Усю осінь і зиму збирається воїнство для походу на Візантію. На Подолі й над Почайною навчається дружина.
Ця наука дається нелегко. Хто знає, які перепони трапляться у далекому поході, з яким ворогом і в яких умовах доведеться боротись руським людям?
Край Щекавиці, над прірвою, споруджують високу кам'яну стіну, виводять кілька веж, копають рови, насипають вали з околлям. Вої з повною зброєю, з щитами в лівих руках, списами, топорами в правицях, деруться на ці стіни, їх одбивають, штовхають, і вони падають, калічаться, — все може знадобитись у далекому поході.
На Оболоні йде стрільба: там серед пісків ставлять величезні щити, на яких змальовано коней і людей, і вої з ранку до пізньої ночі влучають з луків у цього уявного ворога — на тридцять ступнів, на сорок, два-п'ятдесят, сотню.
Усю осінь, доки не замерз Дніпро, вої роями й сотнями, з великим грузом кидаються в крижані хвилі, перетинають Дніпро, там гріються на косах біля вогнищ і знову пливуть до города.
Над Почайною, у Вишгоррді й Вітичеві в цей час будують лодії, видовбують з товстих стовбурів однодеревки, розводять їхні боки, кладуть на днища упруги, по бортах нашивають насади, кладуть палуби; з усіх усюд до Києва женуть табуни коней, тисячі волів, гінці їдуть у ближчі землі збирати земське військо, побували вони і в Острі та Любечі.
На могилі Микули на той час уже поросла, в'їлась корінням у землю, так зазеленіла трава, що важко було й помітити невеликий горбок, під яким лежав разом зі своєю жоною син останнього старійшини антівського роду.
Не одного Микулу прийняла земля — у пісках за Любечем полягло чимало воїв, що боролись проти Ярополка; у тому ж піску, часом поряд з ними, перетлівали кості тих, що захищали Ярополка й ішли проти Володимира; смерть рівняє й замирює найлютіших недругів.
Коли князь Володимир з воїнством своїм погнав Ярополкову рать до Києва, якийсь час у Любечі стояла тиша, життя завмерло, люди принишкли, ждали, що буде далі.
Вони надіялись, що мине війна, князь-переможець дасть їм полегкість, може, поверне людям землі, які забрав Бразд, зменшить уроки, увільнить від холопства, пришле посадника — мужа справедливого й доброго.
Пусте! Не стало Бразда, але лишились три його сини — Гордій, Самсон, Вавило, — їм по закону, який встановив Ярополк, а Володимир затвердив, належав весь озадок* (*Озадок — спадщина.) після батька — терем у Любечі, землі над Дніпром, ліси, боброві гони — все, на чому стояли його знамена — місяць під сонцем, від якого в усі боки стрілами розтікалось проміння.
Під цим знаменом сини Бразда змалювали ще й хвилі: сонце — князь, місяць — покійний батько, а сини його — хвилі в морі, що ширяться й ширяться без кінця.
І так не тільки з Браздом — в руках у брата його Сварга залишились ліси, береги по Дніпру, де лежала руда, корчениця; ті з любецьких багачів, що здобули в пожалування за Ольги, Святослава й Ярополка землі, ліси, урожаї, залишились їх володарями й при Володимирі — князь сварився з князем, воєводи, бояри, волостелини, посадники служили одному князеві, переходили й давали роту новому, вони боролись за свою честь, славу, добра й переймали їх; тяжке ж брем'я брані, піт, сльози, кров лягали на ницих людей — вони нічого не здобували, а все більше й більше втрачали.
Якось до Любеча приїхав і волостелин Кожема. Він, як усі знали, був на брані князів-братів, підтримував Ярополка й київське боярство, проте тільки вої Ярополка вдали спини, велів своїй дружині скласти зброю, дав роту служити Володимиру.
Так він і залишився волостелином у Острі, об'їжджав від імені князя Володимира городи й весі над Дніпром і Десною, ставив на землях, у лісах, на бобрових гонах, які раніше належали Ярополку, знамено нового князя Володимира, визначав його іменем нові уроки, — князеві, звичайно, княже.
Дбав Кожема й про господаря свого — князя чернігівського Оскола. Той також ішов з Ярополком, бився вище від Любеча й у Києві, тікав до Родні, а там разом з князями інших земель склав зброю, дав роту служити й служив нині князеві Володимиру, як був, так і залишився князем чернігівським.
І про себе не забував Кожема — де б не їхав, дивився, чи не знищив хто часом у лісах, на землях, на бобрових гонах його знамен, на яких було змальовано око з трьома рисками, — волостелинові — своє.
І не тільки добра. Волостелин Кожема, приїхавши до Любеча, радився з багатими, кого призначити посадником княжим. Власне й думати тут було нічого — новий закон, що владно вривався в життя, зберігав за багатим не тільки добра, а й право: місце посадника в Любечі посів старший син Бразда Гордій — молодий ще чоловік, що й зовні, і вдачею крапля в краплю нагадував свого батька.
