Він ще раз перечитав записку, шукаючи, звідки вилізла колька, але все було правильно, обнадійливо. Комісар Дибенко й комбриг Кузякін, із якими Ворон вів у Звенигородці переговори, давно звідти пішли. Саме це містечко лежить якраз посередині між Чигирином та Уманню, і до нього найзручніше добиратися від Городища, Корсуня, Лисянки… Усе дуже правильно і логічно, дідько б його вхопив.
На мить Загородній теж спохмурнів.
— Якщо й цього разу нічого не вийде, то проситиму Гамалія, щоб перекинув мене за кордон, — сказав він. — У мене тут ні родини, ні хати, — додав, виправдовуючись.
Ворон дивився повз нього по-риб'ячому неживими очима.
— Як твоя рука? — раптом поцікавився Загородній.
— А так! — він узяв за стовбур молоденьку вільху і вирвав її з корінням.
— Немає на тебе Василя Чучупаки, — засміявся Ларіон. — Дав би він тобі двадцять шомполів за понівечене дерево.
— Немає, — сказав Ворон. — Як жаль, що з нами нема Василя… А в мене, Ларику, буде до тебе прохання. Хочу відлучитися днів на три.
— Справи сердечні? — прискалив око Загородній.
— Ні, маю роботу по той бік Холодного Яру.
— Їдь. Тільки не забарися.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
1
Старша сестра Прокопа Квочки не хотіла віддавати дитя, мовляв, як же я буду без нього, воно ж тепер як своє, цицьку у мене брало, діти до нього звикли, ні, хай лишається в нас, а там буде видно, проте Вовкулака похитав головою: дякую тобі, сестро, за добрість і душу правдиву, але мене послали забрати Ярка, і тут ще й чоловік її, шваґер Прокопа Квочки, сказав, що він теж звик до дитини й готовий узяти її за рідну, але, жінко, одумайся, тут не нам із тобою вирішувати.
Квоччина сестра, плачучи, спорядила Вовкулаку з дитиною в дорогу — замотала Ярка в чисту пелюшку, потім зав'язала у вовняну хустку так, що Вовкулака міг почепити дитину на шию і везти її, як у колисці, дала пляшечку молока, якого вцідила зі своїх грудей, і вся родина провела Вовкулаку з Ярком за ворота.
Старий чорний ворон споглядав те слізне проводжання з висоти осокора, і хоча його крила були вже не ті, що колись, він таки простежив, куди Вовкулака поїхав далі, простежив і побачив, як той біля Ірдинських боліт передав дитину Чорному Воронові.
Там, на болотах, отаман подався путівцем, що його серед нетечі-трясовини міг намацати копитами тільки Мудей, поїхав, звісно ж, до сліпої Євдосі, став перед нею і попросив: візьми, Євдосю, це дитя на певний час, бо тільки ти його зможеш доглянути, вберегти від лихих людей, хвороб і напасті.
Надворі вже поночіло, але сліпа Євдося світла не запалювала, зате лампадка горіла біля божниці, і в її відсвітах Ворон бачив, що Євдося, слухаючи його, усміхається сама до себе невидющими очима, аж тут дитя якось так тихо і знехотя зарипіло, ніби лінувалося плакати, але хотіло нагадати про себе.
— Дай же я його хоч побачу, — вона забрала у Ворона дитину, розкушкала її на ліжку, а потім обмацала з ніг до голови. — Моцар!
— Моцар-то моцар, але ще манюнє, — сказав Ворон, дивуючись, як дитина принишкла біля Євдосі. — У тебе коза доїться?
— Хочеш ряжанки? — Вона пам'ятала його забаганки.
— Хочу. Але я питаю за молоко для дитини.
— За дитину не журися. А якщо хочеш ряжанки, то ночуй у мене. Зроблю тобі й ряжанки, й масла такого, що потім себе не впізнаєш.
— Хіба з козиного молока б'ють масло?
— З таким козаком, як ти, і з цапиного б'ють, — заусміхалась Євдося. — Зоставайся, хоч викупаю тебе, волоцюгу твердоголового. Ти ж любиш, як я тебе купаю?
Десь із далини на нього знову війнуло дикою орхідеєю, понтійською азалією, кадилом духмяним… Ворон почув цей гірко-солодкий повів, як тільки-но в'їхав на мочарі, що тяглися вздовж річечки Ірдинь, але довго не міг зрозуміти, що це за духмяність така хороша, й аж тепер здогадався: орхідея, кадило й азалія зацвітали на острівцях серед багон, які ніколи не замерзали.
— Люблю, — погодився він. — Але зараз ще та пора, коли можна і в Тясмині викупатися.
— Можна, — сказала Євдося. — Твоєму жеребцеві. І то, якщо він у милі.
— А Дося давно навідувалася? — спитав Ворон, пропускаючи Євдосину шпильку повз вуха.
— Давно. Казала, як одвоюється, то пострижеться в черниці.
— Це ж чого?
— Через тебе, твердоголового.
— Ну, не з Досиною косою іти на постриг, — сказав Ворон.
— Вона так звикла до Мотриного монастиря, що може піти туди і в послушниці. Я чула, що після того розбою обитель трохи ожила, знов приймає насельниць.
