Винятковий сон приснився сьогодні й Володимиру. Йому привиділася висока гора з пишним палацом на вершині, гору ту впоясано кількома пасами терняку, по ній викопано кільканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито рови й обплетено всю колючим дротом. Він повз під тим дротом з ножицями, вряди-годи лягав на спину і розрізав дріт. Так само стриг він і тернове віття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав він у ями, сильно б'ючи при тому калічену ногу, йому боліло, але він, зціпивши зуби, вибивав ножицями в глині приступки і, чіпляючись та кривавлячись, видирався нагору. Перелазив паркани на валах і перепливав воду в ровах. Одежа його вся перетворилась у брудне ганчір'я, що клаптями звисало з тіла, руки й обличчя вимастились у болото, черевики на ногах розмокли й гидко чвакали, він навіть забув, куди й чого іде, — знав лише, що йти йому конче треба. Піт стікав по лобі, розмиваючи бруд, навколо тріскотіли цвіркуни й погукувала вмиротворено горлиця. Знеможений та вичерпаний, він лежав перед вступом на широке піщане поле, поруч нього лежав його товариш, і ось-ось вони кинуться в атаку. Але він не зміг кинутися в атаку, ноги йому підломилися, коли скочив на рівні, і почав він падати, кружляючи в повітрі. Смикнув за прив'язане до грудей кільце, і над ним зацвіла біла шапка парашута. Його смикнуло й підкинуло, і падати він почав повільніше. Швидко наближалася до нього земля, і він уже розрізнив на ній одноповерховий продовгуватий будинок початкової школи. Поруч інший будинок, у дворі стоїть Олександра Панасівна, а біля неї купка її дітей. Всі задерли голови й дивляться в небо, дивиться в небо й Марія Яківна, яка доїла серед двору кіз. зирнув у небо й сивоголовий козопас, очі його видалися Володимирові як два ясно-сині озерця... Він приземлився якраз у шкільному подвір'ї, і сльози покотилися йому з очей, гарячі й густі. Легкий шелест шовкової сукні почув він і побачив біля себе стрункі ноги, біля яких хвилювалося голубе шовкове море. Чиїсь руки звели його голову, і в вуста йому потік нектар. Солодку знемогу відчув Володимир, смокчучи те чудове питво, — розливалося по тілі тисячею гарячих струмочків. Від того він весь почав раптом перейматися дивним щастям. "Господи, — шепотів він, перевертаючись на постелі, — така це мука нестерпна!"
Він прокинувся й ледве не осліп від місяця, що дивився йому просто в обличчя. Глибока, тиха й безмежна ніч стояла навколо, глибока й безмежна тиша. Помалу приладнав до ноги протеза, вдягся й, важко накульгуючи, вийшов у шкільний двір. У кутку стояла розтрощена парта, і він присів за неї. Скрутив цигарку й припалив. Сухий дим приємно ввійшов йому в груди, прочистивши дихальні шляхи. Місяць світив йому в спину, і на подвір'я відкидалася довга тінь. Дим у місячному промінні здавався ясно-синій; під каштаном валялися, густо насипані за ніч, зелені їжачки, десь далеко чхнув і затахкотів поїзд, і йому здалося, що в цю ніч і під цим місяцем просторо розширюється йому душа. М'яко фосфоризували білі стіни школи, темно дивилися вікна, наче був цей дім живою істотою. Закукурікав десь недалеко півень і небо, повне драглистих зір, раптом просвітліло. Повіяв свіжий, аж гострий вітер, і саме він розбудив на мент каштанове листя. Глухо зашелестіло, і на землю з глухим стукотом обсипалося ще з десяток каштанів. Володимир потягся до найближчого з них, розломив, і в долоню йому випало біле тіло. Дихнув на повні груди вогкого, свіжого, гіркуватого запаху; повітря навколо вже тремтіло, наливаючись непевним, сірим, але по-своєму принадним світлом: у тому світлі, яким поступово наповнювалося небо, в цій його оголеності, відчув себе Володимир неприкаяним та самотнім. Йому здавалося, що для грудей його бракує повітря, що світ став круглий та замерзлий, а йому тільки й лишилося, що отак безмовно сидіти на цій-от парті.
