Він знав, що ця битва буде останньою, вирішальною і що після неї Болгарія або з'єднає всі свої племена й роди, стане великою, єдиною, якою була при Симеоні, або ж буде розірвана, опиниться в неволі.
Втім, дужий, свободолюбивий Самуїл не вірив, не припускав навіть думки, що Болгарія може впасти в цій борні. Тисячі й тисячі болгар готові були за першим його покликом взяти луки й мечі, до Самуїла йшли і йшли тисячі слов'ян — втікачів з Пелопоннеса, Фракії, Македонії, придунайської долини, до нього тікали вірмени, грузини, араби, яких імператори гнали з рідних земель і садили в фемах Візантії.
Про боротьбу Болгарії знав, її підтримував і тогочасний світ: Угорщина посилала в Болгарію своїх послів і радо приймала послів Болгарії в себе, німецький імператор обіцяв Болгарії допомогу в боротьбі з імператорами ромеїв. І це не дивно — взаємини між двома імперіями, що однаково прагнули владувати в світі, чимдалі гострішали, і через знатних вірмен, що тікали з Візантії, Болгарія зв'язана була з далекою Вірменією, до Охриди навідувались благовісники — єпископи римського папи.
Єдиним місцем, куди не звертав своїх очей Самуїл, була, либонь, Русь, землі за Дунаєм, але для цього були свої глибокі причини.
У Болгарії достеменно знали, чому, за чиє золото, з якою метою приходив сюди князь Святослав: він не поневолював болгар, не брав з них дані, не забирав у кесаря Бориса корони й не доторкнувся пальцем до скарбів давніх каганів, а, навпаки, залишив Борису корону й скарби, разом з болгарами пішов проти Візантії, бився з Іоанном Цимісхієм на рівнині за Родопами й тримав облогу в Доростолі, заради майбутнього Русі й Болгарії, уклавши мир з Цимісхієм, рушив на Русь, де й загинув у порогах...
Але якщо колись межі Болгарії й Русі сходились на Дунаї, то нині вся придунайська долина й уся Південна Болгарія аж до Руського моря була поневолена ромеями, між Болгарією й Руссю виросла стіна.
На північ від Охриди серед гір височить гора, яку люди й досі називають горою Симеона, там, кажуть, славетний каган-імператор збирав своїх боляр і боїлів, коли хотів радитись з ними перед новим походом.
Це — чудове місце, там з високих полонин видно Пологи на півночі, Овче Поле за Вардаром на сході, Преспу на півдні, Гомор на заході — гори та й гори, ущелини, ріки, темні ліси, хмари, що повзуть і повзуть схилами.
Самуїл любив цю гору, не раз залишав Охриду, прямував з невеликою дружиною ущелиною Чорного Дрина на північ, біля Струга звертав праворуч, піднімався крутими стежками, над якими схилялись сосни й смереки, все вище й вище, доїжджав до полонин гори Симеона.
У вечірні години тут панували тиша й спокій, повітря було таке чисте, що аж світилось, навкруг, ніби на чоті, стояли гори, велике багряне сонце опускалось за Гомор, а ген за ним пломеніли води Адріатичного моря.
— Дивись! Дивись! — говорив Самуїл сину своєму Гавриїлу. — Яка красна наша Болгарія... Клянись, клянись завжди її любити, а буде потреба — життя віддати за неї.
Імператор Василь розуміє, яка загроза нависла над Візантією. Якщо імперія не витримає боротьбу з Самуїлом, на Візантію піде Русь, слідом за ними рушать Угорщина, Чехія, Польща, Німецька імперія, Мала Азія.
І Василь жене до своїх легіонів усе чоловіче населення фем, витрачає останній динар, щоб озброїти, одягнути й нагодувати легіони, він піде на будь-яку жертву, аби купити мир з іншими землями, обідравши весь Великий палац, збирає дари й посилає василіків у Кведлінбург, Грузію, Вірменію, в городи Італії, щоб обдурити, приспати сусідів.
Імператор не вірить своїм полководцям і тому оголошує, що сам поведе військо проти Самуїла. Закінчивши всі збори, він велить покликати до себе диякона Льва, що відомий у Константинополі як добрий історик — він записував подвиги Никифора Фоки, Іоанна Цимісхія, за що одержав від останнього срібну чорнильницю.
— Ти, дияконе, підеш зі мною в похід проти місян* (*Місія, місяни — Болгарія, болгари (гр.).) і, надіюсь, достойно опишеш перемогу ромейського воїнства.
Диякон Лев — немолодий уже, сивий чоловік у темному чернечому одязі, з горбатим носом і довгими темними вусами — низько вклоняється імператору Василеві, — сидячи на коні, він їздив уже взап'ять за померлими імператорами, що ж, він згоден супроводжувати ще й імператора Василя.
Імператор Василь вів свої легіони не туди, де сиділи коміт Самуїл і кесар Роман, не на Охриду й Скопле, — ні, рівним шляхом, що веде з Константинополя на Аркадіополь, на Адріанополь, клісурами в Родопах, а далі до древньої столиці Симеона Средця посуваються його легіони.
