— За Русь! За богів наших! За покон і закон батьків! — чулося скрізь по горі і над озером, гриміли списи, бряжчали щити. Велика, страшна, непереможна сила стояла за Володимиром — князем новгородським, він готовий був вести її до Києва, до самих далеких україн Русі.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
1
У Константинополі було відомо, що робиться на Русі, грецькі купці, що невпинно їздили Дніпром і перетинали Руське море, приїжджаючи з Києва, розповідали про сварку між братами-князями, пізніше і про початок січі між ними.
У Великому палаці про ці події знали ще більше — готуючись до брані з Володимиром, князь Ярополк вирядив у Константинополь своїх слів, просив імператорів Василя й Костянтина дати йому допомогу в борні з братом, за що згоджувався визнати єпархію константинопольського патріарха на Русі, натякав, що міг би поступитись деякими землями на північ від Кліматів і в Тмутаракані, — Ярополк не скупився на обіцянки, зраджував закон і покон отців своїх, продавав імператорам ромеїв руські землі.
Звичайно, не імператори Василь і Костянтин вирішували справу — перший з них проводив дні і ночі з своїми ченцями, другий пиячив у шинках над Перу і розважався з гулящими дівчатами, — з послами князя Ярополка розмовляв проедр Василь.
Коли б у нього була сила, він радо послав би на Русь легіони, про які просив Ярополк, хеландії з грецьким вогнем, — вони не так допомогли б київському князеві, як скористались би з усобиці в Руській землі і наробили великої шкоди. Легіони ромеїв над Дніпром і в Києві — та хіба ж про це могли мріяти імператори колишні!
Але Візантія не могла послати легіонів на Русь — над нею нависла смертельна загроза, життя самої імперії було в небезпеці.
Проедр Василь знав, що робить, виславши перед кончиною імператора Іоанна в Малу Азію Варда Скліра. У Константинополі цей полководець був небезпечний, він мав багатьох спільників серед членів сенату й синкліту, які готувались і, безперечно, оголосили б після смерті Іоанна імператором-регентом Василя й Костянтина Варда Скліра.
Проедр Василь діяв рішуче — прогнавши в Малу Азію Варда Скліра, він слідом за ним став висилати туди ж і його прихильників і друзів, — так у різні феми Малої Азії потрапили Дельфіни, Куркуаси.
Побоюючись мстивого проедра, деякі полководці, патрикії самі тікали з Константинополя — вони забирали з собою родини, всі скарби, оселялись у Вірменії, Грузії, де втікачів з Константинополя приймали гостинно.
Проедр Василь розумів, яка сила збирається в Малій Азії, до нього доходили вісті, що вигнанці й утікачі з Константинополя гуртуються навколо доместика схол Варда Скліра. Проедр робить останній крок — увільняє іменем імператорів Варда Скліра з високої посади доместика, призначає його дукою* (* Дука — губернатор) Антіохії.
Але було вже пізно. Вард Склір мав під своєю рукою легіони, які дав йому сам проедр Василь, він спирався на кращих полководців імперії, що втекли з Константинополя, його оточувала знать Візантії, що мала незчисленні багатства.
Варда Скліра знали добре й у землях Кавказу, до яких давно простягала пазурі Візантія, еміри Багдадського халіфату, що мріяли про владу в Малій Азії й навіть у Європі, також підтримували його.
Через це й трапилось так, що Вард Склір оголосив себе імператором Візантії, його визнали вірмени, еміри Мартирополя, Хорбота й Аміди, що сиділи над ріками Тігром і Євфратом, волостелин Багдада й Вавілона Адудаула — всі вони підтримали Скліра, обіцяли допомогу.
Не тільки Азія турбувала проедра Василя — він знав про убивство кесаря Бориса, якого сам послав у Болгарію, і ніяк про це не шкодував — одним кесарем більше чи менше, що до цього Візантії? Розмірковуючи далі, проедр приходив до висновку: може, й краще, що не стало Бориса, — коли він не зумів зібрати нині сил, то не зібрав би їх і далі.
Проедра турбувала доля брата Бориса Романа. Одні в Константинополі говорили, що він попав у полон до комітопула Самуїла Шишмана і що той нібито назвав його царем Болгарії, інші стверджували, що Самуїл призначив Романа начальником всього свого війська.
Що ж робилось справді в Західній Болгарії — ніхто не знав, комітопули сиділи в горах, між ними й Візантією височіли Родопи, — загадковий світ, страшні люди західні болгари.
Там, за Родопами, вже збирається й насуває на Візантію гроза, на перевалах, у клісурах, а там і в долині на південь від Родопів стало з'являтися все більше й більше болгарських загонів, вони чинили велику шкоду акритам, комітопули переходили в наступ, імперії загрожувала смертельна небезпека.
Тому проедр Василь дуже радо й гостинно приймав мужів нарочитих з Києва, їх, як це завжди робилось у Великому палаці, водили до святої Софії й Влахерну, показували у Магнаврі різні дива — золотих левів рикаючих, птахів співаючих, для них влаштовувались пири.
