— Що закон князя, аще земля наша має свій закон і покон.
— Мовчіть, людіє, бо скрізь нині є княжі вуха. І люди на городищі справді принишкли, повели далі мову впівголоса, обережно.
— За що ж іде Ярополк, чому кличе нас із собою? Кілька чоловік, перебиваючи один одного, задихаючись, шепочуть:
— Уклав ганебний мир з ромеями — нам на виї жажелі* (*Жажелі — ярма.) кладе... Не мститься печенігам за кров, кривди, сльози — побратимами їх назвав, наші землі віддає... Сів у Києві, аки коршак, братів-князів убиває, волю в земель забирає, з своєю Горою нас хоче зробити рабами...
Слів небагато, вони гіркі, як полин, важкі, як осінній дощ, болючі, нестерпні.
— Але ж є в нас старий закон і покон, множество людей іде супроти Ярополка, ромеїв, печенігів... — звучить у півтемряві глухий голос.
Хто це сказав? Усі обертаються туди, звідки долинули слова, дивляться, слухають.
Микула сидів на приступці кручі, дивився на плесо, де пливли й пливли лодії.
— Був князь Святослав, і ми знали, куди йдемо, за віщо, з ким...
— Це почалося, Микуло, ще за Святослава, це його обступила Гора, а сам він посадив трьох синів у землях...
— Так, — зітхає Микула. — Гора була за Святослава й ще за Ольги, бояри й воєводи були за них, але допреже всього Святослав беріг честь отчини, боровся не з землями, а з ворогами Русі.
Микула ніколи ще не говорив так, як цієї ночі, але, може, він заради того й прожив свій вік, щоб сказати це людям.
— Була ніч над Дніпром, на острові Хортиці, — а ми з ним сиділи так, як я з вами, — я запитав, а князь Святослав сказав, що немарне в далеких землях помирали люди, мир і тиша мусять бути в нашій землі. Ярополк не береже миру, чого він не може поділити з братом своїм?.. І не Ярополку ми мусимо допомогти — Володимир наш князь, він береже старі закони й покони.
— То ти поведеш нас, Микуло?
Син старійшини довго думав. Проте зараз він був уже не сином старійшини, у важку цю годину він мусить заступити його місце, взяти дідівський меч.
— Поведу, людіє!
— І куди ти йдеш, Микуло? — говорила Віста. — Добра чи багатства шукаєш?! Так ти ж уже їх шукав, торбу гречки приніс...
Микула стояв і дивився на зелені луки, буйну поросль всякого жита за Любечем і на свою ниву, що починала зацвітати.
— Як же цвіте, аж голова мутиться, — він приклав руку до шрама на голові. — А що, думаєш, може, з-за цієї горсті гречки варто було колись мені йти на брань?! І не добра й багатства я шукаю, — маю їх, батько Ант залишив мені цілий скарб, велів берегти його.
— Що за скарб? Усе життя ти про нього говориш і говориш, тільки не бачу його, де він — не знаю.
Микула посміхнувся, така вже в нього звичка, коли він говорив щось од серця, м'яка посмішка теплила кутики його уст, грала під сивими довгими вусами.
— Правда — то є мій скарб, — відповів він Вісті. — Хочу жити, як батьки мої й діди... Вірю в богів отців, будемо жити так, як велять наші боги... Перун, Дажбог, Стрибог, поможіть мені! Ось тільки зброю батька Анта дістану.
Ниці люди з Любеча вийшли вночі.
— Ти вже нас і веди, Микуло, — сказали вони, — бо ти — син Анта, ходив з князем Святославом, побував у багатьох землях, а вже в отчині всі путі знаєш.
І виявилось, що пішли вони не самі. З усіх усюд више від Любеча, з різних волостей і сіл ішли і йшли прості люди, вони збирались в очеретах над озерами, у чагарниках над косами, в лісах, на кручах.
— За Володимира-князя! За старий закон і покон! За рідну землю й нашу віру!
Одного вони, правда, не знали. Вранці, коли за загадом Бразда біля городища стали збиратися вої, він сам на коні приїхав до них, оглянув, сказав:
— Щось багато наших селищан немає? Де вони?
Люди мовчали.
Бразд оскаженів:
— Ми їх знайдемо й поведемо з собою... Аще хто криється від нас, мислить тікати до Володимира, і всім, що з ними, — усім уготована смерть, поток, розграбування.
3
Пізня ніч. Десь у полі б'ють крилами птахи, чути зловісне "кар-р... кар-р...", низько над землею нависли хмари, часто між ними пробігає суха, безгромова блискавиця, пахне згаром.
Хто наважиться їхати такої ночі в полі, де стан зупинився проти стану, де за крок нічого не видно, де кожної хвилини можна наскочити в темряві на спис, меч, ніж?!
Два вершники їдуть уперед і вперед, іноді зупиняються, тужне "пу-у-гу... пу-у-гу..." сколихує повітря, лине до стану Володимира, вершники стоять, прислухаються, їдуть далі й далі.
