— Добре‚ — сказав я. — Візьмемо ящик мартіні‚ мішок бананів і підемо в наше гніздечко.
— А перед тим трохи погуляємо надворі.
— Трохи погуляємо надворі‚ — сказав я‚ наче був її відлунням.
Каміла охоче напакувала нам кульки‚ і коли ми зійшли униз‚ я сказав Сані‚ щоб вона почекала‚ поки я все це занесу в кімнату‚ а потім ми погуляємо. Ні‚ сказала вона‚ я піду з тобою. Сана від мене не відходила ні на крок.
Гуляти ми пішли уздовж річки — у протилежний від мосту бік; було темно і прохолодно‚ берегом в’юнилася вузенька стежка‚ однак ми поміщалися на ній удвох.
— Я впізнала його одразу‚ — сказала Сана.
— Кого?
— Саватія‚ кого ж іще.
Я спершу чомусь подумав про Жору. І зрозумів‚ чому не розповів Сані про те‚ що бачив його біля "свого" будинку. Якби вона запитала‚ що б я робив‚ аби раптом його догнав‚ я б не знав‚ що відповісти. А й справді — що б я робив?
Річка дедалі ширшала‚ очевидно, десь нижче за течією її перегачувала гребля. Праворуч від стежки тягся сосновий ліс‚ який усе ще шумів верховіттям (дув горішняк)‚ а ліворуч темніла широка річка‚ і в її очеретах теж ворушився вітерець.
Місяць ще не зійшов‚ хоч я не проти був подивитися‚ у якій він фазі‚ що риба йде тільки в китайки.
Вибираючись на прогулянку‚ ми не зважили‚ що від річки так тягтиме прохолодою‚ і незабаром я відчув‚ що Сана тремтить.
Десь далеко скинулася велика рибина — вона так гучно вдарила по воді‚ що здалося‚ ніби у річку впала людина.
Я пригорнув Сану до себе‚ щоб трохи її зігріти.
— Вертаймося. Ти змерзла.
— Ні‚ — сказала вона. — Мені страшно.
5
Але в гніздечку Сана ожила‚ попросила налити їй мартіні по вінця і сказала‚ що сьогодні треба пити‚ веселитися й laisser faire, laisser passer[31]. Із того‚ що вона сказала це французькою‚ я зрозумів:
Сана також здогадується‚ що стіни можуть мати вуха.
Потім вона випила майже півсклянки вина‚ а на останньому ковткові попирхнулася і вражено скрикнула:
— Що я‚ дурепа‚ забула! Через тебе я зрадила свою Кіті. Вона ж там задихнеться.
Сана кинулася до своєї сумки‚ хапливо викидала звідти всі речі‚ а потім дістала кумедну мавпочку із штучного хутра. Це була звичайна іграшка‚ але Кіті просто вражала своїм обличчям — на ньому було таке здивування‚ якого не зобразить жоден мім. Досі не можу збагнути‚ завдяки чому творився той вираз безмежного подиву — чи широко поставленими очима і відстовбурченими вухами‚ чи зморщеним носиком‚ не скажу‚ але, дивлячись на мавпочку Кіті‚ я розсміявся до сліз. Сана навіть трохи образилася і сказала з докором:
— Не смійся‚ Кіті цілком нормальна дівчинка. Раніше вона такою не була. Це їй потім щось зробилося.
— Я не сміюся‚ — сказав я і теж похлинувся вином.
— Вона славна дівчинка і спатиме тепер з нами. Раніше вона завжди спала зі мною.
— Добре‚ спатиме з нами. Хіба‚ ти думаєш‚ для кого я взяв оті банани?
Сані це дуже сподобалося. Про банани.
Вона виклала в шафу всі наші речі і попросила налити їй ще.
— Я знаю‚ — сказав я. — Тебе схвилювали оті дурні балачки.
— Які?
— Про свіжу свинячу кров.
— Дурниці‚ — сказала вона. — Я сама люблю м’ясо. Риба — це чудово. Але нам з тобою не обійтися без м’яса‚ бо ми таки повмираємо.
— Завтра неділя. Поїдемо в містечко на базар‚ купимо свинини й попросимо Камілу‚ щоб нам щось приготувала.
— Ми самі зробимо шашлики‚ — сказала Сана. — А в Каміли тільки попросимо емальовану каструлю.
— Ми самі зробимо шашлики‚ — повторив я. — А поки що перейдемо до раків.
— Я раків не їм. Ми з Кіті їстимемо банани.
— У цьому ти солідарна з Камілою.
— У чому? — спитала вона.
— Каміла теж не їсть раків.
Сана змінилася на обличчі.
— Кіті‚ ти чуєш? Цей гульвіса дуже багато знає.
Кіті подивилася на мене ще з більшим здивуванням і з певною мірою осуду.
