— Два карбованці. Інакше й балачка марна.
— Два карбованці? За задники?
— За задники, за задники, — передражнив швець. — Аби тільки задники! А передники у них, пане добродзею. які! Не бачиш, пороззявляли пащі.
Ну, сьогодні останній раз взуває оці горе-чоботи. Вчора отримав гроші в редакції газети "Южный край" за кореспонденцію і після уроків купить щось на ноги...
У комірчину тихо зайшла господиня. З-під картатої хустки вибилися посивілі пасма кіс. Вона, спершись на лопату, якою відкидала сніг, мовчки дивилась на квартиранта.
— Гій на тебе, — по-своєму привіталась. — А я подумала, ти тут з кимось чубишся. "Чоботи, чоботи із бичка..." — закінчила словами пісні.
— Доброго ранку, бабусю, — розігнувся Павло, тяжко відсапуючись. — О, нарешті взув як треба.
— Як треба, — скрушно похитала головою Архипиха. — Глянь, он пальці виставилися. І коли ти вже купиш якісь шкраби?
— Сьогодні, мабуть, куплю.
Павло підійшов до старенької, ніжно взяв її за худі плечі.
— Слава богу, що купиш. Тільки дивись, аби тебе оті диштифранти не обманули.
— Які?
— Та лавушники ж, не дай їм, господи, щастя. Може, й мені піти з тобою.
— Не треба, якось сам...
Павло почав умиватися.
Стара подивилася на столик, де лежали книжки, на пристелений тапчан.
— Знову не лягав спати, сидів? Ой леле! Що ти собі думаєш? Хіба ж так можна? Подивися в люстерко. На тобі, не при хаті згадуючи, ніби чорти всеньку божу ніч воду та дрова до пекла возили.
— Я, бабусю, спав. За ніч аж три сни бачив, розкажу якось.
— Він спав, людоньки добрі, — вдарила Архипиха в поли. — А то ж від чого такі запалені очі? Чи, бува, не від довгого сну? Вже кілька разів хотіла зайти, коли збираються твої товариші, і сказати їм, як ти мордуєш себе. Все не наважувалась. Але наважусь-таки. А не поможе, піду до самого вашого начальника і все розповім. Хай щось робить з тобою, бо отак зачахнеш тут, а я матиму клопіт на голову.
— Спасибі, дорога бабусю, за турботи. — Павло підійшов до старої і гаряче поцілував пооране зморшками чоло. — Але ніхто ще від книжок не помер і не збирається помирати, а я і поготів.
— Іди геть, — з робленою суворістю говорила Архипиха, лагідно відштовхуючи хлопця. — Ніхто не вмер. Багато знаєш. Пам'ятаю, було мені тоді, може, з дев'ятнадцять. Жив у нашої сусіди, сліпої Варварки, отакий прудиус, як ти...
І стара пустилася в спогади, орудуючи віником у запліснявілому кутку комірчини.
Павло похапцем збирав потрібні книжки, не дуже прислухаючись до оповідання старої про те, як колись від сухот помер студент. Кожна ранкова зустріч квартиранта з хазяйкою закінчувалась, як правило, цим оповіданням. Павло знав його уже чи не краще за саму Архипиху.
Архипиха, видно, не претендувала на те, щоб її обов'язково слухали, бо не сердилась, коли Павло зникав за дверима, не дочекавшись кінця оповіді. Але цього разу, коли Павло вже наставився йти, ступила до порога й загородила двері.
— Стій, — підняла вгору віник. — Не квапся, як до утрені. Маю щось сказати.
— Та я знаю, бабусю, — засміявся Павло. — Знаю, як поховали того студента в одному латаному сурдуті, а рідні жили десь далеко — в Астрахані чи Архангельську — і не змогли приїхати на похорон. Так же?
— Так, так. Знає, наче був тамки. Ти йому про кури, а він тобі про гиндики. Сядь-но! — владно наказала.
Павло присів на тапчані.
— Забула-м тобі сказати. Помічаю — щось часто коло наших воріт крутиться отой фурдияка.
— Який?
— Таж поліцай. А вчора, коли ти пішов у школу, .він никав-никав по вулиці, а тоді приперся в хату. Я так і обімліла. Морда, як отой гавдун; — показала на величезний баняк, що стояв у кутку коло відра. — Отож, думаю собі, розперло тебе, небоже. А він обтрусив сніг з чобіт, підкрутив вуса та й питає: "У тебе, бабо, квартирант єсть?" Єсть, кажу, слава богу. "А як його хвамілія? Де він у тебе спить?" А сам по хаті очиськами: луп-луп — шукає чогось. Ну я й назвала. Розпитував, хто до тебе ходить, чим тут займаєтесь, чи молишся богу. Я й казала, що знала, а він записував. І чого він на нашу голову? Ти не знаєш? Кажи, Павлусю, мені все, як рідній неньці.
— Нічого страшного нема, — підбадьорливо мовив, а у самого лице спохмурніло. — Так, мабуть, поцікавився.
