Повідомлення Кочаровського так схвилювало Павла, що він і не доснідав. Нашвидкуруч помив посуд, замкнув юрту і подався з наслега до Мархінського висілка. Ішов недавно скошеними луками, обминаючи копиці пахучого сіна, а в голові клубочилися ще не зовсім ясні, але райдужні думки і плани. Очевидно, такий самий дозвіл уже мають Краніхфельди, Генрик Адамович, Михайло, Микола, Софія. От якби всім пощастило пристати до одного села, здобути паспорти і цілим гуртом майнути з Якутії. Спершу влада, мабуть, не пустить у Європейську Росію, та поки що можна пожити і в Західному Сибіру, а потім...
— Обережно! — почув оклик і підняв голову. Прямо перед ним, під копицею сіна, сидів Віктор Кра-ніхфельд, замотуючи ногу онучею.
— Чого тут розсівся?
— Перевзуваюсь, бо муляє, — посміхається Віктор. — Біда з цими поетами, та й годі. Тиняються, як привиди. Так легко й чоловіка розтолочити. Куди торочишся?
— До вас.
— Хочеш похвалитися, що нарешті станеш гречкосієм? Вітаю тебе, бурлаче, і зичу всілякого гаразду на новій життєвій ниві.
— Ви також отримали повідомлення з Вілюйська?
— Учора. Значить, ти мені, а я тобі несли однакову звістку.
— Виходить, так.
— Тоді я обертаю голоблі, і почимчикуємо до нас. Згода?
— Хай.
Краніхфельд натягнув чоботи, і рушили.
— Ну, як ти дивишся на цю царську ласку?
— Особливо нема за що дякувати, хоч поселенець має більше права, ніж політичний засланець.
— Більше?
— Маючи паспорт, він може мандрувати по Сибіру.
— Ти в це віриш?
— Правду кажучи, не дуже, однак юридичне...
— А насправді?
— Треба, Вітю, домагатись того, щоб де-юре дорівнювалося де-факто. Це — перше. І друге. Якщо нам навіть заборонять мандрувати, то цим дозволом ми все ж можемо скористатись на краще.
— Приснилися бабці дівочі вечорниці.
— Не поспішай. Могли б ми, балаганці, приписатися до одного села? Могли б. А це вже діло: принаймні вкупі легше жити.
Краніхфельд відповів не зразу. Видно, думав.
— Загалом ідея досить спокуслива, — обізвався нарешті. — Давайте до нас.
— У Мархінський виселок?
— А чому б ні? Він не гірший за інші наслеги Вілюйщини.
— Може, й не гірший, та мене більше вабить село Павловське.
— Там Олексій Макаревський живе?
— Жив. Недавно виїхав у Росію. Справа тут не в Макаревському, а в тому, щоб бути ближче до обласного центру. В Якутську багато політичних засланців, книжки, преса.
Краніхфельд, який досі був у веселому, навіть грайливому настрої, враз спохмурнів. Знову помовчав.
— Ти, Павле, маєш рацію, — сказав якось глухо, немовби вибачався. — Та, на жаль, приєднатися до твого плану ми не зможемо.
— Чому?
— Спитати легко. Ех, друже, ти, запеклий холостяк і непоправний романтик, багато чого не розумієш. Я й не дивуюсь, однак вдумайся сам, вдумайся не книжно, не з висоти політичних програм і переконань чи покликів громадських, а по-людському, стоячи обома ногами на цій грішній землі. Скільки потрачено за три роки праці, сил, здоров'я! Ми лише обжили садибу, хату, вирубали та викорчували біля двох десятин лісу під поле. І все це тепер покинути?
— Можна спродатися.
— Кому продамо? Хто його купить у цьому нещасному висілку, купить так, щоб бодай труд вернувся? Ніхто. А потім, куди поїдеш, сподіваючись дітей? Ні, ми з Евеліною остаточно вирішили хліборобити тут доти, доки не дістанемо права повернутися в Росію. Іншого виходу нема.
— Ні, є.
— У переїзді до Павловського?
— Хоча б.
— Ну що ж. Клич у Павловське Миколу, Софію, Михайла, переїздіть туди, обживайтесь, а потім гукнете нас.
— Завтра ж напишу вілюйцям та верхоянцям. Якщо ніхто з них не пристане, поїду в Павловське один.
6
Хворі ноги аж гули. Чув, як вони, попухлі в колінах, наливалися чимось важким і пекучим, немовби розтопленим оловом, а одійти від вікна не міг. Спершись ліктями на лутку, надсадно хукав у шибку, тер її пальцями, знову хукав, набираючи повні груди повітря, але крижаний накип не танув. І це завдавало ще більшого болю. Зовсім нічого не видно. Що там діється на світі божому? Чи все догори ногами пішло, чи провалюється в безодню?
— Знову?! — донісся стривожений голос Ольги, яка нечутно зайшла в кімнату. — Чому встав?
--— Та я... — похопився Грабовський. — Я...
--— Знаю, знаю, — перебила. Говорила, наче одрубувала кожне слово і сердито жбурляла в нього.
Її лице з морозу пашіло, а на оксамитових бровах сріблилися дрібненькі краплини розталого снігу.
— Хто тобі дозволив?