— Ми цього гульвісу зараз замучимо‚ — сказала Сана‚ стромляючи в рот обчищений банан. — Правда ж‚ Кіті? Ми його раки зараз викинемо за вікно‚ нехай пливуть собі далі. У цього гульвіси вже сперма пахне раками‚ тобі не здається‚ Кіті? Зараз ми це перевіримо.
Сана рішуче рушила до мене‚ а я дивився на нещасну Кіті‚ в якої очка від здивування от от мали вискочити з орбіт.
Згодом я часто згадував саме ось цей момент‚ коли Кіті вперше для мене стала живою. Віднині вона ловитиме найменший порух нашого настрою‚ і це відбиватиметься на її милому личку‚ хоч вираз безмежного здивування переважатиме завжди.
Я вже тієї ночі помітив‚ що Кіті‚ як і ми‚ не збирається спати ще довго і тільки вдає‚ що не зважає на наші любощі; мені здалося було‚ що вона вже дрімає‚ та даю голову на відсіч‚ що її вуха витяглися‚ як у чебурахи‚ коли Сана провела своїми білими тонкими пальцями по моїй щоці — отак‚ тильним боком пальців‚ бо я відчув її гладенькі‚ мов крильця хрущів‚ нігті‚ — й сказала:
— Біжи поголися.
Я зайшов у ванну‚ напінив лице і став голитися поволі‚ бо чомусь думав‚ що ось ось сюди зайде Сана. Проте вона не зайшла.
Повернувшись у кімнату‚ я побачив‚ що вона так само лежить горілиць‚ тільки із заплющеними очима.
— Вже? — спитала вона.
— Так.
— А тепер поголи мене.
І по хвилі додала:
— Вже літо.
Я ледве її не порізав‚ коли Сана зненацька крикнула:
— Кіті‚ ану відвернися‚ паршивка ти мала! Я й так багато тобі дозволяю. — Потім мовила ніжно: — Розумієш‚ маленька‚ це особливий ритуал двох. Ти мені вибач‚ але до цього не можна підпускати нікого. Це‚ Кіті‚ великі чари‚ після цього люди ніколи не залишать одне одного.
Потім я запитав:
— А чим побризкати?
Я запитав щиро‚ бо справді не знав‚ чим довершити такий ритуал — чи своїм чоловічим дезом‚ чи її французькими "Climat".
— Собою‚ — сказала вона. І раптом підвелася‚ ступила до вікна‚ розчинила його навстіж‚ а тоді стала на підвіконня і‚ повертаючись обличчям до мене‚ випросталася на повен зріст у чорній проймі.
Я не знаю‚ яким у ту мить було обличчя Кіті‚ але мене пронизав такий страх‚ що я боявся дихнути.
Вона стояла над прірвою.
— Сано‚ — я молитовно склав руки. — Іди до мене. Благаю.
Сано…
Вона дивилась на мене з якогось небесного світу. Потім таки легко скочила на килим‚ і тієї ж миті я люто схопив її за плечі і повалив долілиць на підлогу. Я карав її сердито‚ як звір‚ і мені з очей сипалися іскри. Я кусав її гострі лопатки‚ ніби хотів з’їсти Санині крила‚ на які вона так необачно покладалася‚ ступивши на край безодні. Я вгамувався тільки тоді‚ коли відчув її конвульсивні здригання‚ і втопив своє обличчя між тими крилами.
Вони були такі безпомічні‚ що хотілось їх ніжити безкінечно‚ спокутуючи вину хижого звіра.
Я здивувався‚ коли почув її задоволений голос:
— Кіті‚ ну як ми провчили цього гульвісу? Ти бачила?
Та цей голос був зовсім інакшим‚ коли вона повернулась до мене обличчям:
— Ніколи не кажи мені про своїх жінок‚ чуєш? Якщо ти коли небудь мене покинеш‚ я це зроблю.
6
Вранці ми поїхали на базар‚ що вже пах ранніми полуницями (там я ще раз переконався в тісноті цього світу‚ бо за прилавком у м’ясному ряду побачив відмінника народної освіти і щонайменше тричі героя соціалістичної праці Олену Йосипівну Підконюшу)‚ накупили всякої всячини‚ потім я запитав у Сани:
— А що ми візьмемо для нашої маленької Кіті‚ га? Наша маленька Кіті‚ мабуть‚ любить полунички?
— Дуже‚ — сказала вона. — Причому з вершками.
Коли ми поверталися до мотелю‚ я знайшов чудовий привід реабілітуватися перед Саною і сказав‚ що навіть каструлю не позичатимемо в Каміли‚ адже ми ще не провідували мого найліпшого тутешнього приятеля‚ який живе ось тут‚ по дорозі‚ у Некричах.
(Продовження на наступній сторінці)