно, — сказало хлопченя. — Тут скрізь дерева. Він побачив, що навколо нього починає танцювати зілля. До нього поповзли хміль і березка, пішов, вигнувши груди, звіробій, а за ним стіною стала глуха кропива. Там, за нею, — оман і стародуб, а ще далі притулилося вонюче зіллячко. Він упізнав відразу те вонюче зіллячко — повіяло на нього трутизною й цвіллю. Кисло запахла шандра, і він здригнувся — зілля почало заплітати йому ноги.
На облитій сонцем галявині все ще стояв лев, біля нього лежала левиця й гралося кілька левенят. І він зрозумів, що йому вже не добратися до тієї галявини, адже тут стільки цього зілля й так пахне трутизною!
Тоді він розмотав свою голову, й волосся сипнуло йому на плечі — воно виросло! Вже зовсім виросло, хоч недавно були ще самі кущаки.
— Дивись, — сказав він, — волосся моє вже виросло. Хлопченя плакало.
— Ну, чого ти плачеш, дурне?
— Я не хочу цього, я хочу ходити з вами по дорогах і так здобувати хліб.
Він подивився на лева там, на галявині, й сумно всміхнувся.
— Тобі доведеться повернутися до школи, — сказав він. — Ти дуже славне хлопченя, але я не можу жебракувати. Хлопченя плакало, а він почав мацати довкола себе.
— Де тут дерево? — спитав він. Хлопченя взяло його за руку й підвело до молодої сосни. Він обмацав руками сосну й відштовхнувся.
— А більше дерево тут є? — спитав він, а коли хлопченя підвело його до більшого, сторожко обмацав його долонями.
— Стань за мною! — наказав він і раптом уперся об дерево. Над ними захиталася корона, і велетень упізнав це почуття: шелестить корона, врешті, він сам — дерево; зирнув на галявину, де все ще стояв лев.
Лев дивився на нього незмигно й сумно, а Йван повернувся до нього спиною.
— Тепер ми підемо туди, — сказав він. — Чи є зараз якісь свята?
— Здвиження, — пошепки сказало хлопченя.
— От і добре, — мовив Іван. — Я вже давно чекаю цього здвиження.
Ішли довго, хлопченя притомилося, і він узяв його на руки. Мале кволе тіло тулилося до нього, і він хвилювався, чуючи це тепло. Але над ним шуміли корони дерев, хай давно вони вийшли з лісу, і йшов за ними той-таки лев. Пізнавав його сторожку ходу, але не обертався. Кликала його дорога, і він поспішав. Кликав незнайомий голос, і вій піддався йому безоглядно — йшов усе швидше й швидше. Хлопченя втомилося плакати, вказувало втомленим голосом дорогу, і він м'яко пригортав його до себе.
— Там мене знову битимуть, — несподівано сказало хлопченя, і він ще ніжніше пригорнув його до себе.
Навколо пахло травами й зіллям; коли вони переходили порожні поля, пахтіло стернею й волошками. Він відчував: стерня — темна, а волошки — блідо-сині. Над ними таке ж небо: хмари, мов стерня, а небо волошкове. Він подумав, що блідо-синє — це відчуття цієї осені, її вогкий та привільний дух. Її тепло й павутиння, яке летить і летить. І обвиває волосся, як дороге прядиво. Волосся знову віється за ним, як хоругва, бо йде він швидко. І сила в нього знову така, як колись.
— Глянь-но, — сказав він. — За нами ніхто не йде?
За ними ніхто не йшов, але він вибачив хлопченяті його сліпоту. Бо виразно чув сквапні кроки, чув солодко-гіркий смак та запах: в душу йому все більше наливалося суму й нудьги. Був то майже той-таки сум, який відчував, коли ходив до Мотрі. І він уперше за довгий час подумав про Мотрю. Запахло йому конем-дівчиною, запахло теплим молоком, явилася боязка всмішка.
Але це був тільки спалах, зовсім кволий серед цієї гіркоти й смутку. Він повернув голову, хоч хлопченя обхопило йоголіию руками, і спробував зирнути назад. Позаду була чорна пустеля, по якій украдливо ступав золоторунний лев. Лев дивився на нього так само незмигно, і його добродушна морда ще більше нагадала йому про сонячну дорогу до Мотрі.
Йому раптом захотілося прогнати лева, хай би йшов до своєї левиці й левенят, але не мав сили, бо хлопченя обвило його руками й засинало. Воно щось бурмотіло, і він прислухався.
— Мене там битимуть, — сказало воно.
— Маєш потерпіти! — прошепотів він, намагаючись не збудити хлопченяти.
Але коли воно зовсім заснуло, він зупинився. Бо раптово зрозумів, що не знає, куди йти. Кілька разів спіткнувся й ледве не впав. Тоді він поклав долоню на обличчя хлопченяті. Воно прокинулось і засміялося.
— Ми звернули з дороги, — сказало воно, — й ідемо полем.
Він і справді відчув стерню, що колола ноги. За ними спинився лев, ліг на стерню і спочивав.
— Чи далеко ще до Нового Оріля? — спитав він, сторожко виставляючи обличчя.
(Продовження на наступній сторінці)