— Ну, годі! Увечері поговоримо про кам'янецьких товаришів, а тепер швидше до Особливого відділу.
— Зажди ж, поки сідлатимуть коні, треба кінчати з тим... як його? — слідчий узяв посвідку.— Чаленко! Що ти про нього скажеш?
— Щодо Чаленка, то в мене таке вражіння, що це один з пацюків, що тікає з корабля перед загибеллю. Його поведінка, в усякім разі, довіри не викликає... За час подорожі я вживав усіх заходів, щоб викликати його на од-вертість, але він,— як замурований... "Брав" я його | на філософію, і на несподіваність, але він,— хоч би тобі слово!..
— А тобі не здається дивним, що цей супчик без усякої, здавалося б, потреби виказав твоє інкогніто?
— Як виказав?
— Та дуже просто,— сміючись, відказав слідчий,—" особа, каже, що має посвідку на ім'я Шмагайла, є насправді Конацький!
Конацький од здивовання аж підскочив на стільці, а потім, немов ловлячи якусь думку, зсунув брови на перенісся.
А знаєш, поведінка справді підозріла! Коли він учитель, як значиться в посвідці, то йому нема чого боятися, коли ж він має фальшивку, то тоді...— Конацький знову замислився.
Служба в петлюрівській армії, і робота в підпільній партійній організації, і повсякчасний риск, зв'язаний з виконанням партійних доручень, призвичаїли його думку до розв'язання найскладніших ребусів.
Тільки вміючи усвідомити собі становище з натяків, зорієн-гуватись в обставинах по одній фразі, можна було з честю виконувати небезпечну роботу революції в тилу у ворога.
Конацький потер собі лоба:
— Так, я певен, що це рибка неабияка! Ти уявляєш, що він ціною моєї голови хотів купити вашу довіру? Непогано придумано!
Коли Чаленка покликано на допит, Конацький вийшов у сусідню кімнату. Звідти він чув, як слідчий ставив питання, а Чаленко відповідав на них.
Потім двері у кімнату стукнули — видимо, хтось увійшов.
Конацький у щілину одхилених дверей бачив якусь постать у міському пальті й селянському капелюсі.
— Пождіть, товаришу! Я занятий! — сказав слідчий од-відувачеві, а сам знову щось спитав арештованого. Та запитання слідчого перервав одвідувач у капелюсі.
— їй же богу, Лапського піймали! — вигукнув він не то здивовано, не то радісно.
"Лапський!" — немов штовхнуло Конацького в груди, і він вийшов із своєї схованки.
— Лапський, ти кажеш? — спитав Конацький у одвіду-вача.
Арештований прикипів до місця, обличчя зробилося кам'яне, тільки очі перебігали по людях, по вікнах, по Дверях, як два зацькованих звірі, шукаючи порятунку.
— Авжеж, Лапський! — з усмішкою сказав чоловік, 1 потім з лютістю додав: — Він же мене розстрілював, гад!..
— А, он як! — промовив слідчий і одстебнув кобуру Револьвера.
Конацький підійшов до слідчого, що, видимо, не знав, хто такий Лапський, і щось сказав йому на вухо.
Тільки тепер Чаленко помітив Конацького.
В очах йому на мить промайнуло здивовання й змінилося на досаду людини, що так по-дурному програла гру...
Метким оком розвідника Чаленко оцінив ситуацію і, з сарказмом, властивим тільки людям, засудженим на страту, промовив:
— Що ж, пане поручнику? Позолочене оливо, кажете? Може, й оливо, може, й позолочене, а може, й золото... поолив'янене!..