— Хотів поглянути, що надворі робиться. Дослухаюсь — реве, свище, стогне за вікном, будинок аж скрипить. Олю, зрозумій...
— Розумію, все розумію, але зрозумій нарешті й ти: тобі необхідно лежати, коли хочеш видужати. Лежати, — повторила з суворим притиском.
— Доки ж лежати? — запитав з глибоким душевним надривом. — Навіть камінь не витримає такої муки. Скільки ще валятися колодою?
— Скільки треба, стільки й можна, Павле, — в її голосі також забриніли крихкі нотки. — Лягай, прошу тебе, не муч мене.
Скоряючись її проханню, спробував зробити крок, але кволо захитався, мов лозина під рвучким вітром, зціпив зуби і знову схилився до лутки. Замість зойку, який застиг у очах, тільки болісно кашлянув і весь позеленів.
Вона підбігла до нього.
— От бачиш, — скрушно зітхнула і припала лицем до худого плеча. — Ну чому ти такий неслухняний, Павле?
Він дихав важко й хапливо. Губи смикались, наче мимрили щось, та чути не було.
Взяла під пахви, як дитину, підвела до ліжка, поклала і вкрила верблюжою ковдрою. Збивши подушку, торкнулася рукою чола.
— О-о. в тебе жар! Ну, полеж тихо.
Метнулась у другу кімнату і за хвилину повернулась з мокрим рушником. Обв'язавши ним хворому голову, взялася готувати ліки.
— Олю, Олюню, — заговорив тихо-тихо, випивши ліки. — Вислухай. Ти ж мені зараз найдорожча і найрідніша у всьому світі, нікого й нічого, крім тебе, не маю. Ти... словом, так далі жити я не можу. Не можу, — повторив. — Підшукай мені яку-небудь квартиру, хай маленьку, бо ж на путящу не стягнуся. Аби було де спати й працювати. Я перейду туди.
Вона знову суворо звела брови.
— Це я вже чула. І ще раз питаю — тобі в нас не подобається?
— Олю, друже мій, не кажи цього. Я не можу знайти слів, щоб передати вам свою вдячність.
— А все-таки силкуєшся втекти?
Ковдра на його грудях тривожно заколивалась.
— Хіба ж не бачу, що став для вас зайвим тягарем? Треба бути або сліпцем, або непоправним нахабою, щоб не бачити цього.
— Тобі не соромно?
— Анітрохи, бо все розумію. Доки ж ви будете тулитися в тій комірчині, тратитись на мене? У тебе ж і Кость немічний, за ним маєш наглядати, а тут ще я. Знайди мені квартиру.
— Добре, — журно хитнула головою і глибоко зітхнула. — Зроблю тобі таку послугу, коли вже так наполягаєш Тільки більше не нагадуй про це. Але як і знайду, то відпущу тебе туди лише після повного одужання. Домовились?
— Спасибі. Може, колись забіжиш до мене, оглянеш, а я подивлюся на тебе.
— І будеш щасливий?
— Ну...
— Олю-у, — долинув з сусідньої кімнати кволий Костів голос. — Де ти? У печі казанок збіга.
— Іду, йду, — відповіла.
А сама нахилилась до Павла, палко поцілувала в чоло, ніжно погладила чуприну.
— Добре, забігатиму, оглядатиму, а тепер постарайся заснути, — і зникла за дверима.
Постарайся. Не так легко, кохана моя, зробити це навіть уночі, а вдень і поготів. Здається, тисячі багнетів уп'ялися в серце і розривають його на шматки, і воно квилить, як чайка над холодним осіннім морем. А тут ще й легені мучать — набрякли, гниють, дихати важко. Ревматизм шашелем свердлить кожну кістку.
Коли вгамуються оці пекельні тортури, коли? Та й чи вгамуються? З кожним днем певність усе меншає. Пощо марно тішити себе рожевими надіями? Хтозна, чи дотягну до літа, чи побачу ще хоч раз талі води і проліски? Може, навесні вже виросте наді мною лопух! Лопух, а над ним — чорні пазури зловісного Крука чигатимуть на світ, на сонце, на людей...
І в Бордонському наслегу було погано, а тепер ще гірше. Мабуть, далека дорога взяла своє. Так, так, вона, бо ж коли разом із Байбалом сідав на Арамаанові сани, то почував себе непогано. І на тракт вибралися благополучно, і кілька станцій поминули гарно. Лихо трапилось на останньому прогоні. Він був довгий, а дорога — грузька. Їхали поволі. Почав замерзати і зліз, щоб нагрітися. Але не ступнув і десять кроків, як враз закашлявся і з горла потекла кров. Тоді знову всадили в сани, і Арамаан погнав коней щодуху.
До Якутська дісталися вже поночі. Завернули в улусну. Там, на щастя, знайшлась вільна кімната. Тяжкою була та ніч для всіх трьох, особливо для нього — у грудях пекло, бракувало повітря, голова розпадалася. Хвилинами здавалось, не витримає, не дотягне до ранку, ось-ось назавжди обірвуться його муки. Стискував кулаки. зціплював зуби, заплющував очі, аби не стогнати, не закричати. І якось таки вижив.
(Продовження на наступній сторінці)