Соромно й гірко було дивитися, як їх обробляв миршавий чекіст Птіцин (чи Птічкін, чи Канарєйкін, як там його у біса)[*] — молоде, зелене щеня, що рано вбилося в пір'я ще в латиському загоні ВЧК "Свеаборг", який у вересні 1918-го охороняв — кого б ви думали? — охороняв у Горках самого Леніна. Потинявшись чекістськими смітниками, Птіцин нарешті опинився у Кременчуцькій губернії, а відтак у супроводі ескадрону в'їхав у село Мельники, де на базі 25-ї стрілецької дивізії було створено постійний військовий гарнізон.
Мельники — село братів Чучупаків — лежало верст за п'ять від Мотронинського монастиря, і Птіцину стало трохи не по собі, коли звідти, з-за лісових валів, долинув гул монастирських дзвонів. Він уже знав, що ті дзвони сповіщають про появу в цих краях ворожої сили, її потугу, шляхи пересування.
Однак про двобій не йшлося. Виходити з лісу гайдамакам було не з руки (не їхня то справа — вести фронтальні бої з регулярними частинами), а червоним сунутися до лісу було вкрай небезпечно.
Поселившись непроханим гостем у просторій хаті священика, де жила гарненька попівна, Птіцин насамперед наказав розвісити по селу та узліссях оголошення:
"Граждане Холодноярской округи!
Чрезвычайный съезд Советов Украины объявил: амнистию всем, кто прекратил борьбу против власти рабочих и крестьян и сдает свое оружие. В селах Чигиринского уезда в районе Холодного Яра шайки атаманов Чучупаки, Черного Ворона, Деркача, Полтавца и других чего-то ждут, на что-то надеются. Но впереди — только верная гибель!
На ликвидацию бандитизма в Холодный Яр направлены огромные войска, которые твердой рукой восстановят порядок. Заблудшим и обманутым дается возможность вернуться к мирному труду!
С 26 июня по 2 июля включительно объявляется амнистия всем атаманам и членам их банд, кто добровольно сдаст оружие и заявит о прекращении дальнейшей борьбы против Советской власти. Каждому амнистированному будет выдан об этом документ с гербовой печатью. Задерживаться и арестовываться амнистированные не будут. Прием бандитов производится в помещении гарнизона в селе Мельники в течение всего светлого дня суток.
Уполномоченный Кременчугской Губчрезвычтройки Птицын.
Начальник военного гарнизона Штеренберг".
У відповідь швидко з'явилися листівки із закликами не вірити московським катам, бити на кожному кроці жидо-кацапську комуну.
А через кілька днів якесь хлопченя принесло до штабу записку, адресовану Птіцину:
"Якщо все, що ти кажеш, правда, то приходь до нас у ліс — поговоримо. Життя тобі гарантуємо. Приходь, якщо не боягуз".
3
Птіцин не був боягузом, але перед тим, як вирушити до лісу, взяв у заручники й посадив під арешт усіх родичів Чучупаки, які мали бути розстріляними в разі його смерті.
До лісу пішов без зброї, взявши лише мандат на право оголошувати амнестію. Не зоглядівся, як опинився в оточенні трьох козаків, котрі зав'язали йому очі й, водячи колами, привели до землянки.
Тут Чорний Ворон і побачив цього блідого чоловічка, значно молодшого, ніж він його уявляв. Чи від того, що в землянці було темнувато й накурено, чи, може, то в нього було вроджене, але Птіцин часто і дрібно моргав маленькими, справді пташиними очима.
Ворон понуро дивився на Деркача, Чучупаку, Панченка: як можна було привести цю гниду в табір?
У землянку напхалося з півсотні людей, майже всі вони сиділи на лавах за довгими столами, на яких було вдосталь випити й закусити, — ще одна дурниця отаманів, котрі дозволили собі таке панібратство з чекістом. Воронові не сподобалося й те, що, коли Птіцин зайшов, усі притихли й не зводили з нього очей, ніби це справді було велике цабе, якому треба заглядати в рот.
— То оце вони такі — орли губчека? — вийшов наперед Деркач, намагаючись говорити глумливо, але в нього це не виходило. — Цікаво… І як же вас величати?
— Пьотр Птіцин, — кліпнув уповноважений. — Ви нє смотрітє, что у мєня такая фамілія. Я, между прочім, хахол.
— А чого ж не говориш по-нашому? — спитав Деркач.
— Я вабщє-то родом с Адєси. Но єщьо в дєда моєго била фамілія Птах. Нє разгаваріваю, зато всьо панімаю. Ви можетє гаваріть на мовє, мнє будєт очєнь пріятно. Удівітєльно мєлодічний язик.
Деркач простодушно подивився на Чорного Ворона. Мовляв, а бачиш?
— А "вітки" вип'єш? — спитав він у Птіцина.
— Что такоє "вітка"?
— Розбавлений спирт.
— Я вабщє-то нє п'ю. Жєлудок падводіт.
— А ми розбавимо тобі джерельною водичкою до десяти градусів, — заспокоїв його Деркач. — Інакше яка може бути балачка?
— Развє что для разгавора, — погодився Птіцин.
