Боги? Так, людина хотіла вірити в бога, багатий вдавався до нього, щоб він освятив його скарби й багатства, убогий, що не мав шматка хліба й працював на багача, підіймав очі д'горі, простягав руки — може ж, бог побачить неправду на землі, щось дасть йому, дітям, родині?!
Старі боги не могли нічого дати людям. Суворі, мовчазні кам'яні й дерев'яні постаті їх стояли в городах, весях і на могилах, ці боги підтримували руських людей, коли ті йшли на брані, і самі були схожі на витязів, богатирів, простих воїв.
Проте вони нічого не могли дати людям, які жили по-новому, на зміну їм ішов Христос, що освячував багатство й бідність, утверждав владу дужих і покірливість смерда, цей бог був настільки милосердний, що обіцяв тому, хто нічого не мав на землі, але трудився на інших, рай, блаженство, щастя на небі...
Обрати новий шлях для Русі, з'єднати й повести за собою людей її князеві Володимирові було нелегко, бо старе, яке воно не є трухляве, безсиле, зайве, але ніколи не хоче помирати, нове часто хоч і справедливо, зате надто жорстоко ворогує з старим: князь Володимир, що почав життєвий шлях як ревний захисник і поборник покону й закону отців, переміг спочатку не когось, а свою м'ятежну сувору душу, щоб потім силою й мечем перемогти й оновити душу свого народу.
Так прийшла нова віра — жорстока, сувора, безжальна: князеві-василевсу — княже, бо як на небі один бог, так на Русі — він єдиний государ землі, бог благословляє й охороняє добра багатого й життя убогого, якщо ж у цьому світі хто чого не має, то матиме по смерті рай, усі радощі життя, життя вічне.
Це була могутня віра — розбурхана, буремна, м'ятежна Русь прийняла її й принишкла — не в Христа повірили люди руські, а тільки в те, що давно вже сталось у їхньому житті. Христос не відкрив, а тільки освятив, став на сторожі нового закону.
І сталось, як не дивно, так, що цей новий закон (про покон нічого й говорити — він повалився сам собою, як трухляве, зотліле древо,) саме цей новий закон і нова віра, що була його мечем, зміцнила Русь, християнство, що утвердилось, стало вже вірою всього світу, дало Русі науки й книги, храми, древляна Русь воздвигала нові споруди — кам'яні, вічні.
Більше того, нова, християнська Русь перестала бути таємничою землею варварів, виявилось, що вона має не менші, а більші, ніж усі землі, багатства, народ її став врівень з іншими народами світу, худородний, як говорили гречини, князь Русі дорівнявся в силі своїй і славі з імператорами візантійським і німецьким, не він тепер, а вже вони здригались і тремтіли перед ним, руськими людьми, Руссю.
Це зробив син князя Святослава й рабині Малуші Володимир, князь і перший василевс руський; він зруйнував і поховав старий закон і покон, завів і утвердив закон новий.
Володимир був князем-василевсом. Візантія, Німецька імперія, Русь — це були три сили, навкруг яких гуртувався весь тогочасний світ. Десь над Ітилем-рікою й за Руським морем, правда, вже народжувались і виростали на костях колись могутніх, але загиблих імперій нові держави з народів, що виходили й виходили з глибин Азії, мине кілька століть — одна мить всесвіту — й вони з'являться на полі нової історії, світ здригнеться під ударами арабів, перед силою турків упаде й навіки загине Візантія, древня Русь обіллється кров'ю в жорстокій борні з навалом татар, безумний Батий, охоплений жадобою панування над світом, поставить своє шатро на Горі над Либеддю-рікою й звелить розгромити, спалити Київ.
І Київ буде спалений, орда Батия повалить його стіни, увірветься на Гору, в передграддя, на Подол. Тоді загине множество людей — чудових юнаків, хороших дівчат, в огні запалають і впадуть тереми, полум'я обійме й знищить усе, що руські люди будували й воздвигали сотні років, вогонь знищить навіть старі дерев'яні дошки, на яких записана була вся історія Русі, древні пергаменти з повістями времениих літ, що утверждались потом і кров'ю.
Проте, давши волю смутку, не будемо впадати у відчай — Київ впаде, велика руїна пройде над Дніпром, у безвість, у неволю, кудись на схід татарські орди поженуть тисячі й тисячі руських людей, але горда, незборна Русь знову встане, й уже навіки, на попелі й пожарищах нові покоління збудують нові городи й села. Русь ввтримає, вистоїть, стане міцною — така це земля, такі її люди...
А тим часом, во дні князя Володимира, в тогочасному світі, що охоплював собою Європу, Малу Азію і Схід, — до Джурджанського моря, Ітиля-ріки й гір Оралу — були три сили: Візантія, що існувала протягом століть, знала велич владування, слави, розквіту, але вже хиріла, розпадалась, йшла до неминучого кінця; Німецька імперія, що тільки починала збирати силу й пізніше протягом багатьох століть насильством, зухвалістю, великою кров'ю поневолюватиме народи; Русь, що мала дуже древню історію, але тільки тоді стала врівень з ними, відкривала нову сторінку свого існування.