Він вийшов із двору, покинувши в ньому тліючий недопалок, і раптом пішов під гору, саме ту, яка так нагло йому наснилася. Ступав поволі, вибираючи, куди поставити ногу, легенько постогнував, коли вона незручно скошувалася, по лобі йому текли струмки поту, свіжий ранковий вітер дув на нього з гори широким, зимним потоком. "Боже, боже, — подумав він, дивлячись, як гаснуть одна за одною над горою зірки, — який безум нещадний веде мене, який незбагненний безумі"
Часто зупинявся, щоб перепочити, часом сідав на прискалок, а небо над ним ширшало й прояснювалося; здалося йому, що з'єднується він із тим небом у дивовижний спосіб, ширшав і прояснювався сам, а той краєвид, який розстелявся перед ним тим розлогіше, чим вище він підіймався, все більше його захоплював: задимлені горби, синя річка в клубнях диму чи туману, кущі й дерева, застиглі, наче вирізані несамовитим різьбарем горельєфи. Було важко дивитися на цей передранковий світ і відчувати в серці брилу своєї безнадійної любові. Йому навіть чудно стало, що стоїть ось тут, на скелі, зовсім поруч із сонним будинком, від якого долинає раз у раз півняче кукурікання, — страшно йому стало, що його можуть побачити із тих підсліпуватих і на позір мертвих вікон. Йому навіть здалося, що з них і справді хтось дивиться; боліла йому натомлена нога, піт просихав на чолі, але не мав Володимир сили спуститися так швидко в долину. Сидів на скелі і тремтів від вогкої прохолоди, якою віяв передранковий легіт: щастя й відчай заполонили його всього.
За Володимиром і справді стежила від будинку пара пильних очей. Стара, яку не брав у ту ніч сон, приклеїлася до шиби й бачила все те химерне Володимирове кружляння по горі. Глибока втіха покрила її й піднесла. І чи було то зі сну, чи просто такою сильною видалася їй та ілюзія, зовсім забула стара про ветхі свої літа. Здалося їй, що це й справді повернувся давній час, бо все було так само, як і колись із нею. "Мій тільки, — подумала стара, — не був такий відчайно несмілий. Він прийшов у той ранок і застукав у моє вікно!"
Володимир звівся й повернувся до будинку. Незнана сила повабила його підійти ближче, якийсь голос понуджував підійти до вікна, він навіть знав, до якого, і легко застукати в шибку. Бачив те вікно, вужче за інші, з обламаним дерев'яним орнаментом, рука його нестерпно свербіла; в іншому вікні тремтіла від нетерплячки стара, їй аж голова закрутилася від хвилювання, бо й хвилюватися було чого.
Володимир, однак, дійшов тільки до хвіртки. Спинився, як сновида, й довго непорушне стояв на стежці. Ранок уже до решти вибілив небо, і смерк поволі розтавав, тоншав і прозорішав. Тоді Володимир озирнувся на схід і побачив раптом, як заграла на овиді ясно-малинова смужка. Та гра й те світло сполошили його, і він наче зі сну пробудився: як це сталося, що забрався аж сюди і стоїть перед цією хвірткою? Позадкував уражено, кинувши зляканим поглядом на вікна, і покульгав геть саме в той час, коли Галі приснилися птахи, котрі летіли в червоному небі.
Стара розчаровано зітхнула й подибала до свого ліжка. Лягла й заснула і проспала твердим сном кілька годин, а прокинувшись, згадала про чудного блукальця в них на горі. Тихо засміялася й похитала головою. "Мій таки був сміливіший, — подумала вона гордо. — Зрештою, і мій був... така собі шмата!"
15
Після того, як приснилися Галі птахи на червоному небі, здобула вона знову давнішню здатність легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня ввійшла їй у той ранок у серце, і вся вона засвітилася, заясніла — сонячний світанок відбився на денці її очей і незвичайно їх посинив. Галя приміряла всі свої сукні, аж доки не вибрала голубу, а коли з'явилася на очі старої, та аж охнула вражено: ніколи не виглядала її онука так привабливо.
— Хочу піти пройтися! — сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так тяжко було витримувати той хитрий її при-мурець.
Бабця не відповіла, тож пройшла повз неї і начебто весь серпень пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, відчуття визрілих плодів і їхній запах, важкі й пишні квіти й настрій устояної прохолоди в поєднанні з найяскравішим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на онуку, їй здалося, що недовго витримає вона свого знесення, оцієї незвичної бадьорості та ясності в голові та тілі, — то було теж прочуття осені, яке пізнав і козопас Іван, вони з сестрою відчували під той час одне й однаково.
Іван уперше застрашився ясності й світла, що струмували з нього, а його сестра свого оновлення і здоров'я. Через це вони й посумували кілька хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, і того їхнього суму не поділив із ними ніхто: і Галя, й Марія Яківна були в той ранок надто заклопотані; Галя поспішала спуститися з гори, а Марія Яківна рвала в цей час траву для кіз...
Галя поспішала тільки до скелі. Після того стала знову повільна й обережна. Бачила річку і Старого Пічкура, що ставив верші на день. Потім він сидітиме на камені й чекатиме, доки налізе в ті верші дурна риба, — має протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку річки дві тоненькі постаті й миттю впізнала — Хлопець повів показувати свої володіння старшій дочці Олександри Панасівни. Ревниво озвалося в Галиній душі серце, але їй стало і смішно на тих так заклопотаних — енергійно йшли по білій, наче із сиру зробленій, стежці. Побачила Галя й діда Івана, той не вийшов сьогодні з козами на кручі, а повільно гуляв по своєму садку, звісивши білочубу голову. Кози мекали й висовували гострі писки із хліва, а в ворота заходила Марія Яківна з мішком трави та листя.
(Продовження на наступній сторінці)