— Це такі хлопці, що в одного машина без гальм, а в другого пістолет без запобіжника, — пояснив Іб. — І що цікаво, при цьому вони не підводять.
— Побачимо, — сказав я.
Вони озирнулися водночас: Сміт глянув через ліве плече (щоправда, не сплюнув), а Вессон через праве: ти ще сумніваєшся?
— Може, вам туди спершу так під’їхати? — спитав Іб. — Коротше, в розвідку.
— Ні,— сказав я. — Немає часу на репетиції. Сьогодні все зробимо.
— Сьогодні?
— Так, опівночі треба вже бути там. Ти встигнеш з машиною? До вечора ще далеко.
— Що з мене ще? Окрім сіамських близнюків? Може, панцир, гроші?..
— До речі,— сказав я. — Де тут можна перекусити? Так, щоб зі столиком на двох? І швидко.
Він зрозумів. Вессон зупинив "могилу" біля першого-ліпшого ресторанчика, назву якому придумав абсолютно глухий чоловік — "Кака-ду". Ми з Ібрагімом зайшли до майже порожньої зали, тільки в кутку сиділа гамірна чоловіча компанія і мочила носи у пиві.
Ми примостились подалі.
— Ти щось будеш? — спитав Іб. — Бо я не голодний.
— Я теж.
— Тоді лише для годиться візьмемо пива з креветками. Ти взагалі п’єш?
До нас підійшла кобилка з білою гривою і, подавши меню, поцокотіла геть.
— Скільки? — спитав він.
— Три штуки. Поки що.
Ібрагім, не кліпнувши, дістав із спідньої кишені піджака портмоне, відрахував гроші і, поклавши їх між палітурки меню, підсунув до мене.
— Поки що, — повторив він.
Зігнувши вдвоє тридцять стодоларових купюр, я недбало запхнув їх у джинси.
Прицокотіла кобилка, Ібрагім замовив пива з креветками й одразу розрахувався, однак ні до чого не доторкнувся.
— Я питав, чи ти взагалі п’єш?
— П’ю, — сказав я. — Сп’яніння — це різновид сну. А ти ні?
— Я людина віруюча. Тому вибач, давай, коротше, до діла. — Іб досі не міг змиритися зі своєю другою скрипкою у цій великій грі. — Мені ще треба дещо організувати. Ми нічого не забули?
— Начебто ні. Ти можеш їхати. Я чекаю машину рівно об одинадцятій вечора. Там само.
— Що ти мав на увазі, коли говорив про чужих людей? — спитав він.
— А, варіант відпадає. Думав найняти ось таких лохів, — показав я очима на п’яну компанію, — аби вони десь там недалечко затіяли між собою гучну бійку. Дуже добре спрацьовує[42] як відволікаючий момент. Бо який же росіянин не любить швидкої їзди і п’яних вуличних бійок? — я хруснув креветкою, як жаба комахою, і потяг відразу півкухля.
Він дивився на мене червонястими зіницями.
— Може, все-таки візьмеш бронежилет?
— Ні,— сказав я. — Сьогодні душно. Мабуть, припарює на дощ. Та й ми ж домовилися — працюємо без зброї. Хіба ні? Ти йди, а я ще трошки подрімаю.
Він так імпозантно пішов до виходу, що його провела очима навіть п’яна компанія. Лукава, треба сказати, шарага, бо звернула на мене увагу тільки тоді, коли я залишився сам.
— А цей начебто не чорносракий! — сказав стрижений під "нулівку" валах.
— Зніми йому штани, то й побачиш, — пирхнув ще один "шайба" з мокро-червоним од пива ротом.
— Дядечку, — попросив я, — не чіпай мене, я більше не буду.
"Шайба" підійшов до мого столу, смокнув мокрим ротом цигарку і вкинув недопалок у мій кухоль.
— Що ти не будеш?
— Пісять у твою попільничку, — сказав я.
— І-й-йа-а-а!!! — вереснув він, як ішак, щоб завдати мені жаху, і крутнувся довкола своєї осі, але обертався так довго, що за той час я міг щонайменше тричі вгатити його по макітрі. Було б просто примітивним виставляти йому блок чи вдаватися до вишуканих прийомів, а тому я терпляче почекав, поки він застигне на обох ногах після викрутасу, і просто, по-нашому дзизнув його кулаком у маківку. Так забивають цвяхи у дошку, і, думаю, ось так по-простому гатив по голові змія Котигорошко, не витрачаючи сил ні на "і-й-йа", ні на зайві рухи. Якби цвях, тобто "шайба", був залізний, то він би вгруз у підлогу принаймні по коліна, а так, бідака, зламався навпіл і впав до моїх ніг мертвий. Придурився, звичайно, як та лисиця, — згадав я ще одну казку, — і поки стрижений під "нулівку" валах, підбігши до мене, розвертав свою долоню "в ребро", я міг би розповісти всю казку про лисицю, яка прикинулася мертвою, щоб вкрасти у діда-лоха рибу, але в мене було вже мало часу, я ще мав купу справ до одинадцятої вечора, і тому без будь-яких фокусів заломив ту руку назад і викинув угору своє коліно. Руця хруснула легко, як єдиний прутик, витягнутий із віника. А всього віника зламати важко, цю казочку засвоїли навіть івани-придурки, й вони сипнули на мене гуртом, але, якщо серйозно, серед них не виявилося жодного путнього спаринґ-партнера для мене, щоб зробити нормальну розминку перед вирішальним поєдинком. Тому на прощання я взяв кухоль, у якому плавав рудий недопалок, і так, як Іван-побиван витискав юшку із каменя, вичавив з нього коричневу водичку на того, що притворився мертвим.
