— Сергію‚ — сказав я‚ — мені немає коли теревенити.
— Мені також‚ але для тебе є новина.
Я відразу подумав про суботнього чоловіка (так я тепер його називав‚ хоч‚ може‚ звався він не Саватієм).
— Ти серйозно?
— Я навіть вірш написав з цього приводу‚ — тяг із мене жили Приходько. — Послухаєш? Світає пустеля в листку подорожника‚ та хто знайде ключ від його мовчання…
— Сергію‚ — заблагав я. — Конкретно.
— Це довга й не телефонна розмова.
— Але йдеться про те?
— Так‚ увечері можемо зустрітись‚ і я тобі все розкажу. Отже‚ у "Трьох поросятах"?
— Ні‚ зараз‚ — сказав я. — У "Трьох поросятах" і зараз. Через двадцять хвилин я там буду.
У мене‚ мабуть‚ був конячий вираз обличчя‚ бо коли замість талонів я попросив у Сокирка службову машину‚ то він тільки приклав до серця долоню.
Сергій Приходько‚ вочевидь‚ переживав чорну смугу — сидів за порожнім столиком і не зводив очей з аркової пройми‚ де мав з’явитися я. Він скидався на забутого пса‚ який виглядав господаря‚ і в його сумовитому погляді також було щось собаче.
Приходько‚ певно‚ й дзвонив від Катрусі (моє роздратування на неї минулося‚ навпаки‚ я готовий був поцілувати її пухкеньку‚ в ямочках‚ ручку)‚ чорна смуга завжди вела його до "Трьох поросят".
Він винувато взяв із моєї коробки сигарету і навіть затягся неглибоко‚ боязко (його гнітило це безгрошів’я). Свою оповідь теж почав знічено‚ наче почував за собою вину‚ що не дізнався про це раніше. Однак я слухав його і не дихав. Приходькова розповідь дуже вже приставала до тих подій‚ які відбулися і які я тільки собі уявляв‚ виходячи з того‚ що сталося. Це вже була якщо не нитка Аріадни‚ то принаймні волосинка із неї‚ що вказувала на слід.
Отож учора Приходько вирішив не тринькати п’ятірку в "Трьох поросятах"‚ а взяв пляшку й пішки помандрував на Поділ у майстерню до Петра Чоломбитька. Давненько його не бачив‚ — ніби виправдовувався Приходько‚ — адже художники — це не поети‚ вони місяцями не вилазять із своїх нір‚ це я напишу тобі вірша в трамваї й ось тут, за столом‚ а їм подавай мольберта. Тож дай‚ думаю‚ провідаю Чоломбитька‚ і слава Богу‚ застав його таки ж у майстерні. Ну‚ випили‚ розбалакалися‚ а далі я й кажу Чоломбитькові за твій клопіт‚ так і так‚ мовляв‚ чи ти‚ Петре‚ нічого не пам’ятаєш із того вечора‚ бо ж, здається мені‚ і ти тоді був у "Трьох поросятах". Петро мовчить‚ як заціпило‚ десь у себе дивиться‚ а тоді й каже — теж ніби сам до себе: "Стривай‚ це ж тоді я був із Олесем Остапчуком". Ну‚ я Остапчука не знаю‚ бачив його пару робіт на виставці‚ техніка в нього цікава‚ це мені запам’яталося‚ а самого Остапчука і приблизно не знаю. "Та знаєш ти його добре‚ — дивується Чоломбитько‚ — такий… середнього зросту… русявий… худий такий". Еге‚ кажу‚ і з одним носом і двома вухами‚ правда ж? У Києві‚ кажу‚ мільйон чоловіків середнього зросту‚ худих і русявих. Але річ не в тому‚ — вів далі Приходько. — Тут ось яка штука: виявляється‚ що той Остапчук десь тоді взимку саме найняв собі нове житло і дуже тішився з того. Він‚ здається‚ заплатив за нього наперед‚ хоча сам іще не вселявся‚ бо мав десь від’їжджати. Так ось‚ Чоломбитько запевняє‚ що Остапчук був того вечора з ним у "Трьох поросятах". Та ще раз тобі кажу: сам я не пам’ятаю ніякого Остапчука.
— Але ж Чоломбитька ти пам’ятаєш добре?
— Петра я знаю сто років.
— Їх тоді підійшло двоє‚ — сказав я.
— Слухай‚ не сотай нерви‚ — скривився Приходько. — Їх було там ціле тирло. І якби я знав‚ що це тобі знадобиться‚ то взяв би усіх на список. Зрештою‚ ти й сам там був і міг це зробити.
— Гаразд‚ — погодився я. — Поїзд пішов. Але ж ми можемо через Чоломбитька розшукати цього Остапчука.
— Ні‚ не можемо‚ — похитав головою Приходько. — У тому то й річ‚ що не можемо.