Проте що вдача! Силою, безжалісністю, тупістю, які поніс з собою в могилу Бразд, в новий час мало що, либонь, можна було зробити. Гордій, син Бразда, був християнином, він уже знав письмо, хитрий, підлесливий, умів залізти в душу будь-кому.
Обираючи собі жону, Гордій діяв не так, як його батько, взяв собі не ту, яка впала в око йому, — ні. Гордій довго їздив до Остра, до пізньої ночі засиджувався у волостелина Кожеми, виходив у сад з його дочкою Лименою.
Ця дочка була на диво незугарна — руда, кирпата, з великими банькатими очима, — хто її зустрічав, обминав третьою вулицею.
А Гордій робив свою справу, домовився з Лименою, поговорив з Кожемою, а там повіз її як жону до Любеча.
Мусив Гордій, син Бразда, стати посадником у Любечі ще й тому, що був найбагатшою людиною древнього селища, яке ставало вже городом, рядовичі, що колись уклали ряд з отцем, чи їхні діти, аще отець помер, служили по закону вже йому, закупи мали сплачувати купу тільки йому, хто ж з них не міг повернути свого боргу, ставав обельним холопом старшого сина покійного.
А рядовичів, холопів ставало у Любечі чимдалі все більше й більше. Новий город, що виростав над Дніпром, не нагадував старого селища, гнізда роду, в ньому була своя Гора — тереми за високими тинами на кращій землі попід лісом, посад — хижі ремісників, скудельників, рибалок на глинищах і в ярах навкруг Гори, Оболонь — землянки на пісках і над затоками Дніпра, де тулились з численними родинами рядовичі й закупи, у яких був один шлях — у Дніпро або в холопи.
Правда, в ницих людей лишилась ще одна надія. Як і в городі Києві, в Любечі люди були охрещені, два священики — Ксенофонт-гречин і Кузьма-болгарин, що сиділи на любецькій Горі, — обіцяли убогим рай на небі й тим більше радості, чим більше вони на землі страждають...
Після смерті Микули в його хижі довго ніхто не жив — люди всяк говорили про смерть Микули й Вісти, всіх дивувало, чому князь Володимир велів віддати йому погребову почесть як сину старійшини. Травою заростала могила Микули, бур'яни заплітали дворище древнього роду.
Вночі, говорили люди, на дворищі Микули чути стогін і плач, хтось бачив вогні, які блимали у душниках землянки, — кому охота йти туди, де живуть щури, домовики, плачуть нави?!
А все ж у Любечі знайшлась людина, що не побоялась домовиків, щурів, нав, — може, вважала й за краще втекти до них від живих, але немилосердних, страшних людей, — це був Антип, що доводився нетем* (*Неть — небіж, племінник.) Микулі, онуком Анту.
Сам він був єдиним сином Гапона — двоюрідного брата Микули, рано втратив отця й матір, якийсь час сидів на отчому дворі, сплачував купу, яку батько одержав від Бразда, сину його Гордію, а там віддав за цю купу дворище й хижу, жив на дніпрових кручах, як птах, влітку живився рибою, взимку їв заячину, виверечину, всяку давленину.
Єдине, що мав Антип, — волю. Він тепер не був ні рядовичем, ні закупом, ні холопом, над ним не було хазяїна, "задушний чоловік", — так про нього говорили.
Оцей Антип і оселився на дворищі Микули, в древній хижі роду, спав на полу, де спочивали старійшини Уліб, Воїк, Ант, син його Микула, він, чи хотів того, чи ні, був останнім у роду старійшин, бо стеріг їхнє огнище, жив там, куди вночі прилітали їхні душі.
І це були щасливі для Антипа дні — над ним була покровина, в огнищі тлів жар, ночами він чув під вугіллям тихі бесіди пращурів.
Тільки ж недовго довелося жити в землянці Микули — у Любечі знали, що досить комусь пожити якийсь час у нечистому місці, й воно стане чистим, знав про це й Гордій, син Бразда, посадник любецький.
Він прийшов на дворище Микули, де й зустрів Антипа; два холопи несли за ним дерев'яне знамено нового, знатного роду.
— Хто ти єси? — запитав Гордій в Антипа, що стояв босий, у старому вретищі, довге волосся спадало аж на плечі.
— Я Антип, неть Минули й твій родич, посаднику, — відповів задушний чоловік.
— Не про те запитую, — гримнув Гордій, — і мені байдуже, кому ти доводишся нетем. За яким правом живеш тут, забрав чужу хижу й двір?
— Я нічого не забирав, — хитнувся Антип, — і мені нічого не треба — живу, та й усе...
— Живу, та й усе! — засміявся Гордій. — Та хіба ж хто нині так живе на світі? Ця хижа й цей двір належали Микулі.
— Так, Микулі, — згодився Антип, — нехай буде прощен.
— Аще живеш тут, — вів Гордій, — мусиш знати, що Микула мав купу від князя і ти повинен платити... Аще живеш тут, мусиш дати податок князеві від диму, від рала, від кожного злака.
— Тут немає диму, немає в мене рала, я не садив і злаки.
(Продовження на наступній сторінці)