— Від неї, — хитнув головою. І, помовчавши, додав: — Хоч я, вважайте, теж колись любив працю. Ще й як! Без неї жити не міг. А зараз хай її дябль любить.
— Де ж це ви намучились так?
— На каторзі. Вона ж не красить людину, ой не красить, — зітхнув чоловік, вмощуючись на долівці коло торбинки.
Та Грабовський уже не чув. Він прикипів до незнайомого палкими очима, не знаходячи сил ні одірватися від нього, ні промовити слово. Перед ним сидів живий каторжник. Досі він тільки чув про каторгу, каторжників, і вони ввижалися йому страшними, але на власні очі не бачив їх. А зараз побачив. Он які вони, мученики каторги! От що робить каторга з людини. Надю, сестронько!..
Чоловік взявся перев'язувати розірваний чобіт, а Грабовський стежив за роботою.
— Може, думаєте, я такий старий, — заговорив сумовито каторжник. — Ні. Тільки за сорок перейшло, а от, бачите, посивів. Чи ж такий я був п'ять років тому? Де там! Ой, Кара, Кара! Недарма так і охрестили її люди.
— Ви про що? — не зрозумів Грабовський.
— Та про карійську ж каторгу.
— Знаєте той табір?
— Трохи знаю, — гірко посміхнувся гість. — П'ять років протрубив там. А це провадять на Акатуй. Коли б ще трохи, то, мабуть, не витерпів би, сам руки наклав би на себе, як інші. Кара... істинна кара. Гіршої й придумати не можна.
— І зараз прямо звідти? — перебив оповідача Павло, охоплений тривогою.
Каторжник ствердно хитнув сивою кучмою і потягнувся до торбинки.
Павло стояв, мов учаділий. Кара. Карійський каторжний табір. Надія...
Перебуваючи в Балаганському окрузі, отримав кілька листів од неї. Один прислала сюди, в іркутську тюрму. Але відтоді минуло вже більше року. Писав, слав листи майже щодня, а відповіді не було. Де вона? Чому мовчить? Чи жива-здорова?
І раптом, наче промінь серед мороку ночі, прямо в його камеру прийшла людина з самої Кари. Як сон. Аж голова наморочиться.
Павло морщить чоло, протирає очі. Ні, не сон: перед ним сидить, порпаючись у торбинці, чоловік. Ніби для того, щоб упевнитися, що все це не омана, Павло підходить до каторжника, торкається його кістлявого плеча і сідає поряд на підлогу.
Каторжник довго мне в руках маленький, землистого кольору капшучок, перевертає його, і на вкриту виразками долоню падають чисті й білі, як квасоля, зуби.
— Мої, — перегортаючи на долоні зуби, спокійно говорить і наче для підтвердження широко сміється порожнім ротом. — Усі зберігаю. Хай будуть. Файні п'ястуки виплекало карійське начальство. Б'ють, як гамана. Ой, б'ють, б'ють, матка боска...
Каторжник ще перегорнув зуби на долоні, уважно переглянув їх, немовби перевіряв, чи всі вони зберігаються в належному стані, висипав у капшучок і, зав'язавши його, сунув у торбинку,
— Ну, та вже, здається, пронесло, минулося. Наш табір, далебі чули, розганяють. Надумалися.
— А вам не зустрічалася часом Сигида? — не стерпів Грабовський. — Сигида. Не чули про таку?
— Надія? — здивувався каторжник. — А хто ж її може не знати? Знаю добре. Уже чули про неї?
— Я знаю її по етапу. Разом ішли з Бутирської... Вона моя подруга...
— Подруга... — загадково протягнув каторжник. І повторив: — Подруга. То ви не знаєте, що з нею сталося?
— Сталося? — Павло схопив його за руки. — Нічого не відаю. Говоріть!..
— А вас не Павлом, бува, звати? — махнув чорними острішками брів каторжник.
— Так, так. Павлом. Павлом Грабовським.
— Згадувала про вас. Все розповідала подругам та шкодувала, що більше не зустрінетесь.
— Що з нею?
Неспокій, що враз охопив Грабовського, мабуть, переконав каторжника: він натрапив саме на того, про кого згадувала Надія Сигида. Він скоренько зав'язав торбинку, поклав її коло себе й почав розповідати.
— Наш табір, скажу вам, дуже страшний. Звідти мало хто виривався живим, а коли й виривався, то морочив світ недовго. Пам'ятаю, був у нас такий, як сокіл, хлопець. Також з Польщі...
Говорив повагом, розмірене, наче слово за словом відривав од серця.
— Ну з нами, чоловіками, було ще так і сяк. Ми народ і міцніший, і крутіший. Нас, правду кажучи, побоювалося начальство і не так чіплялося. Та якось у табір пригнали жінок, тоді начальство й розперезалося. Бігали, перебирали, як бугаї. Зойки, крики, аж лящали жіночі казарми. Всякі там наглядачі та солдатня ласували, як хотіли, а надто влітку, коли кругом високі бур'яни. Були, правда, серед дівчат і горді. Але й вони не довго могли втриматись і мусили або піддаватися, або віддавати богові душу. Нема, нема, та й, дивись, знайдено десь недалеко від казарми задушену. Як все те робилося, ми не відали, але багато непокірних пішли на той світ.
