«Залишенець. Чорний Ворон» Василь Шкляр

Читати онлайн роман Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон»

A- A+ A A1 A2 A3

"Черный Ворон — непримиримо хитрый и упрямый враг. Возраста около тридцати лет. Высокого роста, черная борода, длинные черные волосы до плеч. Глубоко посаженные глаза тоже темные, взгляд тяжелый, медлительный, выражение лица суровое. Политически грамотен, бывший офицер царской, а потом петлюровской армии. Одет в защитное. Опоясан двумя портупеями, говорит, что с ними родился. Якобы мать ему рассказала, что когда он появился на свет, то был вот так накрест опутан пуповиной. Теперь имеет привычку постоянно закладывать руки за портупеи, так как очень неторопливый, почти неуклюжий в своих движениях. Даже странно, как при этом ему удается быть отличным наездником и метким стрелком.

Сын лесничего, сочиняет стихи. Отряд Черного Ворона в настоящее время насчитывает около 300 пеших и 75 конных хорошо вооруженных бандитов. Оперирует преимущественно в Звенигородском, Черкасском, Чигиринском уездах, в частности в том же Холодном Яре, Лебединском и Шполянском лесах.

По последним сведениям, толи убит, толи тяжело ранен в бою с 102-м батальоном, в результате которого батальон потерял помощника комиссара, разведчика, 23 бойца, тачанку, три лошади. Смертельно ранен командир батальона.

Уполномоченный Какавишников".

(Із донесення уповноваженого Кременчуцького губчека

в Чигиринському повіті від 4 листопада 1921 року.)

І тільки вранці, коли випав легенький сніжок, він здогадався, що означали її слова.

— Взавтра ти снідатимеш на білій скатертині, — сказала тоді сліпа Євдося, і її сині, молоді, як у дівчини, очі тихо всміхнулися.

— Це ж у яких таких панів мені доведеться снідати? — спитав Чорний Ворон, зводячись на лікті у твердому дерев'яному ліжку, трохи закороткому для його отаманського зросту.

— Не у панів, а в панни. У білої панни, — знов усміхнулася сама до себе Євдося.

Її хата стояла глибоко в лісі серед боліт, що тяглися вздовж вузенької річечки Ірдинь, і, дивлячись зоддалік, можна було подумати, що цю хижу нетеча-трясовина поволі всмоктує в себе. Але ні — гніздилася вона на твердому глинястому острівцеві і якщо й осідала, то тільки від старості.

— Зараз я змию з тебе всю хворість, і вдосвіта ти підеш, — сказала Євдося. — Скільки я можу тебе калавурити[*]?

Серед кімнати стояла широка дубова кухва, наповнена до половини брунатною купіллю, від якої сходив гарячий трав'янистий дух. Поруч на долівці парували ще два казани з окропом.

— Кажеш, піду отак просто до білої панни? — перепитав Чорний Ворон.

— Атож. Може б, хоч до неї зголив свою бороду? Я тобі дам шмат окіска. Він гостріший за вогонь.

— Ще не вродилася та краля, заради якої я зголив би свою бороду.

Ворон зняв цупку полотняну сорочку і, коли залишився у самих спідніх, знічено глянув на Євдосю.

— Скидай, не соромся, — підохотила вона. — Однак я нічого не бачу. А як захочу, то й так роздивлюся що мені треба.

— Еге, не бачиш. А бороду як запримітила?

— Хіба ж тільки бороду? Я тебе обмацала всього, поки латала. Та й не одну бороду знайшла на тобі, аж дві.

— Як це — аж дві? — спитав Чорний Ворон і враз прикусив язика, зніяковів ще дужче.

— Ти таки трохи твердоголовий.

Вона дивилася нерухомими очима десь крізь Ворона, але він, скидаючи спідні, все-таки затулився однією рукою, і коли нарешті заліз у кухву, відчув неабияку втіху. Темна гаряча вода огорнула його по груди.

— Скільки ж це я провалявся у тебе, Євдосю? — спитав він.

— Трохи не з місяць. Кінь тебе приніс непритомного.

— Де він? Де мій Мудей?

— Стоїть у повітці, жує сінце разом з козою Галькою. У нього було надрубане вухо, але вже загоїлось. Ти за нього не переживай, за себе подумай, — водила віхтем по його м'язах Євдося. — Може б, кидав тинятися лісом та брався до якогось діла. Не буде вже пуття з вояцтва вашого. Це я тобі кажу.

— Так мені казала й моя сестра Марія.

— А ти що?

— Витяг шаблю і хотів зарубати. Але ж… сестра все-таки.

— То це ти й мене можеш зарубати? — зумілася Євдося.

— Можу, — сказав він.

— Лихим ти зробився. Зачерствів. Кажуть, навіть своїх убиваєш, тих, що піддалися на амнестію[*].

— Ті, що піддалися на амнестію, не мої. Чека їх все дно знищить, але спершу витрусить душу і все випитає. Тут один шлях — або сюди, або туди.

