Я відразу впізнав Хедину кімнату. Тут ще лишилося її дихання, запах її тіла, я ловив його ніздрями, як пес, що має взяти слід. Але щось мені заважало. Щось чаїлося в цьому повітрі геть невловиме, стихія, яка доторкнулася тільки до мого нутра.
— Саїде, — звернувся Муса до того, що лежав горілиць здивований. — Що я скажу твоїй матері?
Моєю втіхою було тільки те, що не я навів їх на Хеду. Її схопили до моєї появи на лісничівці, хоч, можливо, мій приїзд примусив когось поспішати.
— Не розумію… Нічого не розумію, — уже вкотре повторював Русланбек Гулієв після того, як ми повернулись на дачу і Муса забив йому памороки страшною звісткою. — Це справа рук фіскалів[32]. Але ж навіщо така жорстокість? Боже…
— Не знаю, чиїх рук це справа, але без своїх тут також не обійшлося, — сказав Муса.
— Кого це — своїх? — скинувся Русланбек. — Кого ти маєш на увазі?
— Чеченців, не нас же із вами.
— Я думаю, що це зробили кацапчі[33]. Чеченці викрали б її без крові,— сказав Русланбек. — І тоді ще можна було б сподіватись на викуп. А так… — Він знову схилив голову. — Нічого не розумію. Як вони могли дізнатися, де її шукати?
— Тому я й кажу, що тут замішані свої,— стояв на своєму Муса. — За гроші дехто піде на все.
— Ми маємо справу з людьми чинхойського тейпу, — сказав Русланбек. — Це неможливо.
— Можливо, — вперся Муса. — Справа тільки в сумі.
— Ти що, справді не віриш чинхойцям?
— Я вірю тільки Аллаху… І ще вам.
— Ну, годі,— не сприйняв Русланбек його лестощів. — Залиш нас удвох, поговоримо потім.
Муса ледь помітно вклонився і вийшов.
— Нічого не розумію… — Русланбек подивився на мене. — Ви щось можете сказати з цього приводу?
— Тільки те, що Хеду треба знайти.
— Де? — зробив він рачині очі. — У Таїланді[34] чи в Москві?
— Не має значення, — сказав я. — Земля маленька.
— І що ви пропонуєте?
— Поки що я чекаю ваших пропозицій.
— Боюсь, що вам доведеться повернутися самому. Прикро, але що зробиш? Обставини змінилися. — І раптом він затулив долонею очі і майже схлипнув. — Хедо, дівчинко наша, що я скажу її…
— Не бійтеся. Я сам не поїду.
— На що ви сподіваєтеся?
— На вас. Мені сказали, що на вас можна покластися. Хіба ні?
Русланбек знітився. Потім сказав:
— Ви стороння людина, пане… пане…
— Ґренуй, — підказав я.
— Пане Ґренуй… І багато чого не розумієте, що тут відбувається. Після… після Джохара все буде інакше. Навіть війна ця буде не такою. Люди змінюють не тільки свої обличчя пластичними операціями, але й міняють душі, імена, віру, переконання. Ви думаєте, я сам не знаю того, що казав тут Муса? Але…
— Але з того й почнемо, — сказав я.
— З чого?
— Ви зробите мені паспорт.
— Який паспорт?
— Громадянина Росії. Інґушетія ж, здається, поки що входить до складу Росії? Взавтра я сфотографуюся, а решту вам буде зробити нескладно, правда ж, Русланбек Ахметович?
— І що далі?
— Думаю, тим часом хоч щось та з’ясується. Якщо ви дуже захочете — дуже-дуже, то дещо ми знатимемо вже взавтра. Я передам через водія своє фото, і ви зробите мені "липу". Домовились?
— Ви шайтан, пане Ґренуй, — сказав він. — Але я вам теж не який-небудь шахрай, щоб займатися підробкою документів. Ви отримаєте справдешній паспорт зі справжньою печаткою Республіки Інґушетія. Виданий у паспортному столі.
— Я в цьому не сумнівався. А тепер нехай ваш водій підкине мене до ресторану "Рояль".
Ресторан уже зачинявся — було близько одинадцятої вечора, але я й не думав там розсідатися. Мені принесли з буфету шмат печеної яловичини, пляшку "Ахтамару", того-сього, все це гарненько запакували, і я прийшов до готелю, коли двері там також уже взяли на скобу.
— Ну ви й вечеряєте, — сказала франзоля. — Я думала, що вас затримали без документів.
— А що, у вас комендантська година?
— Майже. — Вона знов накинула на дверні ручки скобу.
— Не хвилюйтеся. Я подзвонив із пошти, і мені передадуть документи. А вечеряти… без вас я не міг. Зайдете? — я показав на пакунок.
— Ну що ви, я ж на роботі.
— Думаєте, хтось приб’ється вночі?
— Не думаю, але я тут не сама.
— Рито, — сказав я, зчитуючи її ім’я з беджика-візитівки на схвильованих грудях. — Так ви ніколи не дізнаєтеся, де ми з вами зустрічалися.
