— Ого — радісно вигукнув Зубрилов, заходячи в подвір'я. — Тут збір уже повний. Значить, осташкіни провалилися А мене трохи затримали ті собачники, городові. Аж утрьох прив'язалися, як наслання: куди й за чим так рано квапишся? Спершу я одпихався то сим, то тим, а потім, побачивши, що тільки час марную, сказав, як воно є. Почали мене умовляти: нема чого туди йти, ніхто нікуди сьогодні не їде. Ну, я їм, звісно, не повірив, чемно розкланявся і пішов. Але й вони сюди торочаться, очевидно, мають розпорядження поліцмейстера.
— Хай приходять, коли їм так цікаво, — махнув рукою Віташевський — Тепер, після Монастирівки, вони не наважаться зачепити нас, а ми не дамо їм маслака в зуби.
Василина Марківна порається біля пирогів та коржиків. Пачкує їх десятками і складає в торбинки.
— Оце, — навчає Евеліну, — на кожен станок окремо. Та дивися мені, дорогою будь ощадна, не роздаровуй конвоїрам і погоничам. А хлопців харчуй добре. На станціях готуй їм щось гаряченьке. Павло хай побільше п’є чаю з малиною.
На подвір'ї люди вже кишать кишмом. Не тільки політичні засланці, а й місцеві. Гаврилови обступили Грабовського. Вони також засмучені, особливо Ольга Василівна.
— Нас, Павле Арсеновичу, скоро також, здається, випруть у Вілюйськ.
— Невже?
— Либонь так, — ствердно хитає головою Кость Семенович. — Мені вже натякали, хоча наказу ще нема. Нам, звісно, не хочеться. І не тільки тому, що там — глушина. Є й інша причина. Я — фотограф. У Якутську все ж до шести тисяч мешканців, а там, кажуть, у десять разів менше. Чи ж матиму заробіток? Ну, то вже побачимо, може, якось обкрутиться.
До них підходить міський лікар Гусєв. Цього хірурга, який славиться в Якутську не тільки своїм ремеслом, а й високою порядністю, Грабовський трохи знає. Знає не тільки з похвальних розповідей Зубрилова та Віташевського про те, як турботливо рятував Гусєв поранених монастирівців, а й з власного досвіду — двічі бував у нього в лікарні. Тоді й переконався: цей гуманний лікар володіє секретами не лише хірургії, але й терапії.
Потиснувши усім руки, Гусєв довго тупцяє довкола них, немовби на жаринах. Його права рука безугавно непокоїться в кишені кожушаної бекеші, а очі аж пронизують недогадливих Гаврилових.
— Костю Семеновичу, — нарешті мовить вибачливо, — прошу дарувати мені, але, за обов'язками ескулапа, мушу висловити своєму пацієнтові деякі поради на дорогу.
І, не чекаючи згоди, узяв Грабовського під руку.
— Я от що хотів, Павле Арсеновичу, — продовжив стишеним, майже змовницьким голосом, як трохи одійшли вбік. — Ви ж ото бували в мене на прийомі. Я собі й подумав: чому б вам не захопити від нас довідки про стан вашого здоров'я. Вона не зашкодить, а іноді може знадобитися. Ну, приміром, скориставшись нею, могли б домагатися дозволу повернутись у Якутськ — під медичний догляд. Правда?
— Та воно так, звичайно, — згоджується Грабовський, — але якби ж про це було раніш подумати, а тепер уже пізно.
— Пізно лише мертвому робити припарку, кажуть у нас, — посміхнувся лікар, — а тим, хто ще живий, можна і треба. — Він витягнув з кишені папір. — Беріть. Хай щастить. Добре, що встигли, бо он уже й гості прийшли.
Грабовський оглянувся і уздрів трьох городових, які заходили в подвір'я.
— От бачите, — неприховане глузував над ними Зубрилов, — а ви ж казали, нині ніхто...
Він не докінчив, бо слідом за городовими у хвіртці виросла постать поліцмейстера.
7
— Хот. Хот, — махає погонич довгою пужакою, дзвінко торохтить нею по передній рамі нарт, а олені ніби й не чують того: ступають неквапно, ледве переставляючи ноги в копнистому снігові, і нарти повзуть за ними, мов черепаха.
Ступаючи за нартами, Грабовський час від часу позирає на темну халабуду, що манячить ген-ген попереду. То підвода, на якій їдуть Улановська і Краніхфельд. Вона — кінна. Коні, запряжені в неї, також дуже худі, але все-таки трохи моторніші від оленів, і олені не встигають за ними.
Ту підводу роздобули у Вілюйську самі, без допомоги окружного справника Антоновича, і з величезними зусиллями, зате вона добре зарятувала їх учора під час віхоли. Правда, халабуда маленька, там навіть двом тіснувато, тому в ній постійно їхала одна Евеліна, а хлопці, чергуючись між собою, заглядали в неї лише для того, щоб погрітися, але й то не мале діло. Вночі ж віхола вгамувалася, і Грабовський ще зранку вирішив: хай у халабуді весь день їдуть Краніхфельди, як він почав жартома називати Віктора й Евеліну після того, коли вони вирішили побратися. Їм упарі буде затишно й приємно воркувати. А йому байдуже й на нартах, у компанії фурмана та конвоїра, тим паче що вони сидять німотою і не заважають йому думати. До того ж він ліпше зодягнений, ніж Віктор: Василина Марківна та Ольга Василівна десь роздобули для нього і повстяні валянки, і кожушанку під
пальто.
