Сумління веліло, владно диктувало: іди, шукай, знайди і подай товариську руку. Повинен це зробити і зробиш. В неї, здається, добра, чутлива, щира душа. І смілива. Не кожна переступить одвічну кологрань світу жіночих забобонів. А вона зважилася, переступила — сама звернулася до тебе, нездогадливого.
Хто сказав тобі стільки теплих, ласкавих слів, як вона в цьому листі? Хто так оцінив тебе, підніс на таку височину навіть у твоїх власних очах? Дорогий, милий, любий учителю... Відкрили очі... Розумніші за мене... Безмежно вірю кожному слову... Потрібні, необхідні...
Вдумайся, від кого чув таке? До того ж вона не байдужа тобі. Ні, ні, — не байдужа. Не заперечуй, не викручуйся. Адже згадуєш її, згадуєш вдень і вночі, особливо після останніх відвідин. Думаєш про неї, сподіваєшся, ще прийде, і чекаєш.
Тепер черга за тобою — іди! У твоїх руках людська доля. Не маєш права не піти. Мусиш подати руку, зарятувати знедолену душу.
Він ще якусь хвилину крутить листа в руках, потім кладе на стіл. Кладе легенько, наче квітку, боячись збити тендітні пелюстки. Подібних листів ніколи не доводилося отримувати. Звісно, чоловіки, з якими листувався, про такі речі й писати не могли. А жінки? Здається, теж не писали.
В Надійчиних нечисленних посланнях з Кари палахкотів вогонь ненависті до катів, до лихих порядків на каторзі, буяла готовність пожертвувати власною головою заради торжества справедливості на землі. І несхитна віра у прийдешність того торжества.
А тут зовсім інше — людська драма. Хай невелика, хай особиста, але таки істинна, проймаюча драма. Лиха жіноча доля.
Як сидів за столом, без піджака, без картуза, так і вийшов на вулицю, безлюдну й залиту сонцем. Не йшов, а майже біг до гімназії. Але там, крім технічної обслуги, нікого не застав. Прибиральниця, вимахуючи мітлою, сказала:
— Недавно тут була. Когось чекала, виглядала, чогось плакала, а потім пішла.
На стук у двері квартири Якуцевичів, що містилася в гімназійному будинку, ніхто не відгукнувсь.
Не застав Анфіси також дома.
13
Два дні побивався за Анфісою, та марно. Кого не питав — усі безпорадно розводили руками, потискували плечима, іноді висловлюючи найдивовижніші догадки, а більше відмовчувалися.
Батьки залишалися байдужими, наче їх зовсім не обходила доля рідної дитини.
Тільки підвечір другого дня пощастило Антоніні Михайлівні втрапити на бажаний слід: від дружини гімназійного сторожа дізналася, що Анфіса товаришує з ученицею молодшого класу, що живе та дівчина на Coбранській, у третьому будинку від краю.
— Підіть, Павле Арсеновичу, ще туди, — порадила Якуцевич. — А якщо й там не буде, доведеться заявити поліцмейстеру. Невже вона могла зважитися на дурне? Я цьому не вірю. Роботу їй обіцяли дати десь через місяць. Чого ж би ще? Сходіть, благаю вас.
Ішов поволі, бо і стомлені ноги скиміли, і, правду кажучи, не мав певної надії побачити свою ученицю живою. Довгі розшуки робили своє — в груди закрадався пекучий сумнів. Побережи її, доле, одверни від нерозумної згуби.
Він, виявляється, не знав її, як треба, не знав того, що вона з кожним днем важитиме для нього все більше й більше, що скучатиме, нудьгуватиме за нею.
Коли б не заподіяла собі чого, коли б знайшлася. Нічого б не пошкодував, аби допомогти їй скласти екзамени за вчительську семінарію.
Ось уже й Собранська. Третій будинок від краю. Високий дощаний паркан. Відчинивши хвіртку, з несподіванки аж похитнувся: перед ним стояла з маленьким вузликом під пахвою Анфіса.
— Ви тут? — вигукнув і зопалу обняв дівчину. — А ми... А я...
— Була тут, а тепер...
Мовила глухо, якимсь чужим і приреченим голосом, не вириваючись з його обіймів і не відповідаючи на них.
— Що ж ви так?.. — не міг угамуватися. — Чому тоді пішли з гімназії? Я не знав, що чекатимете відповіді, і відпустив Вірочку. А коли прочитав — зразу ж побіг, та було пізно. З того часу місця собі не знаходжу. З ніг збилися. Я, Антоніна Михайлівна...
— Не треба було бігати.
— Не треба?! Але чого ми тут стоїмо? Ходім звідси...
— Чому ви, Анфісо, така? — запитав уже на вулиці.
— Яка?
— Зажурена, неговірка.
Вона спинилася, глянула йому в очі, важко зітхнула і знову рушила.
— Вибачте за той лист, нечемний і нерозумний. Сама не знаю, що мене шибнуло написати таке, наговорити стільки всілякого...
— Спасибі, що написали. Я так...
