«Елементал» Василь Шкляр — страница 29

Читати онлайн роман Василя Шкляра «Елементал»

A

    Ми помчали схожою на широку алею дорогою, обсадженою тими ж таки платанами. Їхні безкорі оливкові стовбури скидалися на колони із слонової кістки, а лапате листя було припорошене курявою всього світу.

    — Все одно я дуже радий тебе бачити, — сказав Андре Сіяк. — Ти навіть не уявляєш…

    Я думав він скаже "…який ти молодець", проте наш психоаналітик не відзначався щедрістю на похвалу.

    — Ти навіть не уявляєш, як ти мене здивував своїм дзвінком із Москви.

    — Звісно, — сказав я. — Ви ж чекали мене з Махачкали.

    — Не тому. Ми тебе вже не чекали нізвідки.

    — Не зрозумів.

    — Ми вважали, що ти вже мертвий, — сказав він.

    — Он як. Цікаво. Це вам Пелен підкинув таку інформацію?

    — Ні,— сказав Сіяк. — Пелен чудовий хлопець. Він не любить випити, але хто з нас без гріха? Про твою смерть ми дізналися від Русланбека. Йому зателефонували з Москви його люди й сказали, що ти загинув під час сутички з якоюсь бандою.

    Я ще раз подивувався Ібрагімовій захланності: напевно, він, як тільки вирядив близнюків у дорогу, відразу мене поховав і подзвонив Русланбекові, що треба готувати гроші для викупу Хеди. Гм… До речі, про гроші… Цей скупий на похвалу Сіяк почав дуже здалеку.

    — І тут раптом твій дзвінок. Цікаво, коли дзвонить небіжчик, правда ж?

    — Я ж казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть повертатися з того світу.

    — Ти так казав? — він кинув на мене здивований позирк.

    — Ну, не зовсім я… Але…

    — Але ти знаєш, що це під силу тільки елементалам, так? — Андре Сіяк знов ухопився за свою улюблену тему.

    Він не знав, що в моїй грудній клітці ожила тонесенька жилочка, яка відтепер бриніла, як перетягнута струна. Поруч себе я відчував таку порожнечу, що її вже нічим не вибавити. І мені до всього було байдуже навіть тоді, коли він, нарешті, розщедрився на компліменти.

    — Ти зробив добру справу. Думаю, що ти вже переріс свій секціон. Можливо, навіть перейшов в іншу якість. Нам би таких хлопців бодай десяток, і можна творити чудеса.

    Я насторожився. Якщо наш психоаналітик співає панегірики, то чекай гіркої піґулки. Для врівноваження стану.

    Ми виїхали на автостраду і повернули на Тулон. Моє омріяне місто Марсель залишилося збоку, зі швидкістю двісті кілометрів на годину ми віддалялися від його портів, від платанового бульвару Курс-П’єр-де-Пуже, від собору Тієї, що рятує на водах… Більше я ні про що не хотів думати і говорити. І, напевно, саме тому, відчувши Сіякову прихильність, одважився на запитання, яке, може, й не годилося б йому ставити. Та все-таки я чомусь думав, що заслужив таке право.

    — Як ви гадаєте, — спитав я, — а її батько повернеться з того світу?

    — Чий батько? — не зрозумів він.

    — Хедин.

    — Якої Хеди? — Сіяк не зводив очей з дороги.

    — Тієї дівчини, що вийшла зі мною з літака, — просто сказав я, дратуючись його психологічними вивертами.

    — У цієї дівчини ніколи не було батька.

    — Як… не було?

    — Так, — сказав він. — Очевидно, мама її народила від елементала.

    Профілю Андре Сіяка торкнулася загадкова усмішка. Ніби тим елементалом був він.

    — Не розумію…

    — Ти хочеш сказати, що й досі не здогадався?

    — Про що? — ледве не закричав я. — Про те, що вона не дочка генерала? Хай буде так! Яке це має значення? Все одно її треба було врятувати, хоч би чия вона була.

    — Звісно, — Сіяк побарабанив пальцями по керму. — Для того тебе й послали. Саме тебе. Я мрію про секціон із таких хлопців, як ти.

    Я думав про своє. Чия ж вона все-таки дочка? Чи не того генпрокурора, що зробив подання до Міжнародного суду в Гаазі?.. А як же Полтавщина, українська школа?.. Хоча Полтавщину я додумав сам. В Україні міг свого часу жити будь-хто із їхніх теперішніх лідерів. Зрештою, це не мало значення — чия вона дочка, але, з другого боку, дуже кортіло знати, бо тоді я ще мав би якусь ефемерну надію коли-небудь натрапити на її слід. Свята наївність — хто ж тобі скаже?

    — Невже ти справді не здогадався? — знов запитав психоаналітик-альбінос. — Скажи правду, бо ти мене розчаровуєш.

    — Яку правду?

    — На якому етапі ти зрозумів, хто вона така.

    Ні, він мене доконає. "У ліжку", — хотів одповісти я, але стримався. І відвернувся до вікна.

    — Яке це має значення?