Якби тільки не забивало дух і не кололо в грудях, то так би йшов увесь день, переміряв би все це якутське снігове безмежжя, яке не може осягнути ні зір, ні навіть тяма. Але що поробиш. От і зараз. Продибав не більше гони-півтори, а груди вже розпирає, як циганську халабуду, вони, здається, не витримають того шаленого внутрішнього тиску і лопнуть. Серце скніє і б'ється, аж у голові каламутиться.
І як Тут не згадаєш Кобзаревої влюблениці. Кажуть, він з нею не розлучався впродовж всього свого засланання. Вона, Журлива й жальна, обіймає всього тебе, і годі вирватися з тих владних обіймів. Коли б малися сили, затягнув би її на все горло, щоб розбудити, розворушити оцю довколишню, сковану лютим морозом, тишу. Та ба — нема сил. Їх ледве вистачає хіба лише на те, аби леліяти її в думках:
Та забіліли сніги,
Забіліли білі,
Ще й дібровонька...
Та заболіло тіло ;
Бурлацькеє біле,
Ще й головонька...
Наздогнавши нарти, вилізає на них, загортає коліна ведмежою шкурою, всідається і хапливо дихає. Коли нарешті віддихується, йому стає легко і приємно. Тепер ніби й повітря порідшало, менше тисне на груди.
А серце б'ється стривоженою пташиною:
Ніхто не заплаче
По білому тілу
По бурлацькому...
Ні отець, ні мати,
Ні брат, ні сестриця,
Ні жона його...
Конвоїр, бачачи, як густішають сутінки надвечір'я, а передня підвода обертається в них на невиразну пляму. починає непокоїтися.
— Агей, саха! — термосить фурмана за плече. — Не куняй. Лоскочи їх, лоскочи. Бо я зараз сам візьмуся і за них, і за тебе.
Та фурман на ті погрози зважає так само, як олені зважають на його безперервні понуки: не оглядається, не відповідає, не поспішає. Як і досі, повторює монотонно і незлобиво:
— Хот. Хот...
— Хот, хот, бодай вони тобі виздихали, — перекривляє конвоїр, але вже не погрожує, просить: — Ворожи їм що-небудь... В управі ж нікого не застанемо, доведеться всю ніч гибіти на вулиці. І де ти такий взявся на мою голову разом з твоїми сухоребрими оленями.
Загалом цей конвоїр — непоганий, в кожному разі набагато кращий від тих, з якими не один раз доводилося мандрувати. Кращий уже хоча б тим, що їде мовчки: оце за всю дорогу вперше забалакав.
— І за що ви кленете чоловіка? — звертається до нього Грабовський. — Хіба він винуватий, що торік не вродило сіно і скотиною аж вітер колише? Та й ваші прокльони не прискорять їзди.
— Певно, не прискорять, — згоджується конвоїр, — але ж тих уже зовсім не видно.
— Не журіться, не пропадуть, в улусі спиняться. А те, що поспішили, — навіть добре: може, ще застануть когось в управі. Правда?
Конвоїр нічого не відповів. Слова Грабовського, мабуть, заспокоїли його. Він поклав рушницю на нарти, загорнувся великим коміром і приліг, немовби збирався спати.
Не хотілося говорити і Грабовському. В тихих сутінках поволі рояться думи-спогади. Вони спалахують біля кожної з тих численних, неприємних і важких пригод, якими позначена довга, майже двотижнева, мандрівка з Якутська, але найбільше снуються над Вілюйськом.
Вілюйськ — місце мук Чернишевського і багатьох інших. Нарешті побачив його. Погане містечко, навіть гірше за Балаганськ, Кілька купецьких садиб, заставлених великими будинками та склепами, козача школа, церква, тюрма — ото і всі його "командні висоти". Тюремне подвір'я було замкнуте, і на саму в'язницю зиркнув, можна сказати, одним оком — крізь вузькі прощілини огорожі. Тепер вона, тюрма, порожня і вся заметена снігом. Кажуть, після монастирівців-каторжників до неї поки що нікого не кидали — так і пустує самотою, одгороджена від світу височенними гострими палями;
Всього два дні побули у Вілюйську, похапцем оглянув його, а враження залишилося назавжди. Воно, враження, — гнітюче, особливо від юрт і життя-буття місцевої бідноти. Кругом злидні аж кишать. Жінки, чоловіки, діти, котрих стрічав на вулиці, — обдерті, виснажені, з остуженими носами, щоками, з очима, роз'їденими трахомою, або й зовсім сліпі. Багатьох загризає проказа. Подивишся' на них — і кров холоне в жилах. Чув, згодом почне працювати лепрозорій, що створюється зусиллями й заходами міс Кетті Марсден. Коли б хоч скоріше, бо лепра тут —-— чи не найстрашніше лихо.
(Продовження на наступній сторінці)