Кацап отетерів. Роззявивши рота, він хотів щось сказати, та тільки сапнув повітря і став застібати шинелю, не потрапляючи гапликами в петлі.
А ми пішли далі. Гордо. Не озираючись.
— Ти так цвірінькаєш по-московському — заслухатись можна, — всміхнувся я до "виховательки" хамського воїнства.
— А по-якому ж мені з ними цвірінькати? — здивувалася Тіна. — Чи вже пора переходити на польську?
— Ти й польську знаєш?
— Та хоч би й німецьку, — сказала вона.
Ми вийшли в поле, за яким через три версти мали вже бути Шидлівці. Серед пожухлих стерень туди тяглася широченька доріжка, і ми, пам'ятаючи напучення отця Тимофія, сміливо попрямували нею у бік кордону, забувши євангельське застереження, що широка дорога веде до загибелі. Хай не завжди до загину, але вона, ця найвидніша дорога, часто зводить людину на манівці, тож і ми незабаром побачили перед собою велике заболочене озеро, про яке отець Тимофій навіть не згадував.
Було тут від чого розгубитися й замулятися: куди нам податися далі, щоб замість Шидлівців не вийти на якісь мочарі чи, ще гірше, на прикордонну залогу? Вздовж берега місцями стояли поруділі очерети, ще соковито зеленіла осока, далі праворуч темнів вільшаник, і я ще не встиг до нього приглянутися, як гримнув постріл і над озером знялася сполохана зграя диких качок. Мушу зізнатися, серце моє теж стрепенулося, бо той постріл не віщував нам нічого доброго. Ну от — із вільшаника вискочило два вершники й легкою риссю потрюхикали в наш бік. Коли під'їхали, один із них — він тримав у руці закривавленого крижня — спитав сердито:
— Куда йдьотє?
— У Шидлівці, — сказав я. — Дитину несемо до дохтора.
— У Шідловци? — він здивовано позирнув на свого напарника. — Па-моєму, он заврался! Кажєтса, ми паймалі шпіонов.
Але з другим червоноармійцем нам поталанило. Це був понурий, проте не лихий хлопчина, мабуть, із кубанських козаків, бо за його сумними вусами й журливим поглядом ще вгадувалася людська душа. До того ж "кубанець" і говорив по-нашому.
— А кого ви знаєте в Шидлівцях? — спитав він.
— Кого? — я думав, як тут краще влучити в масть, але вигадувати щось своє було небезпечно. — Ничипора Петриченка знаємо. І жінку його Марусю, це ж вона поведе нас до дохтора.
— То вам до Петриченків треба? — зрадів чогось "кубанець". — А чого ж ви забрели в цю глушину, як Шидлівці онде? — показав він рукою лівобіч від озера. — Такий гак обігнули.
— Нужда завела, — сказав я. — Ми знаємо, де Шидлівці, але завернули до озера пошукати татарського зілля. Його корінь є добрими ліками.
— Он як, — кивнув "кубанець", хоч, здається, не дуже повірив у ту побрехеньку. Трохи соромлячись, він натякнув, що можна задобрити і його напарника, якщо в нас знайдеться трохи якогось харчу, бо їх тут геть заморили голодом. Дійшло вже до того, що, ви ж самі бачите, качок стріляємо, хоч не годиться на кордоні стріляти знічев'я.
Тіна дістала зі своєї шальки дві хлібини й одну рибу, себто дала їм два коржі й оселедця, і "кубанець" показав нам, як іти далі — отак на ті верби, а там буде межа, яка й приведе нас до села. Вони мерщій подалися до вільшаника наминати коржі й оселедця, а ми пішли понад озером шукати межову стежину, яка справді ще до смерку привела нас у Шидлівці, що лежали уздовж Збруча. Там тої річечки — заєць перескочить, а скільки я про неї наслухався, скільки думок передумав, й ось вона — тасьма холодної води, що розітнула Вкраїну й стала кордоном.
Та ми, не оглядаючись, вийшли на царину й побачили хату під червоною бляхою, де біля воріт, як і попереджав нас отець Тимофій, стояв гурт червоноармійців, і навіть на перелазі сиділо двоє з рушницями, а побачивши, що ми намірилися зайти на подвір'я, вони чемно розступилися в різні боки. І ми безпечно пішли прямо до хати, постукали у двері, та ніхто не відгукнувся, ніби там було порожньо. Ми вступили до сіней і ще раз постукали, а тоді вже зайшли до хати й побачили на ліжку під грубою підстаркуватого сивого чоловіка. Це й був Ничипір Петриченко, який через тяжку недугу давно впав на ноги. Великий статурою і широкий у кості, він мав довге волосся й сиву, аж білу бороду — видно, не так літа, як лежання зробило з нього діда.
— Ми до вас від отця Тимофія з Дунаївців, — сказав я, привітавшись.
Ничипір Петриченко кивнув, але нічого не став розпитувати. Я сам пояснив, що ми йдемо з дитиною на той бік до лікаря.
Він показав очима на лаву, мовляв, сідайте, і я вже подумав, що йому потягло й мову, проте він таки обізвався:
— Маруся скоро прийде, — сказав і втупився в стелю з таким виразом обличчя, ніби його вже ніщо не цікавило в цьому світі, і не тому, що все було байдуже, а через те, що він знав усе наперед, як воно є і як буде.
