Зимові сутінки досить рано крадуться у хаті. Тому бабуся запалила лампадку на покуті, її блимкотливий огник тьмяно висвітлює ікону Ісуса Христа. Я уважно вдивляюсь у його світське обличчя, яке нагадує багатьох сусідських патріархів, особливо уподібнюється до діда Тараса: такий же високий лоб із залисинами, продовгувате волосся, мудрі очі. Якби, думаю собі, в нашому хуторі знайшовся добрий богомаз, то неодмінно змалював би Всевишнього саме з нього, діда. Це ж він зучора перевідав нашу оселю і детально розповів мені про Різдво. Якщо вірити його оповідці, новітнього Бога мати Марія народила ввечері в ясельцях, бо цар Ірод, знаючи, що це станеться, розпорядився вбивати всіх хлопчиків, котрі з’являться на світ. Віща Божа благодать оповістила пастухів, що з появою надвечірньої зірки на небосхилі народиться Божий Син, й вони прийшли віншувати маленького Ісусика. Дідусь навіть проспівав колядочку: Нова радість встала, Яка не бувала, — Над вертепом зірка ясна На весь світ засіяла.
Тому-то християнський люд сьоме січня празнує як народження Ісуса Христа. Щоправда, дідусева оповідка уявлялася мені за легенду. Але то таке. У нашій родині, як і в сусідніх, побожно готувалися до Різдва: товкли в ступах ячмінь для куті, кололи годоваників, щоб після Великого посту розговітися свіжиною, дівчата виготовляли різдвяні прикраси — зі стебел жита чи пшениці робили вигадливих "павучків" та "їжачків".
Такого павучка змайструвала для мене й бабуся. Вона витягла кілька цупких стеблин з куля, рівномірно нарізала відповідних розмірів цурбанки і, протягнувши всередині нитку, зробила кілька кубиків.
— Оце і є павучок, якими ми в дитинстві прикрашали на Різдво оселі.
— А чому їх називають павучками? — дивлячись, як підвішений до стелі на тонкій ниточці він постійно покручується навсібіч, питаюсь у бабусі.
— Павучки, щоб ти знав, заснували світ, а тому вбивати їх — гріх. Якщо він завівся в хаті, то його годиться винести в сіни чи на подвір’я. Але робити це треба лише по обіді. Так велить звичай...
Сиджу оце біля застільного віконця і згадую дідусеві та бабусині оповідки. Але наразі поглядаю в шибу, адже бабуся наказали мені: як тілько-но з’явиться підвечірня зірка, оповістити всіх. На столі дванадцять пісних страв. І як, дивуюсь я, зуміла бабуся наготувати стільки їства — печена і смажена картопля, гриби, борщ, риба, мед, квашена капуста, засолені огірки, перепічки, узвар, накришена в олії цибуля і обов’язково коливо та кутя.
Вечір цей, як я вже знаю, називають Святвечором, Багатим вечором, Багатою кутею чи Вілією. З ним пов’язано й чимало прикмет.
На Багату кутю зоряне небо — кури добре нестимуться і вродить горох.
Ожеледь на деревах — вродять горіхи і садовина.
Сніг іде — врожай на яблука, а іній — на мокре літо і дорід зернових.
Якщо чисте й зоряне небо, то буде сухе й врожайне літо, і навпаки.
Натомість у Різдвяний день, себто завтра, казали так: "Дми не дми — не до Різдва йде, а до Великодня ", чи: "Дуй не дуй, а вже не до ковбаси, а до яєць іде."
Краще Різдво тріскуче, ніж пекуче.
На Різдво обійдеться без паски, а про мак буде й так, а без олії не зомлію.
Обійдеться на Різдво без свяченого, а на Великодень — без куті...
— Бабусю, — скрикую зусюсили, — вже заясніла підвечірня зірка!
— Слава Богові, — і вона тричі перехрестилася. — Швиденько зодягай нові рукавиці й однось кутю на покуть!
Виконавши свою ролю, ми всілися за празниковий стіл. Тато, прочитавши "Отче наш", взяв дерев’яну ложку, ним же ж вистругану, тричі жбурнув куті під стелю. Це для того, щоб знати, якщо прилипли зернята, скільки роїв сплодять бджоли, скільки курчат вилупиться в квочки і яким багатством на копи защедрить біляхатня нива.
Вечерю розпочали з куті й нею закінчили. Ложки і їства не прибирали зі столу. За повір’ям, цієї ночі, начебто, обов’язково мають перевідати нашу оселю душечки найближчих родичів, котрі відійшли в потойбіч. Нехай і вони, думаю собі, посмакують дванадцятьма пісними стравами... Я нашвидкуруч лягаю в ліжечко, але довго не можу заснути. Уявно відтворюю ясельце, в якому пискливим голосом оповіщає про своє народження манюцюпусенький Ісус, до столу зберуться, коли ми полягаємо спати, на Святвечір найближчі родичі, про яких я тільки знаю з розповідей, а завтра бабуся нарешті підігріє кров’яних та м’ясних ковбас, насмажить з цибулею свіжого сала, за яким я так зiскучивсь, адже сім тижнів мені не велено було навіть лизнути жодну шкварочку. Слава Богові, що нарешті скінчився цей найдовший піст.