Нарешті десь у темряві народжується, лине: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!"
Вершники прямують на цей крик, видираються на пагорок, бачать вогнище перед собою: "Пу-у-гу! Пу-у-гу!"
Князь Володимир не спить. Схилившись у шатрі над столом, на якому горить світильник, він, розбираючи літеру за літерою, читає берестяну грамоту. Це дивна грамота — перед вечором передня сторожа захопила воїна з табору Ярополка, що, скрадаючись у кущах і ярах, прямував угору понад Дніпром все ближче й ближче до стану Володимира.
Сторожа довго стежила за цим воїном, оточила з усіх боків. Проте воїн зовсім і не думав тікати, а, навпаки, сказав, що сам шукав передньої сторожі, добивається до стану Володимира, має до нього грамоту від однієї людини з табору князя Ярополка.
Цю грамоту і читав пізньої ночі князь Володимир, намагаючись зрозуміти, хто й чому її написав?
"Нині, коли настане північ, слухай пугача, до тебе з поля прибуде воєвода з Києва..."
Уже північ, сторожа пильнує в полі, жде гасла. А може, це змова? Та ні, ось чути тупіт коней, вершники все ближче й ближче, вони зупиняються біля намету, чути притишені голоси.
Сторожа на чолі з тисяцьким Векшею завела до намету людину в темному опашні, в платні із золотими запонами й мечем біля широкого пояса, з шоломом на голові, бармиці* (*Б а р м и ц і — напліччя, підвіски до корони.) й личина якого так закривали чоло, щоки, ніс, що видно було тільки її очі — неспокійні, тривожні.
— Чолом б'ю князеві Володимиру, — прохрипів незнайомий.
— Будь здоровий. Хто ти єси?
— Я назву себе, коли залишусь з тобою віч-на-віч.
— Вийдіть! — велів Володимир.
Тисяцький Векша з сторожею вийшов з намету. Тоді незнайомий розстебнув бармиці й підняв личину свого шолома. Князь Володимир побачив обличчя кощавого, рудого, з гострими вилицями і ледь косуватими темними очима воєводи.
— Ти — Блюд, уй Ярополка-князя?
— Так, княже Володимире. У тебе добра пам'ять. Я був уєм Ярополка, коли він був княжичем, нині ж я воєвода князя. Ти читав мою грамоту?
— Прочитав, але не розумію... Що ж ти скажеш, воєводо?
Блюд приклав руки до серця.
— Думаю токмо про Київський стіл, добра хочу Русі й її людіям...
— Поки що князь Ярополк убив брата свого Олега, скривдив мене, другого брата, зібрав рать і готується до брані зі мною. Ти ж його уй, ближчий воєвода. Чи не тебе він слухав?
— Не один я в князя Ярополка, багато бояр і воєвод обступили його, а є ще в нього й жона — грекиня Юлія, — це вони змусили Ярополка йти супроти тебе... Я ж, княже Володимире, пам'ятаючи отця твого Святослава, намовляв і намовляю його не ворогувати з тобою, а помиритись.
Воєвода замовк, темні очі його пильно дивились на обличчя князя.
— І нині я, — прошепотів Блюд, — не пошкодував життя свого, прийшов до тебе, щоб усе сказати.
— А що ти можеш сказати, воєводо? — руба запитав його князь. — Заутра я посилаю своїх слів до Ярополка, скажу ще раз: "Іду на ви", запропоную йому мир... От і порадь князеві, щоб він поклав зброю.
— Я йому це говорив.
Воєводам, мужам київським скажи. Вони не тільки не послухають мене, а вб'ють.
— Тоді нехай чесна брань розсудить мене з братом і принесе мир Русі.
— Княже Володимире! — благальне промовив Блюд. — Але навіщо проливати кров безлічі людей, якщо досить зробити одно...
Широко розплющеними очима Володимир пильно дивився на воєводу.
— Що ж ти замислив?
Блюд витримав його погляд.
— Я хочу чесно й вірно служити тобі і тому скажу правду... Уже давно на Горі чимало воєвод ворогують з Ярополком, замишляють змову проти нього. І нині я бачив їх, говорив; одне твоє слово, княже, — і до ранку Ярополка не стане, і не буде ні січі, ні крові, а тобі буде честь і слава...
— Годі! — крикнув князь Володимир. — Чуєш, воєводо?! Я не хочу честі, до якої треба йти облудою, нелюба мені слава, окроплена кров'ю. Хочеш вірно служити мені й Русі — умов, приведи брата, а вже ми помиримось.
— З великим страхом, — сказав Блюд, відчуваючи, що йому пересохло в горлянці, — з мукою за кров і живот множества людей повів я тобі це, княже Володимире. Бачу твою правду — не повинен брат убивати брата, зло є убивати й Ярополка, клянусь, не допущу цього. А коли я приведу до тебе Ярополка?
— Даю обітницю, аще приведеш до мене Ярополка, честь тобі воздам велику, приязнь буде між нами.
(Продовження на наступній сторінці)