Ми розмістилися на широкій лаві під стіною, Ярко завовтузився й стиха захлипав (набридло йому ціпеніти зігнутим у своїй шаньці), Тіна взяла його, щоб тут-таки, на ослоні, переповити, але Ничипір Петриченко показав рукою на двері до кухні, де топилася лежанка. Тіна вийшла туди з дитиною, а я зостався наодинці з цим мовчазним чоловіком, біля якого і сам мусив мовчати. Але й сидіти пнем було ніяково, через те я зрадів, коли до хати нарешті зайшла метка, привітна з лиця молодиця і ще з порога сказала, що її вже попередили про наш прихід. Неважко було здогадатися, хто її сповістив, бо Маруся тримала в руці забитого крижня ("попросили обпатрати"), але видно було, що вона рада приходькам, хоча й не мала чим їх приймати: є лише кисле молоко. Щоправда, коли ми виклали ще два коржі й оселедця, Маруся швиденько зварила бульбу в лушпайках, і ми сподобилися на добру вечерю.
Ничипір Петриченко звівся у ліжку, підмостив під спину подушку й попросив собі риб'ячу голову, причому захрумкав нею так смачно, що й мені той оселедець видався за невідь-яку лакомину. Потім Ничипір дістав з-під подушки рушничка і, втершись гарненько, раптом заговорив:
— Якби я годен був ходити, то теж пішов би до того дохторика, та вже й не вертався б.
— Ато, — сказала Маруся. — Сам лежиш і мене тут тримаєш на прив'язі. Пів Великої України перевела на той бік, а сама мушу москалям качки скубти.
Вона сердито кинула крижня в казан, облила його окропом і заходилася патрати.
— Най би вони тебе менше скубли, — вколов її Петриченко.
— О-о, починається, — незлостиво огризнулася Маруся. — Цілий день мовчить, а тоді починає. Хіба то я їх сюди накликала? Та мусиш, як болячці, годити, коли вже стала перевідницею.
Вона доскубла качку і вийшла з нею надвір, а повернулася з оберемком соломи, яку розстелила в кутку на долівці й сказала, що тут спатиме пан; мама з дитиною переночують на теплій лежанці, сама ж вона полізе на піч (Маруся казала "на п'єцу") та й так перележимо, бо вона розбудить нас уночі.
Я й справді не переспав, а тільки перележав на тій солом'яній постелі, бо який міг бути сон, коли наближалася вирішальна хвилина — пан чи пропав? — чи не виведе нас ця бідова Маруся прямо на тих, що полюють тут не лише на диких качок? Крім того, мені бракувало під боком моєї солодкої пташки, з якою я вже звик засинати, і не було для мене більшого щастя, ніж відчувати її біля себе, куйовдити Тінине волосся доти, поки вона не засне. Тіна любила саме так засинати, і я був певен, що зараз їй теж не спиться, що вона дивиться в ніч, углядається в темряву завтрашнього дня. Та хіба ж тільки завтрашнього?
Могильна тиша стояла в хаті Петриченків, ота спресована, здавлена тиша, яка тисне тобі на скроні, муляє в тім'я і відганяє сон дужче за будь-який гомін. Та ось серед ночі я раптом почув приглушений голос, що линув згори:
— Чого непокоїться твій дух, чоловіче? Сміливо йди через воду й не озирайся, бо й тут, і там є земля твоя.
То говорив Петриченко, який виявляється, теж не спав.
Я не знав, що йому відповісти, і не відав, чи потрібна йому та моя відповідь, але, трохи помовчавши, все-таки відказав:
— Земля наша, а край чужий. До того ж, я бачу, тут багато червоних стережуть перехід.
— Є серед них і зговірливі, — сказав Петриченко. — Покажи тільки гроші чи харч. Якщо вже Маруся береться до діла, то знає, що робить. Спіть.
Тиха нічна розмова завжди заспокоює, і я таки задрімав упівока, та відразу ж почув: "Пора". Наді мною стояла Маруся.
Не запалюючи світла, навпомацки, ми швидко зібралися (прощаючись із Ничипором Петриченком, я поклав на стіл стосик совєтських грошей), потім вийшли у прохолодну ніч. Ступаючи вслід за Марусею, я лиш тепер розгледів на ній рибальські гумові чоботи, халяви яких ховалися далеко під її спідницею.
Ми ще не встигли роззирнутися, як уже опинилися на крутому схилі берега і майже скотилися прямо до річки. Та не до річки, а просто в руки вартовому привела нас бісова молодиця.
— Це, Митя, твої знайомі, — тихо сказала вона. — Приймай!
— А-а-а, це ті, що до дохтора йдуть! — зрадів вартовий, і я впізнав у ньому "кубанця". — Я теж із вами пішов би, але поляки таких, як я, виловлюють і повертають назад. А тут нас розстрілюють.
Я дав "кубанцеві" хлібину, шмат сала і трохи грошей, проте з його понурого вигляду було видно, що він більше жадав волі, ніж хліба.
(Продовження на наступній сторінці)