Сам Микола переймався також цим настроєм. Кожна з тих ніжок випромінювала тепло, яке входило в нього, як молоко. Він думав тоді про всіх фабричних дівчат: тих, що на процесі, і тих, з індпошиву, сотні очей, усмішок, носів, підборідь та щік пропливало перед його зором, але жодне не діймало так, як умів діймати ті ж таки очі, підборіддя й ніжки він сам. Хмільне молоко переповнювало його, особливо вночі, і не міг він спати — оточували його сотні ніжок у лискучих туфлях його власної роботи: всю силу й неспокій виливав він у роботу. І виходили з його рук зовсім не схожі на інші туфлі, незбагненний чар струмував із них, наче вони фосфоризували. Ті туфлі мандрували на виставки, і коло них незмінне спинялися юрби жінок, які очі видивляли на те диво, а кожна подумки вдягала на ноги.
Тільки невелика кількість щасливих справді одягала ті туфлі на ноги, цілий світ тоді їм підхилявся, і доки ходили вони в тих зачарованих туфлях, доти збирали на себе безліч поглядів, а довкола них самих пливав незвично збуджуючий дух шкіри і ще чогось чого й не назвеш: тільки найсміливіші признавалися, що це не покидає їх дух того незвичайного майстра. Здавалося їм, що він десь тут поруч, йде й тримає ніжно під руку, ставали відтак благі й покірливі і сяяли усмішками, які не могли не засліпити тих, кому призначалися.
Сам Микола Ващук непокоївся також. Виходив з роботи, забувши й попрощатися, і йшов, не знаючи напрямку. Забував про домівку і стару матір, яка чекала його з обідом, — не мав сили до обідів. Так блукав до сутінків, і в тих сутінках аж зовсім ніяковів. Вогонь, який відходив від нього, здавалося, гас, і він сірів так само, як горби, скелі, дерева й небо, — весь світ сірів тоді від його туги. В грудях поселялося кошлате чудисько, торкалося лапою струн, напнутих понікуди; заходив до пивниці й випивав, щоб заспокоїтися. Тоді прояснювалося йому в голові, і він знову звичайнів: парубок в одежі, що виказувала в ньому робітника, кепка на чубі й чуб, що виглядав з-під неї, надміру широкі груди й плечі, — йшов він і плювався насінням. І коли б побачила його під ту хвилю котрась власниця елегантних ніжок, з яких знімав він мірку, зневажливо б пхикнула і загнула б кирпу, — навіки погас би у ній той вогонь, якого не могла вона цілий день позбутись.
Так воно й тяглося аж до тої пропам'ятної вечірки, коли зустрів він Олександру, але поки дійде до тої вечірки, він потопче не один хідник, і не одна хвиля гіркоти заллє йому груди. Дивувало його в тій історії найбільше те, що він і сам не відав, що таке з ним приключилося і яка це сила так немилосердно й химерно його крутить.
4
Тим часом ішов він на танцмайданчик, де духовий оркестр поперемінно грав вальси, танго і фокстроти. На лавках сиділи дівчата, які не були запрошені до танцю, і хлопці, які перепочивали. Між тих лавок крутилася, стискувалася й розходилася, гаряче дихала і розмлоювалася розкладена на пари юрба. Гріла кров у фокстроті, розганяла її у вальсі і мліла, дослуховуючись до таємних токів спарених тіл, у танго.
Микола дивився на танцюристів, душний вечір обвівав йому обличчя: з глибини сутінків пливли гарячі хвилі; десь неподалік гавкали собаки, мабуть, на Путятинці, але все покривала мідна музика, яка наче заворожила цей веретільний, розхитаний у єдиному ритмі тлум. Ще сильніша туга стискала Миколине серце: надаремно привели його до цього місця ноги і надаремно він тут стовбичить. Все ж заплатив за квитка і ввійшов на танцмайданчик: на нього попливли дівочі й парубочі обличчя, блискали очима, серед них упізнавав і тих дівчат, що володіли стрункими ніжками, взутими у туфлі його роботи. Впізнавав ті туфлі, мигали на мить у куряві і зникали, зелено спалахували до нього очі красунь, задля яких можна було спопеліти. Але й такі блискавки не розтоплювали льоду, що накопичивсь у Миколиних грудях; він пробравсь у куток, де вистоювали хлопці з їхньої фабрики. Вони тут і справді стояли, задоволене похитуючись у ритмі музики, і світили усмішками, наче потрапили сюди хтозна-як випадково. Тим часом від цього веселого гурту відклеювався один чи другий, і одною з дівчат ставало на лавках менше — влітали вони у той крутіжний вир і начебто й існувати окремо переставали.
— Ну то що? — спитав, усміхаючись до Миколи, Володька Гаман. — Рибку прийшов ловити?
Долучився мовчки до своїх хлопців і за хвилю став зовсім як вони: стояв, продаючи зуби, і роздивлявся на дівчат. Перекидався жартами, і всі з того сміялися. Були в них усіх задоволено-самовдоволені лиця, і цвіркали вони зневажливо під ноги: по їхньому ж ряду обережно проходжувалися очі тих дівчат, які танцювали, і тих, кого до танцю не взяли.
