Проте нi, це зовсiм не те, що було одвiку на Русi, це не те, що було за давнiх князiв i встановлено древнiм поконом. Слава? — о, той, хто має славу, знає, як її зберегти; честь? — i її руськi люди — хай тiльки хто посягне — зумiють захистити, не по честь свою i не заради слави йдуть нинi на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав знамено* (*Знамено — клеймо, печать.), той зламав житницю й уволiк мiх жита, той пiймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тiуна чи посадника, — скрiзь татьба i розбой, скрiзь кров i смерть. Часом княгиня Ольга жахається, — що ж це сталось нинi на Русi? Адже сваряться мiж собою землi, города, села, всi люди! Куди, куди йде Русь?
А проте княгиня Ольга розумiє, що це не так. Не землi сваряться мiж собою, а князi земель, не городи з городами, а воєводи з воєводами й бояри з боярами. I це ж не татьба i розбой. Кожен iз них зумiє взяти своє, кожен з них зумiє дiстати, що йому треба, й вiд князя.
Нi, татьбу i розбой чинять iншi люди — це рядовичi* (*Рядовичi — люди, що працювали по ряду (договору).), закупи* (*Закупи — тi, що брали купу (позику).), смерди, холопи i всякi чорнi роб'ї люди, це вони лiзуть у житницi воєвод i бояр, це вони переорюють межi, палять знамена, роблять перетеси!
А хiба не чує кожного дня княгиня Ольга, що чорнi люди чинять татьбу й розбой на її дворах, переорюють межi її земель, роблять перетеси в її лiсах, знiмають птаство на перевесищах княжих, потай б'ють бобрiв на гонах, звiра в лiсах, рибу в княжих рiках?
Княгиня розумiє, що на Русi сталось те, чого ранiше не бувало: мали колись воєводи й бояри честь — нинi мають землi, лiси й рiки, мали колись славу — бережуть нинi скотницi й знамена, мали дружини — а тепер прагнуть мати якнайбiльше холопiв. Та й сама честь i слава нiбито змiнилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами вiд ран — тепер хваляться добром своїм i достатками.
Здригається княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвiку була Русь, були князi в племенах її, одвiку князi берегли межi землi, брали тяжку дань з людей, але й платили за неї власною кров'ю.
"Але ж, — думає княгиня Ольга, — Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен i родiв — то була згуба для Русi, муж мiй Iгор за цю дань загинув..."
Усе своє життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона цiла й несхитна, щоб Київ-город був городом усiх земель, а в кожнiй землi був свiй город, думала вона й про полегкiсть людям. Усю землю розбила, уставила волостi, погости, кожному дала урок i устав.
Зробити це було нелегко. Скiльки лiт минуло! Княгиня Ольга була тодi ще молодою, це вона йшла на чолi дружини, щоб помститись за мужа Iгоря й примучити* (*Примучити — приєднати.) до Київського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об'їхала на санях всю землю аж за Верхнiй Волок, доходила до В'ятської землi, устрояла Руську землю.
Так чому ж ця земля нинi неспокiйна? Здається, вона робила все як слiд, хотiла тишi Руськiй землi, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь iде на суд?
Раптом вона обриває свої думки, здригається, прикипає руками до лутки вiкна. Нi, вона не помилилась, десь здалеку, iз схилiв передграддя, а може, й з берегiв Днiпра, долинає крик людини. Крик цей народився далеко, але, здається, лунає зовсiм близько, поруч з теремом.
— Княгине, помилуй! — вчувається княгинi Ользi, i вона стоїть, напружено слухає, що ж буде далi?
Та крик бiльше вже не повторюється. Народившись вдалинi, вiн там i завмирає.
— Що це? Що це? — шепоче княгиня.
"Невже це смерд Векша? Нiч темна, час пiзнiй, саме в таку годину мої гриднi вершать суд..."
Вона молиться й не чує, як тихо вiдчиняються дверi до свiтлицi, хтось зупиняється на порозi. Це священик Григорiй. Вiн живе тут же, в теремi, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, — бiля ручая на Подолi. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесiду.
От i зараз прийшов вiн, у чорнiй рясi, з євангелiєм у руцi, стоїть на порозi, дивиться на княгиню, яка впала на колiна перед образом Христа, i смутна посмiшка пробiгає по блiдому його обличчю.
— Хто це? — одриває голову вiд пiдлоги й обертається до священика княгиня Ольга.
— Це я прийшов до тебе, — тихим голосом вiдповiдає вiн. — Адже ти мене кликала?
— Так, я тебе кликала. Iди сюди. Сядь, отче. Княгиня встає, стомлено сiдає в крiсло, недалеко вiд неї на лавi сiдає священик. Тепер вiн бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свiдчить блiде обличчя, блискучi очi, стиснутi уста.
