— Вірно робиш, Павле. Правильно, — заговорив тихо. — Шкода наших дівчаток, дуже шкода. Та й вас шкода, дорогі мої, всі молоді, як квіти. Але я мало вірю в те, що ваше прошеніє дасть якусь полегкість дівчатам, а нашій справі може пошкодити. Так, може. Треба гарненько подумати, що і як писати. Бо ж просити, значить, визнати себе переможеними, каятися, зрікатися найсвятішого. Без цього навряд чи прислухаються, бо їм саме й треба домогтися від нас зречення. А каятися, зрікатися ми не можемо, не маємо права. Можемо тільки вимагати. Вимагати скасувати вирок, як неправильний. Протест і вимоги — от наша правда…
Володимир Іванович знову закашлявся. Цього разу кашель був ще довший і важчий. Відкашлявшись, старий мовчки одвернувся до стіни очима...
— Що ж будемо робити? — пошепки запитав Краніхфельд, коли Володимир Іванович заснув.
— А хіба не ясно, Вітю? — спитав Павло. — Відбувати кару, от і все. Писати сльозливе прошеніє — я категорично проти.
— А як же, Павле, бути з дівчатами? І їм на каторгу?.. — втрутився Ожигов. — Невже ти гадаєш, що ми з Віктором боїмося за себе? Подумай добре, — показав на Володимира Івановича. — Чи довго протягне він на каторзі? Чи довго протягнуть Евеліна і Софія? Ми витримаємо — це ясно, а от вони, я питаю? Ти про це, Павле, подумав?
— Ще в харківській тюрмі мені пропонували написати прошеніє, — заговорив Павло, не відповідаючи на запитання. — Кілька днів у моїй камері лежали папір та перо. Пропонували, підказували, навіть умовляли. Не написав. І зараз, хлопці, я ні писати, ні підписувати нічого не буду. Не можу. — Помовчав трохи і додав: — Можете писати, я не буду проти — при одній умові: якщо у вашій апеляції — не в прошенії, а в апеляції — не буде каяття, не буде прохання, а тільки вимога.
— Тільки вимога, саме так, Павле, саме так. — Ожигов підбіг і обняв Грабовського. — На цьому, Вітю, стою і я. Тільки вимога. Одна вимога, і більше нічого. Ми не злочинці, й каятися нам немає в чому. А не прислухаються, то хай знають, що ми не схилилися, лишилися собою. Згода, Вітю?
— Згода, згода! — Краніхфельд захопив обох в обійми. — Тільки вимога!
...Поверталися з прогулянки збуджені, особливо Ожигов і Краніхфельд. Підписану ними та Улановською апеляцію тюремне начальство взяло й обіцяло надіслати до сенату.
— Тепер чекай з моря погоди, — зауважив Павло, коли підходили до камери. — Дарма радієте. Ще доведеться не один місяць годувати нужу. Пообіцяли, а ви й повірили. Вони м'яко стелять, зате спати твердо. Я знаю їх.
— Це ти вже зайве, Павле, — заперечив Краніхфельд. — Їм самим невигідно нас тут тримати. А ми теж нічого не програємо, якщо й затягнуть трохи. Хоч дочекаємось теплих днів, легше буде йти на каторгу.
— Боюсь, щоб не стало душно...
Переступивши поріг камери, балаганці зупинились як укопані. Володимир Іванович лежав на ліжку горілиць. Ліва рука його, здавалось, прикривала серце, а права безсило звисала додолу, затиснувши між двома пальцями невелику, трохи пожовклу фотографію. З-поміж напіврозплющених повік ледь-ледь сутеніли очі. Тіло було ще тепле, старий, мабуть, щойно помер.
Поскидавши шапки, хлопці якийсь час стояли в скорботі. Потім стулили небіжчикові повіки, склали йому на грудях руки і почали розглядати фотографію. З неї дивилися теплі, трохи пойняті сумом жіночі очі. Біля жінки з обох боків стояли хлопчик років дванадцяти та менша дівчинка. На руках жінка тримала біленьке, пухнасте, мов курчатко, немовля, яке охопило рученятами шию матері і сяяло ясною, схожою на ранковий промінь усмішкою.
— Прощався, мабуть, Володимир Іванович, — журно сказав Микола Ожигов. — Ви бачили коли-небудь її? — показав на фотографію.
Грабовський і Краніхфельд заперечливо хитнули головами. Ніхто з балаганців не бачив ніколи фотографії родини Володимира Івановича. Старого шанували засланці, часто приходили до нього за порадою. Він слухав скарги, розпитував про сім'ї, радив, підбадьорював. А про власну родину ніколи не розповідав, наче в нього її не було. По табору ходила чутка, що у Володимира Івановича є жінка й діти, що живуть вони десь під Москвою, але напевно того ніхто не знав. Мабуть, тільки залишаючись на самоті, Володимир Іванович думав про дружину й дітей та розглядав пожовклу фотографію.
— Чекають, — не зводячи очей з фотографії, майже крізь сльози говорив Віктор Краніхфельд. — І ще довго будуть чекати, виглядати, сподіватися, що ось-ось повернеться татко, погладить вихрясті голівки. А він уже ніколи не прийде, назавжди покинув. І покинув заради щастя інших...