Євдося примовкла, а коли змила йому волосся лугом[*], сказала:

— Але якщо ти й мене зарубаєш, то не матимеш нічки золотої, яку я тобі наворожила.

— Якої ще нічки?

— Побачиш. Прийде до тебе сьогодні вночі дівчина славна. Поділитеся з нею своїм здоров'ям.

…І вона прийшла, дівчина славна і чиста, що пахла понтійською азалією, духмяним кадилом і дикою орхідеєю, які росли на заболочених берегах річечки Ірдинь (багна, що ніколи не вимерзали, вберегли рослини дольодовикового періоду), і їх Євдося кидала в купіль. Тож вона, ця дівчина славна, прийшла і лягла біля нього, Чорний Ворон не бачив її у темряві, тільки чамрів од чистого повіву волосся і тіла, відданого йому на поталу, і, пригортаючи до себе дівчину славну, вроджену з того вулкану, що мільйон років тому вивергнувся на місці теперішнього Холодного Яру, він ділився із нею своїм здоров'ям, ставав коренем понтійської азалії, дикої орхідеї, кадила духмяного і переливав у них свою міць, а сам пив силу з її грудей, і так вони ставали єдиним колобігом.

— Озовися ж до мене хоч словом, — просив Чорний Ворон, відпускаючи її вуста зі свого цілунку, та вона не подала навіть голосу, тільки стогнала леготом орхідейним, а коли вже пішла від нього, то Ворон подумав, що це була химера-мана, яку наслала на нього Євдося, чи, може, то й сама Євдося прийшла до нього, позичивши у своєї молодості одненьку золоту нічку, хто його знає, але щось тут було нечисте з цією дівою чистою, бо, коли вона щезла, на тому місці ще довго тремтів сніп білого світла.

3

Вранці Чорний Ворон осідлав Мудея (до всього ще вкоротив праве стремено, бо його поранена права нога не розгиналася до кінця, тож була трохи коротшою за ліву), приострожив дончака-розумаку Мудея і, коли рушив своєю дорогою, то здогадався, що означали Євдосині слова про сніданок на білій скатертині. Цією скатертиною і був йому ось цей білий сніжок, що вперше сьогоріч притрусив землю і ще й тепер ліниво пролітав над Ірдинськими болотами. Біла панна зима тихо ступала йому назустріч.

Застояний Мудей поривався до бігу, поспішав розім'ятися — й відразу пішов дриндом, таким собі граційним клусом, від якого і вершник одразу вирівнювався у спині і розправляв плечі.

А за плечима у Чорного Ворона ще був карабін, кишеню чумарки відтягувала французька граната "кукурудза", і він дивувався, як з усім цим добром Мудей доніс його, непритомного, до Євдосі, як здогадався, що пораненого отамана треба доправити саме до знахарки. Ворон знав, що Мудеєві розуму не позичати, кінь рятував його вже не раз, але як те в нього виходило — важко сказати. Останнє, що Ворон пригадував із минулого бою, — це те, що лежав на землі геть розчавлений, не міг навіть звестися на ноги, і тоді Мудей також ліг біля нього, тихенько заіржав, припрошуючи в сідло. У тій коловерті вони загубили тільки Воронову смушеву шапку, за якою тепер він дуже шкодував, не так за самою шапкою, як за чорним шликом, на котрому було вишито два слова дівочою рукою: "Вертайсь росою".

Він і тепер сидів у сідлі простоволосий, ріденький лапатий сніжок падав йому на довге волосся, падав на тихі дерева, на ще не замерзлу землю, і позаду залишалися сліди від копит, підбитих добрими японськими вухналями.

Довший час Ворон не правив конем, тут, серед боліт, Мудей знав дорогу краще за нього, він знав твердий путівець не оком, а чув його своїми копитами, чув усією душею, бо Ворон був певен, що в його товариша є душа. Тому він ніколи не міг повірити, що холодноярський отаман Василь Чучупака загинув через коня. Усі як один стояли саме на цьому — винуватили отаманову кобилу Зірку (вона мала білу зірку на лобі), яка, мовляв, знатурилася, зірвалася за жеребцем, і коли Василь утікав від червоного ескадрону, його хтива англо-арабка зачула позаду іржання коня, розвернулася й понесла вершника на ворожу кінноту, понесла прямісінько чортові в зуби. Василь застрочив зі свого "люйса", скосив кількох кіннотників і ще встиг поміняти на кулеметі кружок, та коли вистріляв усі набої, то вихопив бравнінга і приставив собі до скроні.

Прокіп Пономаренко на прізвисько Квочка, який тоді уцілів, казав, що Василів передсмертний крик докотився аж до Мотриного монастиря:

— Живи-и-и!!! — на весь голос закричав Чучупака, і не знати було, до кого звертався він в останню хвилину — чи до брата, чи до свого гайдамацького полку, чи, може, до України.

(Продовження на наступній сторінці)