— Облиште, — сказала вона. — Цього ніколи не було.
Біля кутиків її очей зібралися "гусячі лапки" — Рита була старшою, ніж видалася мені спочатку.
— Я чекатиму на вас, — сказав я і пішов у свій номер.
У "люксі" все було на місці, сюди не заходила навіть прибиральниця. "Сміт і Вессон" спочивав у боковій кишені саквояжа.
Я сполоснув під краном готельну склянку і налив собі коньяку. Будь здоровий, пане Ґренуй, живи, поки живеться. Минуло трохи більше доби, як ти вилузався з літака в аеропорту Махачкали, а здається — місяць. І після всього, що ти побачив, пане Ґренуй, тебе ще тягне на жінок?
Так, саме після того… Саме після того, як я надивлюся на кров і розбризканий мозок, на білі кістки, що стирчать з понівечених трупів, мені хочеться жити. Не так, щоб дуже, але я не проти. Жінки — це все-таки найкращі і найвідкритіші істоти, в чиє єство ти можеш проникнути найглибше, в чиї груди ти й сам можеш підкинути своє зозулине яйце. І найстрашніше, що я бачив у цьому житті,— це коли в Конґо біля Мвенґи повстанці закопали живцем десятьох повій. Решта все дрібниці. Я люблю повій і якби був жінкою, то теж, либонь, став би повією. Але я чоловік і люблю воювати, бо це справжня чоловіча робота, за яку, крім усього, непогано платять. Це єдине місце, де я потрібний. Там я був ніким.
Коли вирвався з фільтраційного табору і дістався додому, то застав свого батька з мітлою в руках, він так само замітав подвір’я, і наша хата від того осіла в ще глибшу яму. Люди й далі не отримували зарплатні і ходили на роботу, а вечорами їм вимикали світло, щоб вони не могли читати, писати й малювати, щоб не дивилися телевізор і рано лягали спати, аби виспані йшли на роботу. І тільки я один цілими днями лежав у ліжку з котиком Барсиком і дивився у стелю, вслухався у Барсикове тепло, коли він калачиком скручувався у мене на грудях, і з жахом розумів, що це єдина істота, яку я люблю й поважаю і за образу якої можу вбити без’язикого смерда.
А вечорами я сидів потемки біля вікна, дивився, як батько мучиться з мітлою, що вже стерлася на дряпача, і чув на собі материні очі, чув, як вона безгучно плаче. Коли батько уже в темряві заходив у хату, казав:
— Нема на них Сталіна.
— Нема, — погоджувався я.
— Ти знаєш, що троюрідний брат мого дядька був охоронцем у Сталіна?
— Знаю, — казав я, бо чув про це сотні разів.
— Так от, коли Сталін вистрелив Блюхерові прямо в лице, брат мого дядька, твій дід, Віктор Іванович стояв у Сталіна в кабінеті за шторою. А ти…
А я одного разу сказав:
— Поїду.
Мати дістала з глибини шафи вилинялого носовичка, в кутик якого була зав’язана у вузлик золота монета — миколаївська десятка, єдине, що в неї ще не встигли відібрати, і подала мені. Я знав, що вона довго заощаджувала на ту монету, поки купила її у циганів ще за тих часів, бо все життя мріяла вставити зуби, але знав я і те, що вона вже ніколи їх не вставить, і тому взяв ту монету разом з хустинкою, як ото в наших піснях зразкові дітки беруть у дорогу рушничка або вишиванку.
І як зразкова дитина, я знов пішов у світ незнаними шляхами, але перед тим зупинився у хвіртці й озирнувся. Батько дивився мені услід, обіпершись на мітлу, материними щоками текли безгучні сльози, і тільки Барсик, який сидів поміж них, дивився десь угору на горобців: плював я на тебе з високого неба! пішов ти, — і я повернувся, підняв його за передні лапи і поцілував у вологий писок.
Рік випуску тієї монети якимось дивом виявився колекційним, вона була настільки рідкісною, що за виручені гроші в Одесі мене взяли нелеґально на пароплав, який вирушав до Марселя. Затрамбували в контейнер, де я не задихнувся тільки тому, що мав міцну грудну клітку і волячі легені.
А вже на приймальному пункті Леґіону, коли проходив санвузол, я подумав, що потрапив у космос, бо не вмів тут ні душ увімкнути, ні спустити в унітазі воду. Зате від першого дня ти на всьому готовому, хоч і не знаєш, чи ще візьмуть тебе, чи ні, а двадцять п’ять баксів на добу вже крапає.
Мене взяли: я був добрим плавцем і вмів відповідати на дурні запитання:
— Чого більше у році — днів чи ночей?
— Скільки буде — двічі по два?
— Ви впевнені, що чотири?
— Як звати коханку вашого батька?
Якби я був зовсім із ними щирим, то сказав би Мітла, і вони повірили б. Але в батька мого не було коханок ніколи.
(Продовження на наступній сторінці)