— Такою, як була, "Мотря"[*] більше ніколи не буде.
— Не буде, але я до того, що, може, Дося одвоювалася та й пішла до "Мотрі" уже не з шаблею, а з молитовником. Давно не з'являлася. А ти чого допитуєшся за неї?
— Так. Згадалась чогось. Ти мені вибачай.
— За що я повинна тобі вибачати?
— За все. І за клопоти, яких завдаю, і за поспіх мій повсякчасний. Мушу й тепер вирушати.
— Атож. Коли не кину на карти, то все коло тебе червова дама лягає.
— Дама тут ні до чого, — сказав Ворон. — У мене робота.
— Руки не болять од тієї роботи? — спитала вона.
— Болять. Але тільки ночами.
— Тут я тобі не в поміч. Одно лишень можу.
— Що, Євдосю?
— Молитись за тебе.
Вона взяла з полички під божницею великий кухонний ніж, приклала його до однієї Воронової долоні, потім до другої. І — до чола.
— Будь мені здоровий та дужий.
— А якщо зі мною щось станеться, ти цього хлопчика… — почав було Ворон, проте вона його перебила:
— До дідька! Скоро ти прийдеш до мене.
2
До Чорного лісу я повернувся впору: Загородній тільки-но випросив у Гамалія дозволу перепинити який-небудь поїзд, щоб зодягнути та перевзути наше поповнення. Кажу, випросив, а не спитав дозволу, бо саме так воно і було — Гамалій довго впирався, мовляв, ми цим більше собі нашкодимо, ніж допоможемо, оскільки привернемо зайву увагу більшовиків до залізниці й Чорного лісу, а це зовсім недоречно перед початком нашого виступу. Хтозна, може, ми чавункою ще й поїдемо до Звенигородки, казав Гамалій, на що Загородній відповів, що ні, отамани поїздом не поїдуть, бо нас тут багато хто знає в лице, можуть упізнати, тож поїдемо ми, пане полковнику, на конях, а поки що переймемо бодай одненький ешелон.
Гамалій ще трохи почмихав, покрутив носом, а потім таки здався: добре, спиніть одного, але без крові — червоноармійське обмундирування відберіть, зброю, харчі, а людей не чіпайте. Хоча як спірвете чекістів, то пошліть у небесну канцелярію по довідку, — нарешті потеплішав з лиця Гамалій.
Потомственний залізничник Голик-Залізняк зі своїми козаками розібрав полотно якраз так, щоб пасажирський поїзд Ростов — Київ, костиль йому в гузно, зашпортався за кілька верст перед Цибулевим. А ось і ми, здрастуйте, дарагіє таваріщі, прімітє наш хлєб-соль! Нас було небагато, півтора десятка вершників, та ще піших залізняківців, може, з десяток, але й ростовський поїзд виявився так собі — лише в одному вагоні їхало до півсотні військових кацапчуків, а в інших — різношерста цивільна публіка. Хлопці позабирали в них годинники, чоботи, паски, а залізняківці насамперед накинулися на куриво, бо вже три дні пухли без тютюну, а тут тобі на — і махорка, й папіроси "Ада".
Кацапчуки нам трапились ялові, не опиналися, відразу повіддавали зброю і роздяглися так швидко, ніби їм розтопили лазню.
Операція була б зовсім нецікавою, та виручив один байбак, що, видно, цілу дорогу спав і тільки щойно прокинувся. Дивуючись, що ми зодягнуті так, як і він, байбак розгубився:
— Нічєво нє пайму, ето бандіти?
— Бандіти ви, — сказав Загородній. — А ми так, рицарі лєса. Ти ж відіш, что нє убіваєм дажє такіх гризунов, как ти?
— Тоже мнє рицарі, — чмихнув байбак убік, але його почули.
У повітрі стрельнула нагайка Тимоша Компанійця, вірного Ларіонового ад'ютанта, і так оперезала байбакову спину, що він заскавулів по-собачому.
— Ти як з отаманом розмовляєш, рило невмите? — Тиміш ухопив його за барки, підняв і хотів викинути з поїзда, але Загородній не дав.
— Так єму, так єму! — закричав кацап, схожий на скомороха — був у брудних кальсонах із розв'язаними поворозками, босий, а гороїжився так, ніби його було зверху. — Врєжтє єму єщьо, всю дароґу бражнічал в адзіночку пад шінєллю, сука, а цєпєрєча виступаєт с пахмєлья-то, гнєв на нас наклікаєт, падла.
Тиміш Компанієць по-московському тямив не дуже, тож подумав, що скоморох визвірився до нього, і, не зволікаючи, ще раз стрельнув трійчаткою — її олов'яний окрайок зацідив скоморохові в голову, той упав непритомний, навіть не охнувши, і кров — таки кров — дзюрком полилася йому на спідню сорочку.
— Ну, ви як діти, їй-богу, — знизав плечима Загородній. — Казано ж було: без крові.
— А чого він причепився до мене? — огризнувся Тиміш. — Сукою обзиває, падлом дражниться.
— Еге, ти ще не розчув, що він тебе і непробудним п'яницею обізвав, — засміявся Загородній. — Ну, добре, зберіть усе, що треба, і гайда!
(Продовження на наступній сторінці)