— Христос рождається! — чується крізь пелену сновидіння бабусин голос.
— Славімо Його! — відказує ненька. З цими словами я засинаю...
Традиційні українські новорічні обряди вельми цікаві. Серед слов’янських народів це найбільш поетичні дійства. Особливо колядки та щедрівки. Напередодні Різдва починали щедрувати дівчата. Хлопці колядували днем пізніше. Юнаки вибирали ватагу,, котрий носив велику звізду, Малайку — перевдягненого в жіноче вбрання заводіяку-витівника, Козу та Лікаря. При гурті обов’язково мав бути й Міхоноша — вайлуватий хлопець з торбинкою, котрий збирав віддарунки.
Обходячи односельців, юнаки просили дозволу завітати до хат Вважалося, що колядники обов’язково принесуть господарям щастя на весь рік. Тому їх чекали в кожній оселі. Обряд починався з величальних пісень господареві, господині та їхнім діткам.
Я слухав дідуся і згадував торішній Новий рік. Поскрипує сніжок, пощипує морозець, а вулицею з масками і зіркою йдуть колядники. Ось вони заходять до нашого подвір’я. Звіздар стукає у вікно. Тато, накинувши кожушину, виходить на вулицю. "Можна вам заколядувати?" — просить дозволу ватага. "А чого ж ні,— кланяється їм батько.— Заходьте, прошу, до господи!"
Під музичний супровід вибухає парубоцька співаночка:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров’я...
Далі почалася вертепна вистава. Особливо мені до вподоби маскарадна Коза. Вона така чудернацька: змахує головою, висолоплює язика, буцькається навсібіч. Мені трохи лячно стає, і я вилажу на піч. Та Коза наздоганяє: "Я тебе ріжками, я тебе ніжками..." Слідом за нею і Міхоноша з наповненою гостинцями торбою. "Облиш, Кізонько,— зупиняє він вередливу тварину.— Господар пообіцяв нам щедрого гостинця!"
Тато скидають у міх заздалегідь приготовлені віддарунки, а колядники починають співати нам величальні.
Вранці сусідів та родичів вітали з Новим роком хлопчики й дівчатка. Хлопчикам дозволялося засівати оселю зерном. А перевесниці лише щедрували. Одну з таких пісень-щедрівок і пригадав дідусь:
— Я дівчинка маленька,
В мене платтячко рябеньке.
Я ще не знаю ні аз, ні буки,
Дайте мені червінчика в руки!
На новорічні свята обов’язково готували і обрядову кутю, їх було дві — багата, чи щедра (напередодні Різдва, тобто 6 січня, і голодна, або пісна (в переддень старого Нового року — 13 січня). Кожна страва мала своє призначення і пов’язані з нею обряди.
Напередодні Різдва в кожній оселі мало стояти на столі дванадцять страв. Усі члени родини мусили почастуватися ними. Починали вечерю тільки з куті.
— Ну ось і все про давні обряди,— мовив дідусь.— А тепер скажи мені, яку іноземну мову ти вчиш?
— Німецьку,— дивуюся я, бо ніяк не втямлю, навіщо це йому потрібно.
— А по-їхньому як зветься січень?
— Януар...
— Майже так само, як і в російській. Це все йде од дволикого Януса. А ось у білорусів перший місяць року називається студзень. Це коли холодно дуже, мороз землю студить...
— А в нас січень,— поспішаю, аби мене часом не випередили.— Це тому, що сніг січе. Правда ж?
— Можливо, можливо,— смикає себе за вуса дідусь.— Але, може бути, і від того, що місяць пересікає, тобто січе зиму навпіл. Це якраз середина зими. Старші люди казали, що під цю пору вони заготовляли дерево для осель. Вирубаний взимку ліс вважається найкращим. Деревина добре зберігає тепло, її не точить шашіль. Оскільки в давнину ліс не різали, а рубали, тобто підсікали сокирами, то й місяцеві дали таку назву. Про це мовиться і в прислів’ї: "Січень січе та морозить — ґазда з лісу дрова возить".
"Ти ба, — думаю собі, — скільки цікавого заховано в одному лише слові!"
— А хто, дідусю, давав назви місяцям?
— Я, правду кажучи, невеликий знавець,— завагався він.— На те є спеціальна наука. Але, мені здається, справжнім творцем був народ. Скажімо, на Поліссі січень називали "щипуном" і "сніжнем". Щоправда, теперішня назва січня стосувалася лютого. Про це стверджує давня цитата: "Мць феврврь, рекоъін сьчьнь". Її я вичитав у старому календарі.
У хаті вже розвиднялося, і дідусь припав до вікна. На вулиці все біліло, неначе в старому млині.
— Урожайним видасться рік,— сам до себе мовив наш гість.— Усі дерева в інеї. Кажуть: якщо в січні гілки часто вкриваються сніговим пухом, то на дорід.
— Але ж,— встряє в розмову бабуся,— коли січень мокрий та з відлигами — жди холодного літа!
Ну все, почалося, тішу себе. Якщо вже й бабуся прилучаються, то тільки встигай записувати прикмети.
(Продовження на наступній сторінці)