Павло мовчав. Руки дрібно тремтіли, губи посмикувалися, як у дитини, що от-от має розплакатись, а очі, сухі, аж завалені, жадібно вдивлялися в обличчя хлопчика на фотографії, дивовижно схожого на батька. В примружених, трохи суворих оченятах підлітка, в круто зламаних бровах, вольовому, ще не зовсім окресленому підборідді, в тісно стулених губах він бачив силу батька. Здавалося, цей хлопчик зараз стисне кулаки, зійде з фотографії і гукне: "Я готовий до бою!"
— Ні, Володимир Іванович не помер, — тихо, але рішуче промовив Павло. — Не помер. Він живе! — І показав на підлітка. — Він буде жити.
24
Повільно, але неухильно весна відвойовувала свої права. Глибокі, завалисті сибірські сніги щодень присідали до землі, і воркотливо дзюрчали в ярах талі води. Ранками схоплювалось сонце, викочувалося на голубу просторінь неба, оглядало землю, що звільнялася від снігового полону, і золотими віниками замітало її.
Набухлі бруньки, підігріті промінням, здавалося, зараз бризнуть зеленим листям і п'янким суцвіттям. Навіть завжди насуплене й мовчазне подвір'я тюрми, обгороджене товстим темно-сірим муром, оживало.
Сьогодні, замість прогулянки, балаганців послали прибирати тюремне подвір'я. І це було для них маленьким щастям. За три роки перебування в іркутській тюрмі знали лише запліснявілу камеру, допити, хижі очі та кулаки тюремної обслуги. Руки аж свербіли до праці.
Позабиравши лопати, граблі, Грабовський і Ожигов вигрібали з-під муру торішнє перемерзле листя, шматки череп'яного посуду, закинені сюди з вікон в'язниці. Краніхфельд, упрягшись в залізну тачку, вивозив мерзлятину на смітник.
Настрій був піднесений, робота кипіла, і навіть напівсонні безбарвні очі солдата, що стовбичив недалеко, здавалось, задоволене поблискували.
— Я бачу, Вітю, — навантажуючи тачку, посміхався Микола, — з тебе вийде, як каже Евеліна, файний каторжник. Ну, прямо тобі не вмирав і не воскресав, з діда-прадіда каторжник.
Краніхфельд не відповів на жарт товариша, мовчки взяв голоблі тачки, напнувся й рушив. Високий, тонкий, він од тягаря аж натужився, і було видно, як під перетлілим мундиром рухалися всі його кістки та м'язи.
— Так, Павле, — заговорив Микола, коли тачка сховалася за рогом тюрми, — тепер починаю розуміти, що ми, мабуть, дали маху з нашою апеляцією, її, видно, заморозили, і нам доведеться тут сидіти хтозна-скільки. Та й взагалі надій на неї дуже небагато.
— Я про це, пригадую, говорив раніше, — з нотками докору відповів Грабовський. — Бути пророком post factum, не ображайся, Миколо, не така вже мудра річ. Ясно, то була помилка, і за неї я лаю передусім тебе.
Лице Ожигова налилося кров'ю, але дивився він на друга спокійно, ніби чекав саме такої відповіді.
— Лаяти — твоє право, Павле, — мовив він. — Може, й заслуговую на це. Але хочу, друже, аби ти зрозумів одне: я не думав про якісь власні вигоди. Мені ніщо не страшне — не тільки каторга, а й саме пекло. Підтримуючи Віктора, думав лише про Евеліну, Софію, Володимира Івановича, хоч ніколи не говорив про це, бо знав, що наш старий не схвалив би моїх намірів. Я знав, і ти... Зрозумій хоч зараз, — Микола підступив майже впритул до Грабовського, — зрозумій і прости, коли я помилявся. _
— Ти наче з дуба впав, — засміявся Павло. — Що я, по-твоєму, бог чи папа римський, щоб індульгенціями торгувати? Такі гріхи не прощаються. Якби я хоч трохи був певний, що, обстоюючи прошеніє, ви домагалися якихось там, як ти кажеш, власних вигод, то я б вас обох прокляв назавжди або просто подушив би своїми руками.
— Ну, це вже занадто. Звідки ти певний, що зміг би задушити.-скажімо, мене? — пожартував Микола, натякаючи на свою велетенську статуру.
— Хотів би я, Миколо, випробувати твої здібності, — виплив з-за рогу тюрми Краніхфельд, тручаючи порожню тачку. — Ану-бо, відвези кілька разів, а я накидатиму. Заодно й поглянемо з Павлом, наскільки ти підготований до каторги.
— Так, так. Колю, заодно й подивимось, — підхопив Павло. — Бери-но.
Ожигов обвів товаришів хитрим поглядом.
— Намір у вас, хлопці, добрий, — почав. — Але марна праця. Можу запевнити, що до ролі, про яку ви говорите, не підходжу. Тачка, наскільки я розуміюсь на цій справі, річ тендітна, до неї потрібна крихка кісточка, голуба кров, ну, й відповідне виховання. А що я? Козак. Руці мої, як самі зводите бачити, не дуже тонкої роботи. Уявіть собі, отакий гевал візьметься за голоблі тачки — вони зараз тріснуть. Словом, негодящий. Зовсім інший коленкор — ви, вам тільки до тачки, особливо, Вітю, тобі.
— З тобою, бува, не радилися судді? — запитав Грабовський.
(Продовження на наступній сторінці)