    — Дуже велике, — сказав Сіяк. — Це має дуже велике значення. Це найважливіший тест під час переходу в іншу якість.

    — Для мене це щось інше… ніж тест.

    — Жаль.

    І тоді я сказав йому те, чого не варто було казати психоаналітикові. Але стан у мене був нікудишній.

    — Хеда ніколи не буде для мене тестом.

    — Ніякої Хеди нема. Це наша людина.

    — Хто-о-о?

    — Вона такий же наш командос, як і ти. Елементал.

    Він огрів мене булавою по голові. Але моє нутро було ще живим і відмовлялося вірити.

    — Справжня дочка, про яку ти думаєш, давно в безпеці,— сказав Сіяк. — Її підмінили нашою людиною. І, як виявилося, дуже вчасно.

    — То для чого оце все було?

    — Випробування, — сказав він. — Випробування в реальних умовах.

    Я відчув, як тонесенька струна, що бриніла в моїх грудях, напнулася ще дужче і тріснула, мов кінський волос на мандоліні блазня.

    — А Русланбек? — спитав я.

    — А що Русланбек? Він теж чудовий чоловік, але до того справжню Хеду ніколи не бачив. Він і гадки не мав, що це не дочка…

    — А трупи? А кров?!! — я таки зірвався на крик.

    — Трупи? — профіль альбіноса знов зворухнувся у посмішці. — Ти хочеш сказати, що ти вбивав невинних людей? Не повірю. Чи, може, ти кидав бомби на жінок і дітей?

    Але я вже його не слухав. Моя грудна порожнина знов була мертвою, я лише за інерцією проказав уже сам до себе:

    — А казка… Звідки вона знала про Котигорошка?

    — Елементали знають усе, — сказав він. — І коли перевтілюються в іншу людину, то роблять це бездоганно.

    Бездоганно… Ось що означало це слово, коли йшлося про моє завдання. Про тест…

    — Але гроші ти, звичайно, отримаєш, — сказав він. — Уже взавтра півмільйона франків будуть на твоєму рахунку. Бо…

    Він ударив по гальмах — попереду, під естакадою, утворився затор.

    — Бо що? — спитав я.

    Андре Сіяк, скориставшись зупинкою, повернув до мене своє крейдяне обличчя. Біла паморозь лежала на тому обличчі. Очі в нього теж були білі, як у диявола-альбіноса. Та я витримав його погляд.

    — Бо я не вірю, що ти не здогадався про все сам, — сказав він.

    9

    Ще була та рання передвечірня година, коли наш полковий бар "Поглинач змій" зовсім порожній, і я підсів до шинквасу, щоб перекинутися словом бодай із Сирілом. Поклавши свій саквояж на сусідній стільчик-кругляк, я замовив подвійний джин із тоніком.

    — Це ти? — Сиріл насилу мене впізнав. — Ти що, втік із прізону, що так замаскувався?

    — Тепер така мода, Сиріле. І за нею треба встигати. — Я недбало повісив на нижню губу товсту сиґаретку "Gitanes" і черкнув сірником перед його здивованим носом. — Ти знаєш, що в Парижі тепер модно прикурювати сірниками?

    — То це вже прізон у Парижі? — здивувався Сиріл. — І тебе достроково випустили?

    — Так, переводять на інше місце, — я кивнув на свій саквояж. — Уже й вирушаю. Зайшов попрощатися.

    — Жаль, — сказав Сиріл, спритно надіваючи кружальце лимона на стінку склянки.

    — Чому жаль? Навпаки, дуже гарне місце.

    — Мені жаль, — сказав Сиріл. — Я втрачаю найщедрішого клієнта.

    — Пусте. Налий собі чого хочеш за мій рахунок.

    — Хіба що… на прощання.

    Я вслухався у гіркий смак ялівцю і дивився на підлогу, туди, де ще зовсім недавно простяг ноги необачний Марек, який порушив святе правило леґіонера: "Ніколи не кажи зайвого". Дивився на підлогу і дивувався, чому там немає мокрого місця.

    Сиріл здогадався, куди я втупився, і показав мені великого пальця. Він пив текілу, посипаючи зап’ясток сіллю і злизуючи її між ковтками. Я боявся, щоб він не злизав і витатуйоване трохи вище єдине слово "Allons!"[57].

    — Куди, якщо не таємниця? — спитав Сиріл.

    — Таємниця.

    Щоб компенсувати його невтамовану цікавість, я, розрахувавшись, поклав на шинквас ще сто франків.

    — Почастуєш і Марека.

    — Ого! Ти так розбагатів?

    — Ква-ква, — сказав я на прощання.

    Поминувши контрольно-пропускний пункт, я вийшов за ворота. Була та чудова передвечірня година, коли повітря набирає тремтливого бузкового кольору і його можна зачерпнути в долоню.

    Перед прохідною стояв розкішний блакитний "Сітроен-ксантія", і я подумав, що неодмінно куплю такий і собі. Уже хотів було рушити далі, коли відчинилися його передні дверцята, і я побачив красивенну гадину, що сиділа за кермом.

    — Анрі!

    (Продовження на наступній сторінці)