— Відтоді, — продовжувала, не слухаючи його, — мені довелося багато передумати, зважити, подивитися на себе збоку. І зрозуміла, що не годна навіть накласти руки на себе, а на щось більше, складніше — і поготів. Зовсім безсила, безпорадна. Такі не можуть собі знайти затишне місце на землі, осягнути щастя, а жити без нього, поневірятися...
— Як вам не соромно говорити отаке? Одумайтесь. Ви ж молода, здорова, розумна, вродлива.
— Кому все те потрібно? Не вродися гарною, а щасливою.
— Це вже зовсім фаталістичне звучить. Неприємно навіть слухати. Хіба я вас такому вчив?
— Вчили, та не довчили, — вперше знехотя посміхнулася. — Така учениця вам випала. Соромно й людям сказати.
— Дай боже кожному таку.
— Навіть по кілька, — починала жартувати.
— То забагато. Хоча б одну до пуття довести.
— Кажуть, полком легше управляти, ніж одною жінкою.
— Не знаю, не доводилось.
— На віку, як на довгій ниві...
За розмовою не помітили, коли місто обгорнули благенькі сутінки раннього вечора.
Спинилися на березі, загадкову тишу якого порушували тільки воркотливі хвилі. Зелені острівці на течії, вдень такі кучеряві й знадливі, тепер нагадували масивні гори, похмурі й грізні, а річкова просторінь лискотіла ліловим багрянцем.
— Яка краса! — захоплювався Грабовський, дивлячись на імлисту гладизну води. — Нерукотворне чудо! Царство небесне. Казка. Анфісо, вам подобається тут?
— Дуже. Однак...
— Однак? Ну, ну.
— Та... Скажіть, коли вирушаєте?
Він трохи подумав.
— Точно не знаю. Планую разом з Гавриловими їхати, але в них ще нема дозволу. Чекають відповіді генерал-губернатора.
— А ви маєте дозвіл?
— Мені дозволено понад три місяці тому. Та рушати одному не хотілось. Крім того, сподівався, пустять у Барнаул, а недавно сповістили: туди для мене дорога заказана.
— Значить, остаточно вирішили в Балаганськ?
— Здається.
— Це відповідь на мій лист?
— Ні. І сам не знаю, як бути. Порадьте.
— Я ж писала — залишатися в Якутську.
— Дозвольте називати вас моїм другом.
— Прошу.
— Так от, друже мій. Я ладен зробити для вас усе, що в моїх силах, але залишатися тут не можу. Клімат згубний для мене.
— А якщо я ще раз попрошу?
— Невже не хочете мені добра?
— Навпаки, хочу. Воно й тут можливе.
— Це виключено.
Рушили берегом. Він узяв її під руку.
— Чому не одружуєтесь? — запитала.
— Навіть не знаю, як відповісти, щоб не було смішно.
— Мені зараз зовсім не до сміху.
— Є різні причини, а серед них і домашні клопоти. Родина, майбутні діти. Їх треба утримувати, вирощувати, щодня займатися ними.
— Можна займатися разом з дружиною. Вона б також працювала, заробляла. Кажуть, любов, добра злагода роблять чудеса...
— Опріч того, сподіваюсь повернутися в рідні місця.
— Хіба одруження зашкодить цьому?
— Якоюсь мірою може зашкодити. Ще ж невідомо, чи захотіла б дружина поїхати на Україну, про що я мрію вдень і вночі.
— Чому ж би їй не захотіти? Я за тим, кого люблю, на край світу готова піти, піти в одній сорочці, не задумуючись, Куди голка — туди й нитка.
— А є вже такий щасливець?
— Є.
— Я його знаю?
— Знаєте.
— Назвіть.
— Догадайтесь.
— Мало знайомий з місцевими парубками.
— З тим знайомі.
Грабовський почав називати імена відомих йому якутських холостяків. Вона посміхалася, заперечливо хитаючи головою. Бачив — кокетувала, але йому було приємно.
— Здаюся, — підняв угору обидві руки.
— Не здавайтесь так скоро, — зальотно вдарила його по руках. — Спробую описати вам його, як зможу. Слухайте та будьте уважні. Середнього зросту, худорлявий, сірі очі з мрійливою поволокою, гарні білі зуби, довга чорна чуприна, зачесана назад, такі ж вуса й борода, брови крилаті, ніс з грецькою горбинкою, а характер... Підкажіть, який у нього характер.
— Не знаю, — зопалу відповів.
— Характер м'який, лагідний, делікатний, — продовжила. — Він дуже вразливий і чутливий, дуже захоплюється, коли розповідає щось цікаве, його можна слухати годинами, днями, роками. Але іноді буває впертий і недогадливий, такий...
— Не жартуйте, Анфісо.
— А я не жартую. Не пізнаєте себе?
Він спинився.
— То правда? — схопив її руки і стиснув щосили.
— Правда, вчителю мій.
— Любите?
— Давно, — прошепотіла. — Відтоді, як уперше побачила, а покохала ще сильніше, коли більше спізнала вас, коли...
(Продовження на наступній сторінці)