Помітив одні такі очі й пішов просто на них, трохи їх злякавши, але більше втішивши. Схилив голову, простягаючи водночас руку. Дівчина звелася й тільки торкнулася тої руки, як обезволіла й подалася назустріч вже безтямно. Пахло від нього шкірою, тютюном, а часом і горілкою, але тік від його важкуватого, майже чотирикутного тіла незбагненний струм. Дівчина в його руках ватіла, й не ставало їй повітря, задихалась і починала спотикатися, і тільки те, що тримали її такі залізні й пекучі долоні, не давало їй втратити тямку. Волошкові очі тим часом вдивлялись в обличчя обраниці з поважною увагою, і не було сили витримати той погляд. Тож дивилася дівчина на нього тільки по-дівочому — поверталась убік, але помічала і волошкові очі, і тугу його. Під кінець танцю і він, і вона розуміли — це заважке для них випробування, отака спільність: йому дівчина не підходила, а вона не мала стільки сили, щоб до нього пристосуватися.
Знову стояв серед хлопців, курив і дивився крізь сизий дим на танцівливий тлум і на тих, хто в нього не втрапив. Жваво грала музика, поволі опускалася на дерева й землю прохолодна ніч, сіючи велику й важку росу. Згиналося під тим тягарем листя, завмирало пелюстя, і мовчки несла на собі всю ту випалу воду трава. Світ завмирав і затихав, тільки валували від Путятинки собаки, голосили весело й печально мідні труби з присмоктаними до них пітними чоловіками.
На Миколу блимнула зелена блискавиця — власниця виточених ніжок і туфель, роблених його руками, впізнала його між гуляючих парубків, заслонених хмарою сизого диму. Була одягнена ошатніше й вишуканіше, і хвиля диму біля Миколи стала щільніша — курив він швидше й запальніше. Ловив у юрбі власницю зелених очей, точених ніжок і роблених його руками туфель — відчайдушна думка визрівала в ньому. В цей час дівчина відірвалася від партнера, худого й високого, з прилизаним до голови чорним волоссям. Партнер спробував піти за нею, але його відтіснили інші пари, що розходилися на місця. Дівчина стала за стовбуром дерева і втирала піт, і там, за стовбуром, її і знайшов Микола. Схилив голову й простяг руку, вона повагалася, перш ніж згодитися, але його туфлі ще й досі наповнювали її хвилюванням, тож махнула кучерявою голівкою й подала руку. Була мило вражена струмом, що потік від шевця. Вони попливли в юрбі, важкий, чотирикутний хлопець з духом, що хвилював, і який сам хвилювався, і струнка, холодна та врівноважена красуня. В неї вистачило сили зирнути йому в очі, але і їй, такій холодній, стало боязко — волошковий вогонь обпік її. Але на плечах дівчина носила повну льоду голівку: віддавалася танцю, а водночас посміювалась із себе, бо що сказав би той, той і той, коли б вони й справді стали парою. "Ах, боже мій! Я танцювала з тим, хто шив мені туфлі!" — скаже подружці, і вони похихотять вволю...
Волошкові очі тим часом вдивлялись ув обличчя обраниці з тою-таки напруженою увагою, але чим далі, тим холодніше й прикріше. Щось темне побачив він у тій чудовій голівці, застигле й морочне. Глуха темінь плавала довкола невеличкого мозку, маленьке серце билося під чудовим персом, але було воно кам'яне. Миколина сила почала гаснути, а коли дотанцювали вони танець, то розійшлися без жалю: їй тільки туфлі нагадували про нього, а він знову відчув ту ж таки свою теперішню приятельку-тугу.
5
Олександра любила прокидатись у залитій сонцем кімнаті. В глибині дому співав за роботою батько, могутній бородань із чорними лискучими очима. Вона слухала, як шурхочуть стружки, випадаючи з-під рубанка; мати гриміла на кухні посудом, готуючи сніданок. Білосніжна постіль м'яко гріла, сонце танцювало на підлозі, весь час міняючись, — за вікном ріс величезний дуб. Кружляли в стягах срібні порошинки, від дзеркала відкинувся сонячний зайчик і затремтів нервово на стіні. "Неділя, — подумала дівчина, — сьогодні неділя!" Їй щось заспівало в серці й засвітилося; встала вона, поспівуючи отак, і вдяглася, а тоді помітила, що поспівує ту ж таки пісню, яку мугиче в своїй майстерні батько. Стало дивно, що він працює і в неділю — раніше шанував цей день надзвичайно. Врешті зарипіли двері, в кімнату зайшла мати: висока, чорна й незмірно худа — така, якою стане через п'ятнадцять років сама Олександра. Мати була засмучена, і на очах у неї висіли розсвічені сонцем сльози.
— Це що, батько і в неділю працює? — спитала здивовано Олександра.
— Виконує замовлення, — сумно відказала мати і сіла на стілець. Її миттю залило сонце, виділивши на голові сиві волосини, які біло зажевріли.
— Але ж і раніше в тата була нагальна робота...
— То було раніше, — відгукнулася мати. — Тоді ніхто не придирався. Сама ж знаєш: батько не годен працювати на фабриці.
— Вже не можна мати майстерню?
— Приходили із фінвідділу, — сказала мати. — На нас наклали, дочко, такий податок!..
(Продовження на наступній сторінці)