«Живиця» Василь Шкляр

Читати онлайн оповідання Василя Шкляра «Живиця»

A- A+ A A1 A2 A3

І Колько не втримується і дорогою додому розповідає Джусові геть усе. Він знає, що про це краще б змовчати, у Джуса погане око, ще спристрітить, але нетерплячка висотує з Колькового язика таємницю, наче смичок музику із скрипки.

— Вій виросте і буде великим, як орел, і тоді...— Колько запинається, йому не стачає духу, щоб розказати, що буде потім.

Та ось уже і повітка. Колько тихенько прочиняє двері і, приклавши пальця до губ, навшпиньки, щоб не злякати птаха, підходить у куток, до картонного ящика. Джус теж посапує вже притишено, бо бачить, Колько не бреше.

Крук, як і раніше, куняв, обіпершись на розчепірені крила, приплющені очі ледь ворухнулися од світла, що вдарило косинцем у відчинені двері. І ні зерно, насипане Кольком, ні вода в мисочці — не займані.

Джус присів навпочіпки і тицьнув пальцем у крукового дзьоба, однак той і не глянув на нього. Лиш важко зворухнув крильми.

— Та який же це крук! — аж крикнув спересердя Джус.— Це ж проста собі ворона, ще й слаба до того.

— Е ні, Петь, ти що? Це крук, тіки маленький. Він ще зовсім пташенятко, через те й на ворону схожий.

— Бреши.

— Батько ж знає, він був на війні, то там, каже, десь далеко, за гряницею, бачив таких.

— Батько-батько... Нехай не свистить ваш приймак. Де б це в нас тому крукові взятися.

— Та їх було повно колись і в нас. Тіки вивелись.

— Ну да, оце один вас шукав,— Джус уже покректує здушеним смішком.— Взяли десь слабу ворону, ще й брешуть. Свистуни.

— Та ні, Петь. Он дід Микитенко дивився, то й він каже, що це крук,— тут Колько і справді вже трохи підбріхує, бо дід не бачив птаха, але ж треба якось втовкмачити в Джусову голову, що це ніяка не ворона.— Воно ж іще пташеня, вважай пуцьвірінок...

— Ну, може, не ворона,— поступається Джус,— а кібець маленький.

— Який там кібець!

— Я ж кажу, молоденький кібчик.

І тут Колько помічає, як жадібно звузилися Джусові очі. Він схилився над птахом і помацав його за лапки.

— Нічогенькі пазурі... А знаєш... У Лисянці... ну, знаєш, мабуть, що кібець — хижак, еге? Так от, у Лисянці приймають кібцеві лапки... по п'ятдесят копійок.

— Ти що, здурів? — вигукнув Колько, аж крук з переляку стрепенувся і заковзався на крилах.

— Чого ти? Хіба я що? Кажу як є.

— А до чого тут кібець?

— Це я так, щоб ти знав.

— Ходімо звідси, нехай не лякається.

— Хіба він розбира людську мову?

— Він боїться голосу,— каже Колько і легенько підштовхує Джуса до дверей.

— А-а-а... Ну, ти приходь по живицю. Мені не шкода.

Джус чимчикує додому і, видно, таки повірив, що це крук. Бо за гроші — ні слова.

А Колько тим часом біжить до хати з бляшанкою, щоб батька порадувать, і на порозі стрічається з матір'ю. Вона сердита. "Щоб і духу тут твого не було!" — гукнула і ніби й не помітила Колька, пішла собі надвір, високо закинувши голову.

Він боязко переступив поріг, дивиться — а батько скрипку ховає у продовгуватий потертий чемоданчик, пальці йому тремтять — такі жовті, а нігті немов синькою підсинені, й очі також жовті, і від того погляд у батька якийсь гарячий, аж пече. Глянув на Колька, побачив бляшаночку з живицею у його руках і всміхнувся — та так гірко, що Колькові лице зашкарубло, і він не зміг усміхнутись до батька, лиш дивився на нього незрушно, й очі Колькові важчали, важчали... Тоді батько підійшов до нього, погладив по голові — рука легенька така, немов то вітерець скуйовдив чуприну, і не сказав, а зітхнув словами: "Хороший ти хлопчик ростеш... Хороший". А потім узяв чемоданчика з скрипкою і мовчки пішов з хати, і Колько серединкою серця відчув, що більше його не побачить. Вискочив услід за поріг:

— Тату, куди ви?

— У Мизинівку.

— Не йдіть!

— Треба, синку.

— Ви більше не прийдете. Я знаю!

— Прийду.

— Не обманюйте, тату! — раптом закричав Колько, підбіг до нього і вхопився за потертий чемоданчик.— А скрипку навіщо взяли?

— Мене довго не буде. А ти будь розумненьким. Та крука гляди, чуєш? Щоб коли я повернуся, то з ним усе добре було.

— Я проведу вас,— сказав Колько.

