Корпус цілими днями порожній-порожнісінький, через навстіж розчинені вікна видихає настояний за зиму сморід. Тепер там нема навіть найзапекліших ледацюг та картярів, котрі давно втратили надію перейти в наступний клас і не дуже сушать собі тим голову — з ранку до вечора блукають у містечку, тиняються на ярмарковому вигоні попід лавками, ятками, біля корчми. А ті, які ще мають таку надію, розлізлися, мов блощиці, по просторому подвір'ї, поскулювалися, гортають підручники, хрестоматії, лексикони. І бубонять, бубонять, бубонять:
— Аз, буки, веді... зело, люди, мисліте, рци...
Над головами Бодяка та Грабовського шелестить молодим листям липа, а вони вивіряють один одного перед завтрашнім іспитом. Зараз у ролі прискіпливого екзаменатора Степан. Він розгорнув тоненьку книжечку, суворо насупив брови.
— Які знаєш, братець, заповіді?
— Я знаю, — відповідає Павло голосно і бойовито, як належить бурсакові, — заповіді закону божія та заповіді блаженства.
— Вірно. Молодець, — хвалить екзаменатор, і його брови розгладжуються. — Скільки заповідей закону божія?
— Десять.
— А блаженства?
— Дев'ять.
— Превелебно. Давай першу заповідь закону божія.
— Аз єсьм господь бог твій: да не будуть тобі бозі іниї, развє мене.
— Тепер пояснюй. Аз?
— Я.
— Єсьм?
--— Є.
— Развє мене?
— Окрім мене.
— Розчудесно. Друга заповідь?
— Не сотвори собі кумира і всякого подобія, єліка на небесі горі, і єліка на землі низу, і єліка в водах під землею: да не поклонишися їм, не послужиш їм.
— Кумир?
— Кумир, або ідол, — зроблена з металу, каменю чи дерева подоба якогось вигаданого божества.
— Стань! — вигукнув сердито екзаменатор, і його брови знову наїжачились. — Не так.
— Чому?
— Не подоба, а ізображеніє.
— Це ж не вірно.
— Хай буде й не вірно, але в книжці написано — ізображеніє, а краще, братець, ніж у книжці, не скажеш.
— А-а-а, — засміявся Павло. — Ти справді точно копіюєш нашого спектора.
— Інакше не можна. Не я ж екзаменуватиму тебе, а комісія, а в комісії буде також спектор і отой грек.
— Отець Агафон?
— Так. А він, кажуть, жили витягує з бурсаків. Отже — тільки по книжці і слово в слово, буква в букву. Третя заповідь?
— Не приємли імені господа бога твоєго всує...
— Восьма?
— Не кради.
— Ясно, хоч усі крадуть.
— Цього в книжці не сказано.
— Треба б сказати, бо кожен силкується обікрасти свого ближнього. Наш смотритель, гомонять, нові сорочки й штани, призначені для учнів, пустив набік, а нас одягнув у торішні, старі й полатані. І не боїться кари божої. Ну, пішли далі. Заповідь дев'ята?
Але дев'яту заповідь Павло не встиг проказати, бо підійшли Любинський і Ткаченко. Обидва веселі, без книжок, зошитів, з вербовими прутиками в руках. Мугикають, передражнюючи малюків:
Аз, буки, хліба в руки.
Та на піч, та в куток.
Дайте хліба ще шматок,
Щоб нажертись до розпуки.
— Риєте город науки? — питає Грицько.
— Потроху.
— Рийте, дурні, рийте, скорше рила позатуплюються. Хочете стати розумнішими за всіх? А дзуськи. Один спробував. Був такий Сазон Куць. Завжди йшов першим. Четвертий клас кінчав. Уже наставився поцупити зразу все — і атестат, і похвальний лист, і промоцію.
— Промоцію?
— Така бомага. Ще важливіша, ніж похвальний лист. Ніби рекомендація в семінарію. Щоб, значить, приймали безпремінно, не дуже допитуючись — з нього, мовляв, вийде колись не лише ритор чи філософ, а й богослов.
— Це хто?
— Дідько їх знає. Кажуть, є такі в семінарії. От, значить, і Сазон силкувався доскочити їх. Не вийшло. На випускних іспитах зарізали.
— Зарізали?
— Не насправді, а запитаннями. Він ніби не мав наравственої зрєлості.
— Як це?
— Значить, не наравився їм, то й забили його всілякими питаннями і залишили на повторний. Не витримав того Куць та й врізав дуба від розриву серця зразу ж по екзамені з богословія. Отож дивіться, хлопці. І пам'ятайте: блажен тільки той, кого обрящет бдяща. Не напинайтесь, єпіскопами все їдно не станете. Що зубрите?
— Зараз переходимо до заповідей блаженства, — відповів Бодяк. — Слухай, Грицю, ти вже давно в училищі. Поясни нам дев'яту заповідь блаженства.
