«Чудо» Валерій Шевчук

Читати онлайн повість Валерія Шевчука «Чудо»

A- A+ A A1 A2 A3

Коли я гуляю по асфальтованому п'ятачку нашого двору, стара дивиться на мене чорними ґудзиками очей і мовчить. Моє ж гуляння химерне. Виходжу на ґанок і стою, на повні груди дихаючи автомобільним перегаром, що втягується у двір через під'їзд, як через витяжну трубу; опісля підходжу до лавки й сідаю. Міг би просидіти так скільки завгодно, коли б мав у руках книгу, але її в мене рішуче відібрано, я можу тільки згадати те, що тільки-но читав, а очі мої зорять у темну, чорну трубу нашого під'їзду. Стіни по боках обдерто машинами, що заїжджають сюди,— під'їзд цей будувався не для машин, а для карет; на цих подертих стінах кривулястими синіми літерами написано, що туалету в нашому дворі нема. Писала сама Ганна Миколаївна, діставши фарби та квача у завідуючого складом,— у тій частині двору, де живе стара, на першому поверсі склад канцтоварів, і машини, котрі деруть стіни нашого під'їзду, добираються в такий спосіб саме до того складу. Я міг побачити з тієї лавки залізні ворота досить вишуканої роботи — єдина справді привабна архітектурна деталь, що є в нашому дворі. Моя душа посилає туди свої струми, я витікаю в то чорне, сутінне жерло, наповнюю його своєю присутністю, притискаюся до фігурних ґрат, бо за ними хідник, по якому чомусь надто хутко біжать перехожі і мигають машини — живе там вулиця. Всю цю картину я повертаю в себе, як спогад чи внутрішнє бачення, бо мене починає з'їдати нуда, бо я стою в парадному, обпершись плечем об одвірок, і дивлюся на дощ, не маючи змоги навіть потинятися по круглому п'ятаку нашого двору; дощ хлепче й хлепче, наче величезний собака хоче випити наш .двір і всі будівлі в ньому; Ганни Миколаївни нема, вона заховалася за своїм єдиним вікном, затягнутим наполовину білою, а точніше — сірою фіранкою. Зараз я не можу піти на свою лавочку, бо вона мокра, мене відділяє від світу водяна стіна; зараз і перехожих нема за вигадливими ґратками воріт, а через підворіття тече сірий, бульбашистий і чомусь димистий потік. Асфальт також парує, і через те повітря сповнене задушливої теплої вільги: перед цим стояли спечні дні, і стіни з асфальтом розпікалися так, що від них відходило бліде сяяння. Тлінно пахне від величезних залізних барил, куди ми викидаємо сміття; там завше шукає об'їдків бездомна попеляста кішка, але зараз і кішки нема; мені невідь-чому хочеться звестися навшпиньки і послати в ту чорну трубу під'їзду свій погук, стогін чи вереск — це якесь дивне бажання, воно безглузде і через те нестерпно повабне; мені здається, що від того щось має зрушитися, що двір здригнеться від моторошного стресу, дощ перестане, пара розвіється — все заблищить молодо і свіжо; з асфальту, пробиваючи чорну кору, полізе зелена трава й білі гриби; посеред двору почне виростати, як у балеті "Лісова пісня", дерево —— хай це буде верба чи береза, розпустить гілочки із салатовим листям, і все раптом осяється чистим смарагдом. Тоді відчиниться вікно, яке єдине я люблю в цьому дворі, і в ньому постане в ясно-білій сорочці прекрасна заспана істота. В неї буде пишне волосся, а очі темні, як терен, і всміхатиметься вона, показуючи привабливі ямки на щоках. Це видіння я затримую в голові довше, бо то щось сокровенне; можливо, воно привиділося в одну із найнеспокійніших моїх ночей, а може, я просто його вигадав, адже я трохи мрійник. Хоч ця візія трохи смішна й банальна, але, тримаючи її в кутику свідомості, я можу забути, що став людиною без даху, ганебно виставлений, як шкодливий кіт, із власного дому, хоч ніякої шкоди я не чинив. Я не такий уже дурний, щоб не зрозуміти: батьки виставили мене за двері не з педагогічних міркувань, їм обом соромно стало показувати навіч ту мізерію, яка живе в кожній людині, а при сварці всі люди стають ганебно нестримні.