Одного тільки — відповіді на прохання князя Ярополка — мужі нарочиті не мали, імператори веліли їм ждати й ждати.
2
У лісах над Західною Двіною, до якої з правої руки линуть тиховоді Полоть і Оболь, а з лівої — Улла й Ушач, стояв на горі древній город Полотськ.
Холодна, вогка тут земля — кругом драговини й болота, за коротким літом наступає довга осінь, зима, гнила весна, але сміливій людині ця земля сторицею віддає за труд — навкруг несходимі ліси, а в них табуни звіра, в ріках і озерах повно риби, у пісках руками можна брати дорогий горючий камінь, Західна Двіна допливає до самого Варязького моря, а там відкритий шлях до всього світу.
Уже з давніх віків тут, на просторах Двіни, сиділи племена латгалів, земгалів і куршів* (* Латгали, земгали, курші — древні племена, що жили над Балтійським морем), що мали свої покони й богів, сюди ж приходили і руські племена, що братались з місцевими людьми, осідали тут, випалювали ліси й орали землю, били дикого звіра в лісах, ловили рибу в ріках.
На цих давніх тубільців налітали орди із-за Двіни. Як і до всіх племен на схід від Лаби, сюди простягали свої пазурі королі, а пізніше імператори німецькі, багато крові пролили вони, а особливо Генріх І Птицелов і син його імператор Оттон І, вони посилали в різні городи і в Полотськ також свої загони, мріяли загарбати Полотську землю, вийти на верхів'я Дніпра й одрізати верхні землі Русі від полян і Києва.
Через це люди Полотської землі ставили над ріками, щоб боротися з ворогами, городи з високими дерев'яними стінами, копали навкруг них рови, насипали вали — так виросли Менськ, Усвят, Лукомль, Друцьк, а на стрижні Полоті й Двіни город Полотськ.
Правили Полотськом і всією цією землею свої князі, родичались вони з древлянами, полянами, кривичами. Коли ж до Новгорода перся і сидів на Ладозі ярл Рюрик, інші його побратими — Тур і Регволд — рушили на південь, Регволд звабою взяв город Полотськ, Тур дійшов аж до Прип'яті, захопивши на якийсь час древній руський город, що пізніше став прозиватись Туровом.
А вже, звичайно, не Полотській землі служив князь Регволд, лодії з його дружинами увесь час їздили по Двіні до моря і далі в Свеаріке, на поклін до конунгів, інші його дружини доходили до Шеціна й Шлезвіга — там їх гостинно зустрічав імператор Оттон, Перуном і Руссю присягався Регволд, але служив багатьом і різним богам.
Тут, у городі над Полоттю, за високими стінами, оточений своєю дружиною, і сидів князь Регволд. Мав він двох синів — Роальда і Свена — та ще дочку — сірооку красуню, гнучку й ставну Рогнедь.
Вона була мрією багатьох вікінгів і скальдів* (* Скальди — мандрівні співці), просити її руки приїжджали рицарі з Свіонії, Датської землі і навіть з англів, але Рогнедь, якій тоді було тільки вісімнадцять літ, говорила батькові, що їй не подобається жоден з них, — хто знає, може, вона виглядала сватів від німецького імператора?!
Нетерпеливився, ждав і князь Регволд разом із своїми синами. Йому — жадібному, ненажерливому — було тісно в городі Полотську, мріяв він про землі з багатьма городами, влади хотів, багатства.
Тому й послав одразу ж, тільки на Київському столі сів Ярополк, своїх слів до нього, тому Регволд прихильно зустрів звістку про те, що Ярополк убив брата Олега, коли ж київський князь запропонував полотському волос-телинові сукупно з ним іти на Новгород супроти князя Володимира, Регволд відповів згодою і заходився збирати воїв з своєї землі. Через те він так зустрів і послів новгородських, — вони пропонували від імені Володимира мир, Регволд уже давно підніс над Полотською землею чорне знамено війни.
3
Швидко посувались уперед ріками та озерами вої князя Володимира. На чолі пливли лодії Новгородської землі, слідом за ними важкі лойви й шнеки варягів, позаду, де не глянь, — учани, буси, однодеревки земель заволотських і полунощних.
На озері Ільмені, широкому, як море, де не видно було й берегів, північний вітер швидко гнав лодії з хвилі на хвилю, у гирло Ловаті вони увійшли ключами й так довго пливли між зелених берегів і високих лісів; лодії чола вже наближались до Пархіна, а в гирло все входили однодеревки, що охороняли воїнство ззаду.
Послав князь Володимир багато своїх воїв ще й пішо та комонно понад Ловаттю, вони посувались обома берегами велика, незборна сила невблаганно йшла з півночі на південь; стережучись підступного ворога, вої дивились уперед, у затягнуту весняними туманами далину, на боки, обминали зрадливі ліси, оглядались назад, де за озером Ільменем сховався Новгород.
(Продовження на наступній сторінці)