— Яку?
— Оцю: блаженнії єсте, єгда поносят вам, і іжденут, і рекут всяк зол глагол на ви, лжуще мене раді: радуйтеся і веселітеся, яко мзда ваша многа на небесах .
Любинський глянув на безхмарне небо і розсміявся.
— Чого ж тут не розуміти? Все ясно. Радуйтеся, веселіться.
— А єсте?
— Ну, їсте.
— А єгда?
— Їда.
— А поносят?
— Приносять.
— А іжденут?
— Така страва. Панська.
— А рекут?
— Річка.
— А зол?
— Ох і пуцьверінки ж ви! Золійник, золільник, золійник, або просто — жлукто для зоління полотна.
— А глагол?
— Ім'я святого.
— А лжуще?
— Так називається горілка, ніби наш первак.
— А мене раді?
— Ну, раді, радісні, щасливі.
— А яко мзда?
— Кухарка.
— А як звести всі ці слова докупи, щоб зрозуміти?
— Вони й так при купі, і розуміти дуже просто: сидить собі святий Глагол на березі річки, Якомзда приносить йому багато лжущі та іжденуту, а він хилить чарку за чаркою, закушує і блаженствує, наче на небесах.
— Хіба ж святі п'ють горілку?
— Ого, ще й як! Усі пиячать — і боги, і попи, і дяки, і наші вчителі. Навіть у церкві дають ложечкою вино.
— То ж кров Христова.
— Христова. Я не раз куштував ту кров, коли мій тато готував причастя.
— Щось тут ніби не те, — вагається Бодяк. — Для чого Глаголові жлукто?
— Не Глаголові, а Якомзді. Вона не тільки куховарить, а й пере шмаття святим. Бідна жінка. Сам Глагол дудлить первачок, а вона, сердешна...
— От ти казав: сидить на березі... Хіба на небі є річки?
— Не знаю, — чесно зізнається Любинський. — Нащо воно тобі, все оте? Одтарабань заповідь по книжці та й амінь.
— А як спектор запитає? А отець Агафон?
— Мели що-небудь, тільки голосно, без запинки, зводь очі д'горі і хрестися.
— Вони ж знають.
— За те їм великі гроші дають. Не такий я йолоп, аби задарма... Добре тому Глаголові, розсівся, цмулить, обжирається, а в мене кишки дрібушечку витанцьовують, їсти хочу, аж у голові макітриться.
Ткаченко бере приятеля за руку.
— Ходімо в місто. Я маю рубель, щось перехавкнемо.
— Ні, Матюшо, давай трохи поспимо або перекинемось у святці, потім пообідаємо, а надвечір заглянемо до трактиру.
— Хай буде по-твоєму.
Вони обнялися й поплентали в інший бік подвір'я, а Грабовський та Бодяк знову взялися до діла. Тепер роль екзаменатора виконував уже Павло.
— Перша заповідь блаженства?
— Блаженні нищії духом, яко тих єсть царствіє небесне.
...Черговий по кухні гукнув на обід. Скоро подвір'я спорожніло — все училище зібралося в їдальні. Інспектор проказував молитву, а учні хором повторювали:
— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім'я твоє; да прийде царство твоє; да буде воля твоя, яко на небесі і на землі: хліб наш насущний даждь нам днесь...
11
Першим привітав його на рідному подвір'ї Кундель радісним скавчанням. Підвівся, крутнув зареп'яшеним хвостом і пішов назустріч.
— Ну, старенький, як поживаєш?
Пес став передніми лапами йому на груди.
— Скучив?
З садка вибігли Михайло й Марійка, за ними дрібуляв Тишко.
— Павло! Павло! — гукали навперебій. — Приїхав!
Захопив їх разом в обійми, поцілував у голівки, потім узяв Тишка на руки і поніс до хати.
У хаті ніякої обнови не побачив. Усе було, як і раніш, — образи, стіл, лава, ліжко, відро з водою, накрите дерев'яним кружечком, горщик на припічку.
Глянув на полицю під стелею й зітхнув — там жодної хлібини.
— Їсти хочете? — запитав.
— Ми їли вишні, — похвалився Михайлик. — Зараз тобі теж принесу. — І вихопився з хати.
Марійка і Тишко не зводили очей з старшого брата — чекали гостинців. Дав їм по грудочці цукру, який приберіг, не пивши чаю цілий тиждень.
— А це Михайликові, — витягнув з торбинки чорну дощечку.
— Нащо вона Михайликові? — спитала Марійка.
— На ній пишуть.
— Чим?
— Оцією штукою, — вийняв темно-сіру паличку. — Називається грифелем.
— А мені можна написати?
— Спробуй.
У хату забіг Михайло, несучи повний підситок м'ясистих вишень.
(Продовження на наступній сторінці)