Батько пішов не до шляху, а попрошкував у Мизинівку пішки, через поле, і дорогою Колько дивувася, чого це він рушив пішака, як йому так важко: пройде трохи і пристоює, поклавши на груди руку. То було все щось розказує, а це мовчить і пече Колька очима. Або й зовсім одведе їх убік і тільки зітхає. А як показався попереду ліс, то сказав, щоб Колько вертався додому, бо мати не знатиме, де він подівся, і знову лаятиме. Колькові було все одно, нехай лає, як така злюща, що батько ось надовго іде від них, а вона здиміла з дому. Однак вернутись вернувся, бо йому важко було від батькового мовчання... "Глядіть же, довго там не баріться",— сказав і побіг додому, та все озирався, озирався, аж поки батька не приховав ліс, такий темний оддалеки, що Колькові здалося, ніби в ньому настала вже ніч. А до ночі ж іще було далеченько, у небі висіло біле сонце, і Колько глянув на нього й заплющився — в очах стало червоно, гаряче. Так він ще трохи постояв, потім щодуху помчав на тополю, що височіла у їхньому дворі. Він би, може, й не поспішав додому, аби не крук. А так — прибіг й відразу в повітку.

Птах уже й не сидів, а лежав, припавши грудьми до дна ящика, розпростерши крила, і пшоно, і вода так само зоставалися не торкнутими. Колько схилився над ним, легенько погладив пальцем сірого дзьоба, але крук навіть не відкрив очей, тільки ледь-ледь ворухнув зморщеними повіками.

"Дурненький мій,— заговорив Колько,— тебе що, як маленьку дитину, тре' годувати, га? Чи ти захлянути хочеш?" Він розтулив крукові дзьоба, узяв пучку колючих пшонин і вкинув йому в рот. Але крук не ковтав пшона, і навіть коли Колько линув йому з мисочки води, то вона не потекла в червоне птахове горло, а вихлюпнулась назад разом з дрібними зернятками. І тоді Колько зрозумів, що тут щось не те, десь тут коло крука ходить якась біда, і він почув навіть її дихання — холодне та вогке, немов із льоху війнуло. Треба у когось питати поради — і хто б це йому підказав, як воно й що. Може, цьому птахові їсти щось інше треба давати, але ж диви — і води не п'є, а вода для всіх однакова. Ні, Колько таки піде узавтра й про все розпитає, він уже знає, до кого треба йти, авжеж, до Кіндрата Павловича, до того вчителя, що старшокласникам зоологію читає. О, той про всяких птахів і звірів що хоч скаже, ще краще за лікаря. Колько бачив у школі кімнату Кіндрата Павловича, то там яких тільки пташок немає! Синиці, дятли, ворони, і навіть орел один є, невеличкий, правда, сірий степовий орел, але ж є. Очі в нього блискучі, немов ґудзики, бо неживий той орел, як і всі пташки, що там є; Кіндрат Павлович опудала з них поробив, але такі ловкі, що куди там! — геть як живі стоять, по очах лиш і видно, що мертві. І то Кіндрат Павлович указочкою тикає на тих пташок і старшокласникам все чисто розказує про них: що яка їсть, де живе, які яєчка несе... та чого він тільки не знає, цей Кіндрат Павлович.

Він пораїть мені що й до чого, думав Колько, уже лежачи в ліжку, і все вище натягував на себе ковдру, бо щось не міг зігрітися, так, наче ота біда, що ходила коло крука, дихала холодом і на нього. І тільки-но заснув, як відразу вродилося небо над Кольком, та таке темне, захмарене, а в ньому ширяв велетенський чорний птах і все кружляв над селом та зирив скляним оком на їхню повітку. Чи не батько малого крученяти шукав своє дитя, щоб забрати в далекі краї?

Прокинувся він рано-ранесенько, ще, мабуть, ніколи так рано не прокидався, й мерщій побіг у повітку. Глядь— а він, крук, лежить уже на боку, підібгавши під себе лапки, й не ворухнеться; очі склеплені жовтими повіками, наче хто воском їх заліпив,— і збагнув тоді Колько, що вони вже ніколи не розплющаться, і кинувся до птаха, пальцями його торкнув, щоб сказати собі: "Брехня!" — але крук був холодний і закоцюблий, немов цілу ніч на морозі пролежав. Колько злякано сіпнув рукою назад, однак холод так і лишився у пучках — ворушився колючими мурахами...

Колько й не пам'ятає, що з ним далі було, не пам'ятає, як вискочив із повітки і щось закричав до неба — не кричав, а клекотав по-пташиному, а потім сто разів казав сам до себе: "Брехня, брехня..." — і сміявся, та то йому лиш здавалося, що сміється, який же то сміх, як сльози котилися з Колькових очей, і сонце кришилося в тих сльозах на дрібнесенькі скалки, а він усе повторював: "Брехня, брехня", аж поки не знеміг од розпачливих зойків — і затих.

— Занеси закопай його,— сказала мати.— І не мороч нікому голову.

Колько мовчав.

— Я ще зразу побачила, що воно слабе і не житиме. Напоумив же він тебе, щоб до хати тягти всяку нечисть.

— Це ви, ви винні! — зірвався на крик Колько.— Він через вас пішов! Він би знав, що робити.

— Дурненький,— одказала мати.— Знайшов, за чим побиватися.

— Дурненький, а крука не закопаю, ясно? — сказав Колько по-дорослому, і тієї миті він справді скидався на дрібного дорослого чоловічка, наче ураз постарів.— Не закопаю, так і знайте! І не ждіть.

— Ну, то він тобі ще й засмердиться.

— Ні! — сказав Колько.— Не діждете.

(Продовження на наступній сторінці)