2

Спершу з'явилася Лариса — я побачив її в жерлі нашого під'їзду, була в чорному плащі, а взулася в зелені туфлі. Над головою тримала квітчасту парасолю й обходила потік, що бурунив у під'їзді, начебто не мала таких ущент мокрих туфель. Губи в неї напомаджені і яскраво-червоно цвіли на блідому, трохи жовтуватому обличчі. Лариса всміхнулася до мене, і я послав їй привітання кивком голови, як роблять це сусіди, яким найменше один до одного діла. Мені теж не було ніякого до Лариси діла: іде собі й на здоров'я; переступає калюжі — і хай; на ній чорний лискучий і шкарубкий плащ — не обходить це мене; туфлі й ноги задрипані — зараз прийде додому й вимиє. Я можу відразу ж забути Ларису, бо ми тільки принагідні знайомі. Випадково поселилися обіч, і вона єдина доросла дівчина нашого двору. Маленького, асфальтованого двору, радше дворика, де мешкає кілька сімей, решта приміщень — контори, склади, цех фотореклами й поліклініка. На першому поверсі, де я зараз стою,— вивіска, і на ній така запаморочлива абревіатура, що й не вгадаєш, що за нею; отож я й не збираюся її ні називати, ні розшифровувати. Знаю лишень, що працюють там самі жінки, напрочуд схожі одна на одну, тобто не молоді й не старі, негарні й не потворні, однаково безликі й типово вдягнені. Всі вони мають розкладні парасолі і ніколи не ходять без сумок чи торбин — ті сумки п торби завжди напхом напхано. З ними я не вітаюся — вони тут тимчасові гості, вони мені ні для чого, як і я їм;. їх я не бачу, як Ларису, коли вона відчиняє вранці вікно, заспана і в білій нічній кошулі; я, однак, не сумніваюся, що моя дівчина, оте ніжне привиддя — зовсім не Лариса, бо та примарна насправді не існує та й не існувала, хіба що в одній досить відомій п'єсі Шекспіра, ту п'єсу я не читав, але бачив екранізовану. Потім вона мені довго снилася (не п'єса, а головна героїня п'єси), і я не розумів чому — може, я мав під ту хвилю такий настрій, коли щось людину та й мусить хвилювати? Отож і вигадав собі ту неіснуючу дівчину, сплагіативши її трохи з Лариси, а трохи з героїні Шекспіра, і подібність її з Ларисою стала тільки вимушеною конечністю, бо Лариса має щастя бути єдиною .зрілою дівчиною нашого двору.

Ось вона іде через двір; обережно, як кішка: переступає струмки і перестрибує калюжі; її зелені туфлі мокрі, аж чвакають; дощ тахкотить об її парасолю і розпадається паті чорному плащі. Через це по плащі котяться, як сльози,— краплі, і мені здається, що й парасоля, і той плащ плачуть. її ноги мокро блищать, вони якісь трохи чудні ті ноги, смагляво-матові і попри все привабливі. Ні, ті ноги тонко виточені й досконалі; вони ваблять, бо, здається, існують незалежно від отого блідого, трохи пожовтілого обличчя і неприродно червоних вуст. Мені навіть здається, що це обличчя значно старше від ніг, що ті ноги таки могли б належати дівчині, яку я вигадав. Тій дівчині міг би належати й оцей залитий слізьми чорний плащ і навіть парасоля, але ж ніяк не обличчя, особливо сьогоднішнє, бо воно задумане й сумне, а ніс у неї, як на мене, задовгий. Я дивлюся на Ларису примруженими очима, такими собі вузенькими щілинками; мені нічого витрішкуватися на неї, мені нема діла, куди вона ходила і що її смутить — може, з кимось зустрічалася, і то навряд чи був Дмитро, котрий безнадійно топче її пороги. Смішний малий чорнявий Дмитро з вусиками, горбатим носом і самовпевненістю, яка настільки позірна, що не важко здогадатися — впевненості у ньому ні на мак! Я міг би увійти в її голову й душу і прочитати її думки та що її смутить. Може, я собі приписую такі проникальні здатності, але що мені робити ще, звільненому від турбот школяреві, який нікуди з міста на літо не поїхав, який тільки й робить, що з ранку до вечора читає, а в книгах усе можливо: захоче письменник — і герой перейде через стіну. Захотів же того Марсель Еме. Письменник — володар над своїми героями. Він може загнати героя в пляшку, як зробив це з Ансельмом Гофман, та й мало чого? Я ж зараз вигнаний із власного дому, і хто мені перешкодить так невинно розважатися — нікому це лиха не принесе...

Ну от, Лариса стрибнула через центральну калюжу нашого дворика і граційно над тою калюжею летить. "Увага,— кажу собі я.— Ідуть уповільнені зйомки! Лариса летить!" Так, як я їй велю, повільно й гарно, як найпрекрасніша сарна. "Стоп!" її зелена туфля порснулась у калюжу, бо та калюжа сьогодні більша, ніж звичайно; навсебіч розлітаються сірими віялами бризки, Ларисине лице повернуто в мій бік.

Ясна річ, що на моєму обличчі одна з найбезглуздіших усмішок, що їх вигадало людство, і навряд чи Лариса її не бачить.

— Ну, чого либишся? — каже сердито й не зовсім чемно Лариса, і я відводжу очі, стаючи таким собі байдужим та дурненьким, а раз так, Лариса може відчути до мене й поблажливість. Але ні, вона не відчуває поблажливості; здається, й досі сердиться, пристукує туфлями, вибиваючи з них воду, а тоді рішуче йде до свого парадного.

Дощ припустив і почав обцвьохувати калюжу, на ній здулося з десяток пухирів, наче на дні тієї калюжі лежали пласкі обличчя, що видували мильні бульбашки. Дощ хльостав по Ларисиному лискучому плащі, і той заплакав ще більше, дощ вистукував по її парасолі якусь модну мелодійку, що сьогодні її кілька разів кричало радіо,— мати по неділях любить зрання вмикати радіо, та й я не проти того, особливо, коли не маю чого робити. Але мені трохи жаль Лариси, бо я таки встиг просвітити поглядом її голову і пізнав, що там у неї не все весело, що та модна мелодійка трохи й бреше; щось там є смутне — можливо, їй відходить давній бік, воно аж зелене. Червоні вуста розтулено, а очі горять!

(Продовження на наступній сторінці)