Та от на початку минулого року до нас пригнали нових жінок, а серед них і Надію. То були самі політичні. Вони одразу так повернули діло, що виманити якусь у бур'яни стало неможливо. Начальство, звісно, розсердилося. Табором пройшла чутка, що воно гострить зуби на політичних. Та ми на те не дуже зважали, бо ж на кого там не чигають... А вам давно писала Надія? — несподівано запитав.
— Понад рік тому.
— А-а-а... — загадково протягнув. — То ви справді нічого не знаєте? А я думав...
— Не знаю анічогісінько. Кажіть далі!
— Гай-гай, — зітхнув оповідач. — А скоїлося таке, що страшно й згадувати. П'ятого серпня минулого року нашу тюрму відвідав генерал-губернатор Корф. На стільці серед двору тоді сиділа Лизавета Ковалевська і не встала перед ним. Корф образився і звелів перевести її у верхнєудинську центральну тюрму. Ранком на жінку накинулися жандарми, стягли в білизні з ліжка, напнули арештантський сіряк і погнали в якусь сторожку на березі Шилки. Там її знову роздягли, пошматували сорочку й обрядили в усе арештантське. Комендант тюрми Масюков орудував тою справою, а покликаний йому на підмогу смотритель Бобровський так знущався з Ковалевської, що вона кілька разів падала без тями.
Одвели її у Верхнєудинськ і запакували в тюрму. Одинадцять місяців не виходила з камери, двері якої завжди були опечатані. Це викликало обурення серед товариства; воно вирішило домагатися, аби Масюкова було скинуто з посади. Просьби не дали ніяких наслідків. Сам Масюков не один раз запевняв словом честі, що покине уряд, та завше ламав те слово. Ми почали голодовку: не брали в рот ані крихітки. Надя не вірила, що таким способом можна чогось досягти, але потім пристала до гурту. Голодовку спинили лише тоді, як начальство показало телеграму, буцім Масюков переводиться, через три місяці його не буде.
Тоді ми вирішили порвати всякі зносини з Масюковим: відреклись книжок, грошей, листів, — словом, усього. Надія відреклася також, але для неї було страшенною мукою лишитися без листів, — вона сумувала, нудилась. Час ішов, а Масюков зоставався на посаді. Надя одна з перших заговорила про нову голодовку. "Краще вмерти, аніж терпіти", — казала вона. Кілька днів блукала схвильована, нічого не їла, мало спала.
В ніч на тридцяте серпня вона лягла до краю змучена, але на ранок прокинулася жвава й заспокоєна, з незламаною думкою покінчити нестерпний стан речей. Цілий день провела в страшенних душевних муках, розпачливо ридала, а ввечері знов заспокоїлася і пішла завчасу спати. Того ж вечора написала записку комендантові, що хоче бачити його. Ранком устала, скоренько вбралася в чорний одяг і сіла читати Успенського; прийшли жандарми від коменданта за нею. Похапцем одяглась, попрощалася з товаришками й пішла. Ну, а в кабінеті Масюкова дала комендантові по пиці.
— Ударила?! — радісно гукнув Павло. — Вірно зробила, сестронько. Вірно! Так йому й треба!
— Еге, вірно, — зітхнув оповідач. — Вірно, кажете? В той же день Надію перегнали з барака в каторжну тюрму, її подруги ще голодували, волаючи повернути Надію в барак.
Діставши звістку про ганьбу Масюкова, Корф наказав покарати Надію сотнею ударів при лікареві, але без медичного обстеження. Лікар відмовився бути присутнім і приватним листом сповістив читинського губернатора Хорошкіна, що Сигида хворіє, а тому виконувати Корфів присуд небезпечно. Та губернатор звелів лікареві не втручатися.
Керував катуванням Бобровський, який перебрав на себе і роль лікаря. В післяобідню пору він заявився в тюрму і звелів вивести Надію. Вона вийшла бліда, з похиленою головою і пов'язана хусткою, бо боліли зуби. Бобровський зірвав хустку, зміряв нещасну звірячим поглядом і зловісно кинув:
— Ця витримає! Ану виведіть її за браму і роздягніть, — звелів солдатам, що стояли з різками в руках.
Екзекуція відбувалася за тюремним подвір’ям. Бобровський заборонив дати води, якої просила Надія... Так і залишили її на снігу серед поля всю в крові. Поривалися ми запомогти, але нікого не випускали з табору. Один, правда, таки вирвався за ворота, та далеко не побіг, вартовий застрелив. Тільки коли смеркло, солдати принесли Надію в каторжну тюрму, де вже сиділи її подруги. Розказували, згадувала вас, матінку та ще якусь Оксану Петрівну. Ну, а на ранок... .
Чоловік витер зашкарублою полою піджака глибокі орбіти.
— Її вже нема? Нема? Чого мовчите?! — закричав Павло, ошаліло дивлячись на оповідача.
— Тієї ж ночі. Скінчилися її муки.
Павло більше нічого не чув. Довго дивився в куток камери, силкуючись збагнути страшну звістку.
21
Відчинилися двері камери.
(Продовження на наступній сторінці)