— Княгиня молилась, i це добре, — починає священик. — Але чому нинi княгиня неспокiйна?
— Менi страшно, отче.
— Чому?
Вона дивиться за вiкно, де тихо колишеться гiлля дерев, i спроквола говорить:
— Бачу я навкруг велику землю, багато племен i родiв, що прожили безлiк вiкiв, перемогли ворогiв, збудували городи...
— Ти речеш правду, княгине, — згоджується й похитує сивою головою священик. — Велика Руська земля, дужа, незборна.
— Немало трудiв, — веде вона далi, — поклали батьки мої, князi, щоб з'єднати племена й роди, одбити ворогiв, — скрiзь знають нинi Київ i Русь.
— I ти, княгине, немало зробила, — додає священик, — устрояя Русь, ти биша для неї, аки денниця перед сонцем, сяяша, аки мiсяць уночi.
Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грає вiдсвiт свiчi, бере руку й запитує:
— Але що робиться нинi? Звiдки цей каламутний потiк, що бруднить чисту воду нашу, звiдки вiтер, що збиває спiле жито?
— Про що ти мовиш, княгине?
Княгиня сплескує руками, а потiм прикладає їх до серця.
— Колись люди мої жили родами своїми, i в кожному роду панували тиша i мир, колись роди були єдинi в племенi своїм, а племена стояли тiльки перед ворогом i богом.
— Свiт незмiнний, княгине, — вгадує нитку її думок i вiдповiдає священик, — ми тiльки iними очима зримо й бачимо його.
— Нi, священику, — перебиває його княгиня, — свiт змiнюється, вiн змiнився, бо муж iде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорнi люди на бояр, воєвод i не токмо на них, а й на князiв. Священику, що ж сталось?
— Свiт незмiнний, княгине, — ще раз каже священик, — одвiку брат iшов на брата, i Каїн перший убив брата свого Авеля, одвiку були князi й чорнi люди, бо є на небi мiсяць, а є й зорi, одвiку були багатi й ницi, бо бог багатий, а що маємо ми — його слуги?
— Але де мiй бог? — тихо шепоче княгиня. — Перед моїми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я пiсля того йду й молюсь Христу.
— Не суть важливе те, яким ликам вклоняється людина, важливе те, якого бога сповiдає вона в душi своїй.
— Слухай, священику, — каже княгиня, — я сповiдаю Христа й одному йому молюсь, але що маю дiяти, коли вiн менi велить: "Не убий!" — а бояри й воєводи мої кажуть, що аще уб'є муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син. Христос велить: "Не убий!" — а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межi й знищують знамена, велю на судi убивати во пса мiсто.
— Христос говорить: "Не убий", але вiн вiнчає за добро й прощає кожного, хто сотворив зло.
— I убивство прощає?
— Прощає, коли це на добро людям.
— То що ж є добро й зло?
Священик довго не вiдповiдає, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане зорями небо, на гiлля дерев, що колишеться одразу за вiкном.
— Добро й зло iснують у свiтi, — промовляє вiн, — одвiку i житимуть такожде довiку, бо є бог, але є й диявол, бо добро — вiд бога, а зло — вiд диявола. Бог рече: свiт незмiнний, таким його сотворив отець, кровiю окропив син, дух божий витає над ним. Бог рече: життя наше на землi — це тiльки подих вiтру, пiщинка на березi морському, крапля в окiянi; вiчне життя тiльки там — на небi; рай тому, хто йшов у життi божим шляхом, геєна вогняна i скрежет зубовний тим, що слухали диявола.
— А багатства землi? — запитує княгиня.
— Вiд бога, — вiдповiдає священик. — Все вiд бога — князевi корона, слава й честь, воєводi — своє, боярину — своє, i чорнi люди створенi такожде не кимсь, а токмо богом. А чому це турбує тебе, княгине? По дiлам його кожному дасть бог, i буде князь справедливим i йтиме шляхом божим — йому готоване мiсце в раю; буде князь слухати диявола — вверже його господь у геєну. I ниций, чорний чоловiк, що страждає на землi, може сiсти поруч iз князем у раю. Так каже Христос.
Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свiча, i в очах її з'являються лагiднiсть i покора.
— Молись, княгине, — чує вона тихий, але владний голос священика.
Вона стає на колiна.
— Молись, — каже священик. — Вiн захистить тебе й захистить Русь.
Княгиня Ольга починає бити поклони.
— I хрести їх, — долiтають до неї слова пастиря. — Приведи їх до бога iстинного, нехай вiн захистить багатого й убогого, всi рiвнi перед його судом.
— Не можу, — одриває вона голову вiд холодної пiдлоги. — Сама — вже християнка, вiрю в отця, сина, святого духа.
(Продовження на наступній сторінці)