Тепер уже на моєму шляху стояв тільки штатний охоронець цього "Кака-ду", стояв із ґумовим кийком, яким колись вибивали мені ребра мої землячки (удар приблизно = 70 кг на один квадратний см), щоб я не махав прапором, але це був не землячок, це був дуже розумний москаль-чарівник, який навіть не доторкнувся до тієї ґумової палиці і чемно дав мені дорогу.
А дорога та, певна річ, розгалужувалася, як завжди, іще на три шляхи: праворуч підеш — коня втратиш, ліворуч підеш — без голови зостанешся, а вирушиш прямо — назад не повернешся.
І я пішов прямо.
3
Дебіли! Замість того, щоб узяти простенького "Жигуля", вони прикотили на сірому "Опелі-манта". Але мені могло пощастити в іншому — це чуже підсоння, ця московська погода поволі-поволі приставали на мій бік: цілий день припарювало на грозу, і тільки тепер блідо-рожеве (від нічних вогнів міста) небо швидко темніло й погуркувало глухим, уже обважнілим громом.
— Простішої тачки не було? — спитав я у сіамських близнюків, коли сів позад них у машину.
— Де тепер візьмеш простішу? — озирнувся через ліве плече Сміт. — Хіба що в якогось інваліда.
Тут його була правда. Хоча вчора я все-таки впіймав "Жигуля" і, випереджаючи пропозицію Ібрагіма, трохи обнюхався біля об’єкта згідно з інструкцією для експлуатації холодильника "Snaige".
— Туди я дорогу знаю, — сказав Вессон. — А там?
— Поїдемо борозною, яку проклав змій, — я все ще грався у казочки. — А там біля його двору ви мене почекаєте. Я покажу де.
— Якою ще борозною? — спитав тупий Сміт.
— Працюєш у тракторній бриґаді і не знаєш, що таке борозна?
— Ниточка, — сказав Вессон. — Слід веде на сьоме…
— Давай про діло, — перебив його Сміт. — Бо зараз почнеться така гроза, що й не побалакаємо.
— Це добре, нехай починається, — сказав я.
— Тобі добре, а їхати не дуже, — поскаржився Вессон, у якого машина без гальм.
— Зате вам не треба виходити під дощ. Сидітимете в машині, поки я прийду. А якщо не повернуся через годину — дзвоніть по мобільному Ібу.
— Як ти сказав? — пирснув тупий Сміт.
— І-бу, — повторив за мене Вессон. — Іб його мать.
Ні, мені таки подобалися ці сіамці[43]. І коли я, перебираючи варіанти, запропоновані ще Русланбеком, хитався між кримінальною владою і чистим криміналом, то недаремно схилився до других. У цих і слово твердіше, і телефони не такі зіпсовані.
— Дзвоніть по мобільному, нехай мерщій шукає того Путяту чи Вишату, аби виручав.
— А пам’ять у тебе непогана, — завважив тупий Сміт. — Може, ти ще й Русланові накажеш дзвонити?
— Та хоч і чортові,— сказав я. — Дзвоніть хоч і самому Борисові, бо це…
І тут вдарила така блискавка, що я відразу схаменувся: не можна згадувати чорта в грозу. Якщо не хочеш, щоб тебе побив грім, — про чорта ні слова.
На виїзді з Moskau ми поминули "капе", і я подумав, що по дорозі назад саме тут можуть виникнути найбільші проблеми. Якщо добре спрацює зв’язок. Коли я попередив про це сіамців, Вессон знизав плечима:
— Ти ж сам просив машину, яку не шкода спалити. Оце якраз і є та машина.
Дорогу, яка вела прямо, добре висвічували фари "Опеля", а коли спалахувала блискавка, то темрява розсувалася навсібіч, і було добре видно березові гаї, розкішні листяні переліски, озерця… Не знаю, за що так дехто не любить Московію. Чудова країна, замилуєшся. Особливо ці берези… Я б сказав, країна березового ситцю… липового штапелю і соснового вельвету.
І щоб геть не розм’якнути від цієї ідилії, я згадував інший ліс, згадував фіолетовий присмерк у горах і фіолетову кров…
Коли ми повернули праворуч, я подумав про коня, а коли ліворуч — про голову. І попросив Вессона вимкнути фари, хоча до того найідилійнішого куточка було ще далеченько. Саме тоді стіною упав дощ; якби не блискавка, ми без фар не просунулися б і десяти кроків.
(Продовження на наступній сторінці)