Здається, що імператор робить божевільний крок, — по ліву руку в нього залишаються всі головні сили Самуїла, які можуть прорватись у Фракію й підступити до самого Константинополя, попереду в нього — неприступні пасма гір, де тільки в одному місці — крізь Троянові ворота — можна пробитись на північ, біля цих воріт і скрізь праворуч стоїть, як це достеменно відомо Василеві, військо Аарона.
Але імператор Василь веде своє військо далі й далі, минає зруйновану Цимісхієм Преславу, прямує долиною ріки Топольниці, наближається до Троянових воріт.
Що ж трапилось? Важка хода легіонів збуджує луну в горах, полки імператора Василя, що то підіймаються крутими стежками, то спускаються в долини, видно з усіх гір і полонин, з високих стін Трояна, які перерізують гори й долини, з воріт, які охороняють війська коміта Аарона...
Стіни мовчать, Троянові ворота відчинені, біля них немає воїв, і легіони імператора Василя, як бурхлива ріка, вливаються в них, прямують на Средець.
Невідомо, як це сталось, але війська імператора Василя переможно ідуть на північ, близько вже й Средець, а коли він упаде, тоді легіонам Василя відкриється шлях і на захід, вони вийдуть на долину, де тече Морава й Дрина, з півночі вдарять на Скопле й Охриду, з моря ж від Сопуні й Ларисси рушать інші, свіжі легіони.
Проте тиша війни підступна й Зрадлива. Якщо в повітрі не свистять ворожі стріли — десь вої готові їх пустити; не дзвенить меч, але він уже напевно вийнятий з піхов, — легіони імператора, що посувались у безмов'ї далі й далі на північ, навіть лякала ця тиша.
Тільки імператор Василь не відчував тривоги — попереду й позаду важким кроком посувались таксіархії* (*Таксіархія — тисяча воїв.) піхоти, банди фем* (*Банди фем — військо з областей.), його самого оточували полки безсмертних, корона, честь, слава імператора були в повній безпеці.
Після кількох днів походу імператор вирішив навіть дати перепочинок своїм воям, прагнув спочити після довгого перебування в сідлі й сам.
Щоб знайти придатне місце й розбити табір, наперед виїхали мінсуратори* (*Мінсуратори — землеміри.): табір належало розташувати в такому місці, де б божественній особі імператора не міг загрожувати ворог, слід подбати й про те, щоб навкруг були пасовиська для коней, вода для людей, — таким куточком виявилась долина біля фортеці Стопоніона.
Тільки мінсуратори зупинилися в цій долині, туди почали доходити тисячі оплітів, списоносців, стрільців, що заходились копати рови, насипати вали, робити ями-костоломки, натягати навкруг табору мотузи з дзвониками.
До вечора табір був готовий, шатро імператора, над яким маяли знамена імперії, оточили полки безсмертних, за ними стали банди фем, таксіархії.
Імператор Василь дуже добре провів цю ніч, — пив, їв, розмовляв з своїми полководцями, слухав записи диякона Льва, розважався.
Пізньої години, правда, трапилось щось незвичайне: з глибин темного неба вирвалась, пролетіла, впала і розсипалась перед самим табором сліпучо-біла зоря.
Диякон Лев, що був у цей час у шатрі імператора, смертельно перелякався, побачивши цю зорю, але швидко опанував себе, сказав:
— Ця зоря віщує тобі перемогу, як і та, що впала на троянську рать тоді, коли Пандар цілився з лука в Менелая...
Диякон Лев говорив так, впевнений, що імператор Василь не знав історії греків, бо ж саме в той день, коли впала зазначена зоря, ахейці розбили й погнали троянську рать.
І саме через те, що Василь цього не знав, диякон Лев закінчив: — Так впаде до твоїх ніг, божественний василевсе, Болгарія і її коміти.
Імператор посміхнувся — йому сподобались слова диякона Льва.
Ніч проминула спокійно, керкити* (*Керкити — дозори.) й вігли* (*Вігли — караули, сторожа.), що охороняли табір, не чули в долині й горах ні голосу, ні крику, вранці після доброго снідання воїнство й обоз рушили далі.
І раптом, тільки всі вони, розтягнувшись, заповнили ущелину, тишу лісів і гір порушив брязкіт зброї, свист стріл, крики людей.
Ніхто не бачив і не знав, як це сталось, але з усіх боків посунула хмара воїв з мечами, списами, дрюками в руках, таксіархії й банди кинулись урозтіч, безсмертні враз стали смертниками й мертвими, добре, що кілька полків етерії — і то не з греків, а з вірмен, — оточили admine quadrato* (*Аdmine quadrato — чотирикутник (латин, ).) божественну особу імператора і так допомогли йому втекти.
І, либонь, найкраще зробив славетний диякон Лев, що сів на неосідланого коня, схопився за гриву, замолотив ногами й полетів туди, куди бажав кінь, все вище й вище в гори.
Там, на полонині, просто неба, диякон Лев схопився з коня, пустив його пастись, а сам обдивився свій одяг, поліз у глибокі кишені.
"Дяка богу, — подумав він, знайшовши в цих кишенях зошит з пергаменту, срібну чорнильницю й перо, подаровані йому ще Цимісхієм, — що моя зброя вціліла й я сам ще живий..."
(Продовження на наступній сторінці)