— Добре, сідай уже, — насупився Семен Чучупака. — Розбалакалися.
Ворон здивувався ще дужче, коли Семен посадив цього покруча майже на покуті поміж собою і Деркачем, а збоку примостився ще й Панченко. Підвівся б з могили Василь Чучупака — всіх трьох вивів би за вал[*].
Першу чарку Птіцин цідив крізь зуби, видно, справді був хворий або остерігався сп'яніти в товаристві "головорізів".
Одначе випив до дна, дрібно закліпав просльозілими очицями й потягся до сала, ніби хотів ще раз усім нагадати, що його дід мав прізвище Птах. Закушуючи, Птіцин кидав короткі позирки по кутках: його, вочевидь, здивувало, що в підземній "хаті" стіни вибілені вапном. Угорі на покуті висіли образи Богоматері та її Сина, а нижче — розгорнуті полотнища двох прапорів.
Жовто-блакитний і чорний — холодноярський бойовий прапор, на якому срібною заполоччю було вигаптувано: "Воля України або смерть".
Його погляд затримався на цьому написі, Птіцин перестав жувати, ніби, чогось не розуміючи, вчитувався в кожне слово по складах.
Деркач знову налив.
— Давай ще по одній.
— Пастойтє, ми так і пагаваріть нє успєєм, — сказав Птіцин.
— Встигнемо, — Чучупака простяг до нього свою чарку, запрошуючи поцокатися. — Ми ще не готові до серйозної балачки. Головне, що ти прийшов, не побоявся.
— А чєво мнє баятся, я ведь шол на пєрєгавори, а нє сватацца.
— Ну, то й не сиди, як засватаний, — сказав Деркач. — Будьмо.
Птіцин покрутив носом, однак другу чарку хильнув сміливіше. Після третьої його бліде лице взялося рожевими плямами, він розслабився й повів очима по столах, приглядаючись до лісового товариства.
Воронові сподобалося, що хлопці вже давно перестали витріщатися на Птіцина й загомоніли про своє, зачадивши міцним бакуном. Вони мовби відгородилися димовою завісою і від чекіста, і від отаманів, котрі з ним чаркувалися.
Птіцин, помітно сп'янівши, не міг розібрати, чи то так накурено, чи на очі йому накотився туман.
— Всьо ето харашо, в смислє водку п'янствовать, — сказав він. — Но мнє нада к вєчєру нєпрємєнно вєрнуться в штаб гарнізона. Іначє Штерєнбєрг… будєт волноваться.
Він натякав, що в Мельниках під арештом сидять заручники, яких розстріляють, не дочекавшись його увечері. Але Семен Чучупака порадив:
— А ти напишеш йому записку, що переговори затягуються до завтра. Це ж діло непросте, тут багато чого треба обміркувати.
— Справді, напишеш записку, йому передадуть, — сказав Деркач, наливаючи ще по чарці.
Птіцин випив, узяв квашеного огірка, але не їв його, тільки розглядав з усіх боків, наче вперше побачив такого цікавого овоча.
— Ех, рєбята, жізнь-то какая начінаєтся! — проказав він замріяно. — Вам би сєять, пахать, а ви тут… Перед вамі всє галубиє далі аткрити.
Птіцин поклав огірка на стіл, підпер рукою свою пташину голівку, що вже не трималася на в'язах, і задивився десь у "голубу далечінь", видиму тільки йому. Ця сиза далина вже пливла, хиталася й вислизала з-під його стуманілого погляду.
І тут хтось із хлопців хрипко затяг упівголоса:
Закувала та сива зозуля
Вранці-рано на зорі…
До нього стиха приєднався другий, третій, а далі всі підхопили цю пісню й повели її разом, бо знали й співали "Зозулю" не вперше. Та зараз вона мовби набрала іншого змісту.
Ой, заплакали хлопці-молодці,
Гей-гей, та на чужині в неволі, в тюрмі…
І голоси їхні теж були тепер іншими, сама чорна туга співала тими голосами — і не про далеких запорожців, що каралися в тяжкій неволі, а ось про цих нетяг, що сиділи за нетесаними столами, прикривши долонями очі, не дивлячись один на одного, а тільки чуючи свою невідступну журбу. Це вони, козаки-нетяги, плакали-побивалися, викликаючи свою долю-задрипанку, яка давно від них відцуралася, це вони благали буйного вітра визволити їх із тяжкої неволі, а тим часом катюги кували їм ще міцніші кайдани.
І ніщо й нікого тепер не обходило, крім цієї пісні, — співали козаки, співали старшини й отамани, до самозабуття віддаючись цій багатоголосій журбі. Вони навіть не помітили, як, зачувши ту пісню, змінився з лиця їхній "гість" — тієї хвилини він залишився сам із собою, але якось ураз принишк, наставив вуха, потім обхопив руками звислу на груди голову й заціпенів.
Раптом чекіст дрібно затрясся, пересмикуючи плечима. Ворон спершу подумав, що він, виродок, сміється, та ні — Птіцин плакав. Звичайно, це були п'яні сльози, але він, не ховаючись, змахував їх, аж поки скінчилася пісня.
Коли запала тиша, Птіцин обізвався першим:
(Продовження на наступній сторінці)