— Чому? Він що — помер?
— Тому що поїзд пішов і не повернувся. Остапчук також зник невідомо куди. Чоломбитько його після того не бачив.
Приходько‚ чортяка‚ приготував мені на десерт те‚ з чого мав би почати. Він винувато кліпав очима‚ а насправді тихенько тішився своїм бездоганним ударом у сонячне сплетіння. Я довго не міг перевести подих.
Приходько вже сміливіше дістав із моєї коробки сигарету‚ жадібно затягся і‚ пихнувши димом майже мені в лице‚ сказав:
— Ось так.
— Я мушу зустрітися з Чоломбитьком.
— Нема проблем‚ ти ж його знаєш. Тим більше‚ що й він хоче поговорити з тобою.
— Я ніколи не був у нього в майстерні.
— Це на Андріївському узвозі.
— Гадаєш‚ він зараз там?
— Це ж художник‚ а не поет‚ — сказав Приходько. — Де б йому іще бути.
— То чого ж ми тут сидимо?
8
Чоломбитько й сам був середнього зросту‚ русявий‚ худий (хоч би вже борідку завів для малярського шарму)‚ і, здавалося‚ він над нами знущався‚ коли наділяв Остапчука цими безбарвними рисами. Вони не могли засвітити в пам’яті жодної іскорки.
— Слухай‚ Петре‚ — не втерпів Приходько‚ котрий уже вдруге слухав цю пісеньку. — Тобі не здається‚ що ти малюєш авто портрет?
— Чого ви від мене хочете? — розсердився і Чоломбитько. — Аби я сказав‚ що Олесь був із рогами? Ні‚ він мав звичайнісіньку зовнішність. Не любив ні довгого чуба‚ ні бороди‚ — вцілив у мене Чоломбитько‚ — бо й без того був сильним художником. Не мав носа Сірано де Бержерака‚ не відрізував собі вухо‚ як Ван Гог‚ а був… Тьху‚ прости Господи… Ви так мене затуркали‚ що я кажу про Олеся‚ ніби його вже немає живого. Остапчука треба ізсередини бачити. Ви просто сліпі‚ якщо його не помітили.
— Ще невідомо‚ чи ми взагалі його бачили. — Мені страшенно кортіло попросити Чоломбитька‚ аби він олівцем накидав Остапчуків портрет‚ якщо не виходить словами‚ однак я був переконаний‚ що в нього і це не вийде. Не ті тепер малярі.
Втім‚ я був несправедливий до Чоломбитька і згодом зрозумів‚ що він надто шанував Олеся‚ аби отак відразу плескати язиком довкола його особи. Проте Чоломбитькові також щось пекло‚ не давало спокою‚ і потроху потроху ми таки наближалися до Остапчука‚ може‚ не стільки до його зовнішнього портрета‚ як до чогось набагато важливішого.
Дві речі любив у цьому світі Олесь Остапчук — малярство і зимову риболовлю. Ні‚ ти не смійся‚ всяк‚ хто на цьому знається‚ скаже тобі‚ що коли літній рибалка — це алкоголік‚ то зимовий — наркоман‚ — йдеться‚ звичайно‚ про силу пристрасті. Отож ці дві речі він любив до безтями‚ і вони любили його‚ чи принаймні не зраджували. Крім них‚ в Олеся не було нікого‚ він дитбудинківський‚ і навіть у худінституті ні з ким не сходився на близьку ногу‚ був сам у собі‚ — либонь‚ ця самота і стала сестрою його Божої іскри. І як то здебільша й буває з талановитими людьми‚ Остапчук не мав ані слави‚ ні грошей‚ не нажив ні сім’ї‚ ні хати‚ — це вже тепер його стали помічати‚ а тоді ж цькували‚ як білу ворону‚ — одні від заздрощів‚ інші через невігластво. Потім перестали цькувати‚ потім настали ще гірші часи — мовчання.
Втім‚ Остапчук працював і далі‚ працював несамовито‚ він уже не помічав того‚ що не помічають його‚ й одного разу сказав Чоломбитькові: "Знаєш‚ коли я постану із праху‚ то поведу за собою світ".
— Ви з ним дружили? — спитав я.
— Ні‚ — похитав головою Чоломбитько. — Це не можна назва ти дружбою. В Олеся взагалі не було друзів. Просто так сталося‚ що його майстерня у мене над головою‚ — він показав пальцем у стелю. — Вона йому правила і за житло. Ну‚ холостякові ще можна‚ є кімната‚ кухонька‚ а взагалі — то це не життя. Так‚ я теж тут днюю й ночую‚ але знаю‚ що будь коли можу все покинути й піти додому. Це багато важить. Це дуже багато важить‚ — повторив Чоломбитько.
(Продовження на наступній сторінці)