— Еге, кажи-говори. Так не буває. Знаю цих гицлів. Так він не ходитиме назирці. Недавно на Холодній горі такий самий прийшов до хати разів зо три, а потім забрали чоловіка — письмоводителем ніби був, та й навіки дітей осиротили. А ти — так... Дивися! — погрозила пальцем. — Припини тую компанію.
— Добре, добре. — І Павло рушив до дверей.
Але не встиг і взятися за клямку, як двері самі відчинилися. Перед ним стояли пристав шостої дільниці та щойно змальований Архипихою пикатий поліцай.
— Вибачаюсь, що без запросин. Ми до вас, паничу, — пристав з іронією підкреслив останнє слово, дивлячись на вишкірені чоботи хлопця. — Зачекайте хвилиночку.
Поліцай виструнчився коло дверей, наче проковтнув жердину.
— Ви Павло Грабовський?
— Так.
— А як звати вашого родителя?
— Арсен. Для чого вам?
— Прошу не перебивати.
— Я спішу в семінарію, запізнююсь.
Пристав криво посміхнувся.
— Можете не квапитися туди. Значить, Арсен. А коли і в якій парафії побачили божий світ?
— Родився 1864 року в слободі Пушкарне, Охтирського повіту.
— Значить, маєте вже вісімнадцять. Прекрасно. А зараз обрітаєтесь у духовній семінарії.
Павло ствердно кивнув головою.
— Думаєте бути слугою божим? А що зволите читати, чим інтересуєтесь?
Пристав потягнувся до книжок на столі. Павло аж затремтів і ступив до столу.
— Хто вам дозволив до моїх книжок лізти? Я тут господар, запитайте мене, що потрібно.
І прикрив книжки руками.
Архипиха, прихилившись до стіни, злякано поглядала то на Павла, то на непроханих гостей.
Пика поліцая позеленіла, він кинувсь уперед, і велика п'ятірня схопила Грабовського за комір.
— Ви заарештовані, — процідив пристав.
Павло вирвався, мовчки одійшов до вікна. Поруч нього наче завмер поліцай.
Пристав довго перебирав книжки, зошити, прицмокував язиком і записував. Перекинув догори ногами все, що було в комірчині.
— Дайте мені, хазяйко, мішка, тільки доброго, — звернувся до Архипихи.
— Мішка та ще й доброго? — стара наче прокинулась. — Нема ніякого, хоч хату запаліть.
Пристав запитливо поглянув на поліцая. Той глипнув по комірчині, цибнув до тапчана, стягнув смугасте рядно і, розстеливши на долівці, почав складати книжки. Потім зібрав чотири кінці рядна, зв'язав вузла.
— Тепер беріть, паничу, сію премудрість на плечі та й підемо, — хихикнув пристав.
— Куди?
— Побачите.
Шоста поліційна дільниця була близько, на сусідній вулиці. Скоро стежка, що крутилась між сніговими заметами, привела їх до оббитих цератою високих дверей з написом "Помічник". Пристав постукав у двері, і всі троє зайшли.
У кабінеті за великим столом сидів маленький рудий з безбарвними очима чоловічок, на його плечах — майорські погони. Перед ним, з протилежного боку столу, наче ненароком зачепившись за край стільця, стирчала, мов помело, суха постать Різногірського.
— Маю честь доповісти, ваша... — рапортував пристав.
— Прошу акта, — сухо звелів майор.
Він довго читав поданий аркуш паперу, супився, підсмикував рідкими бровами, час від часу уголос називаючи прізвища Плеханова, Добролюбова, Рилєєва, Драгоманова, Петефі, Чернишевського, Кюхельбекера, Шевченка, Герцена, від чого ректор аж підскакував, машинально хрестячи кістлявою рукою цапину борідку.
— Ну от, — майор встав з крісла, смачно потягнувся. — Бачите, преподобний отче, що діється у вашій семінарії, якою священною наукою захоплюються ваші вихованці?
— Е-е-е, — одірвався від стільця Різногірський. — Не всі, не всі, смію запевнити, пане Сазонов. Грабовський — це виняток. Сам за ним давно стежу. І не тільки я. За моїм велінням стежили також декотрі семінаристи. Можете покликати їх до себе, тоді й пересвідчитеся.
— Кого можна викликати?
— Хоч би учня того ж класу Михайла Приходька. Хлопець старанний, працьовитий, до того ж хазяйський син... Ще раз кажу: Грабовський — прикрий виняток, він...
— Не зовсім знаєте свою семінарію, отче, — перебив майор. — Я хотів би, щоб це був виняток, однак... Ну, про те потім...
— Маю зробити вам конфіденціальну заяву, — знову вихопився протоієрей, — прошу записати до протоколу. Грабовський в семінарії поводився непристойно, підбиваючи семінаристів на богохульські грища, завдавав багато прикрощів професорам, під всілякими приводами відмовлявся вивчати богословіє, ходити до церкви. Прилюдно заявив, що не співчуває властям, не вважає себе зобов'язаним перед присягою престолові. Ми його уже відчислили з семінарії.
— Добре, — кивнув Сазонов. — Поки що все. Одведіть арештованого, — наказав поліцаєві.
(Продовження на наступній сторінці)