Князь Володимир знав, у якому світі він живе. Колись його баба княгиня Ольга два місяці сиділа в Константинополі, добиваючись, щоб її прийняв і говорив з нею імператор Костянтин, — нині він був свояком імператора Василя, сли якого вважали за велику честь говорити з київським князем; колись німецькі імператори бряжчали мечами й кричали: "Drang nach Osten" — зараз до Києва приїжджали їхні сли з багатими дарами — сила перемогла силу, дві могутні імперії світу клялись Русі в дружбі, любові, мирі.
А все ж князь Володимир був неспокійний, тривожний, він пильно дивився на захід, де новий німецький ітератор Генріх уперто посувався на схід, одні народи присипляв обіцянками про дружбу й мир — уже Польща й Чехія їздили на поклін у Кведлінбург, інші слов'янські землі примучував силою... Тільки на Русь не посягав Генріх, бо знав, що вона., а разом з нею й Угорщина, Болгарія, Візантія відповідять ударом на удар...
Знав Володимир ціну й Візантії — до Києва їхали й їхали священики-греки, тут приймали їх, сюди радо приїжджали здателі, каменотеси, маляри, яким у злиденному Константинополі не було роботи, — князь Володимир знаходив для них діло; в Києві і в інших городах виростали кам'яні собори, храми, будівлі, змінювалась, виростала, прикрашалась Русь, грецькі ж купці їздили тепер не так Дніпром, як битими шляхами — через землі тиверців і уличів. Голодному Константинополю було що купити в землі Руській.
Але Володимир бачив і інше — погасивши повстання в Малій Азії, імператор Василь починає наступ на Грузію, Вірменію, арабські землі — іноді діє обіцянками, дарами, коронами, іноді — силою, й так виходить до ріки Тібру, держави Шахвірменів, городів Едеси й Дамаска в Сірії, захоплює в Середземному морі острови Кіпр і Кріт, загрожуючи звідси каїрським халіфам, — так він поширює володіння імперії далеко на півдні, де ніколи ще не бували легіони ромеЇв.
Імператор Василь діє не тільки в Малій Азії — він хоче утвердитись і над Руським морем, подолати Болгарію, стати на берегах Дунаю...
2
Для Болгарії настала вирішальна година — імператор Василь зібрав кращі легіони імперії, виставив їх на межах Болгарії, сам з добірним військом, оточений полками безсмертних, виїжджає до Солуні, щоб очолити наступ проти коміта Самуїла, що сидить у Охриді, і кесаря Романа, що має столицею Скоплє.
Самуїл Шишман розуміє, яка зловісна хмара нависла над Західною Болгарією, він посилає хороброго свого воєводу Несторицю до Солуні, щоб той там, на берегах Вардару, затримав військо Василя, а сам прямує горами на Приліп і Велес, щоб загородити шлях Василеві на північ.
На цей раз доля зрадила Самуїлу — полководець Феофілакт Вотаніат, що стояв під Солунню, розбив полки Несториці, ще один полководець, стратиг Філіппополя Никифор Ксіфій, обминувши Самуїла, пройшов ущелинами ріки Вардару на північ, досягнув Скоплє.
Втім, нічого сміливого в цьому поході не було, бо тільки війська ромеїв наближаються до Скоплє, відкриваються ворота города-фортеці й звідти виїжджає кесар Роман, — недостойний онук славетного кагана Симеона ще раз, і тепер уже навіки, продав Болгарію.
Війська ромеїв і Самуїла зустрілися біля гори Біластиці. Це був страхітливий бій — на життя і смерть боролись болгари, коли б не син Гавриїл, що в останню хвилину одвів меч воїна-ромея, сам Самуїл поліг би на полі бою. Більше як десять тисяч болгар склали голови біля гори Біластиці, п'ятнадцять тисяч їх полонили ромеї, сам Самуїл ледь урятував рештки свого війська, втік до Приліпу, щоб там з'єднатись з загонами Несториці й помститись ромеям.
Самуїл помстився. Коли легіон ромеїв на чолі з імператором Василем ішов долиною Струми, з півдня ж до них поспішав Феофілакт, щоб з'єднатись і вдарити на Гїриліп, болгари на світанні оточили в глибокій ущелині легіони Феофілакта, закидали їх стрілами й камінням, вбили мно-жество воїв і самого солунського полководця. Почувши про це, імператор Василь завертає своє військо, чимдужче аж через віддалений Мелник тікає з гір, спускається в Македонську долину.
Але ще дужче й страшніше помстився імператор Василь. Прибувши в колісниці до Афінополя, а потім виїхавши з полками безсмертних до Біластиці, де легіонери охороняли п'ятнадцять тисяч полонених болгар, він велить приготувати в долині печі, залізні жигала, вишикувати полонених полками, оточити їх — голодних, зв'язаних — кількома легіонами.
Був десятий день серпня 1014 року — чудова пора в Болгарії, коли в долинах усе цвіте й достигає, високо вгорі голубіє в своїх глибинах безхмарне небо, на обрії, як сторожа, височать гори.
(Продовження на наступній сторінці)