Розсіяне світло не то свічки, не то ліхтаря падало звідкілясь згори на дві людські постаті, що нахилилися одна до одної і, жваво жестикулюючи, розмовляли притишено.
Побачив політком, що Витківський розмовляє з тим само гевалом, що приснився йому допіру, і побачив навіть вишкірену пащеку його. Моргулі стало дивно, як то він міг побачити уві сні людину, що її ніколи в житті не бачив?
Гевал шкірив зуби, показуючи червоні ясна, як і над тином, і Моргуля подумав, що, певно, він бачив його до того, та тільки не звернув уваги. Не вірити ж справді у пророчі сни! Це йому, політкомові, не личить.
Але що вони говорять? Витківський тільки похитує головою на знак згоди, а гевал говорить, вишкіряючи зуби:
— Так ти думаєш, що політкома їхнього просто треба пристрелити? Ги-ги! Ми їх всіх пустимо в розход. Правильно, Витківський, говориш.
Моргуля помацав себе коло пояса, але, переконавшись, що револьвера він з собою чомусь не взяв, слухав далі. Тепер говорив Витківський:
— Вони підозрівають мене, й далі мені маскуватися не можна... Ми сьогодні ж мусимо накласти гору їхніх трупів, а зверху покладемо політкома...
Моргуля не міг далі триматися. Він шарпнувся до воріт клуні і з силою їх відчинив. Витківський кинувся до нього і схопив зубами за руку, а гевал реготався реготом ката. Гострий біль пронизав Моргулю і дійшов, здавалося, до самісінького серця. Моргуля шарпнувся й розплющив очі...
Воза трясло з боку на бік на мерзлій осінній дорозі, і політком не одразу зрозумів, де він. Тільки згодом він побачив, що лежить на чиїхось трупах, що в безладді накидані на воза, а навколо ні живої душі...
За кожного двигтіння воза рана в нозі пекла вогнем, обдавало холодом од лівого плеча, й тіло тіпалося в трясцях.
Правою рукою помацав Моргуля ліве плече, і жах охопив його — плече було розтрощене. "Це гевал!" — майнула думка, і морок знову заслав йому свідомість.
Ще раз прокинувся Моргуля од свого смертельного сну й на цей раз побачив візника, що керував конем. Він ішов попереду воза, і його трудно було помітити одразу. Парубок ішов з батіжком, байдуже збиваючи бадилля край дороги, так, ніби він віз снопи з поля і був певен, що дорога рівна і нічого з снопами не трапиться. Коняка бадьоро ступала лісовою дорогою, і політком зрозумів, що їхні трупи вивозять далі од села, щоб не мати в разі чого халепи. Моргуля намацав під собою чиюсь голову, і жах пройняв його. Непомітно він сповз назад і умостився на соломі в задку воза. Спереду лежало кілька забитих червоноармійців, що були покладені вниз обличчями. Моргуля не міг збагнути суті всього, що він бачив, та раптом у голові його прояснилося, жахи одійшли вбік, і він тверезими очима подивився і на себе, і на справу.
"Безперечно, що його вважають трупом і везуть як от і тих нещасних, щоб викинути десь у лісі. Тверезі селяни не забувають, що до них можуть зайти й червоні й білі, і треба на всяк випадок замести сліди злочину, що за нього можна відплатити дорогою ціною".
Парубок почав відставати, наближаючись до воза, і політком удав з себе мертвого. Віз покотився по нерівній лісовій дорозі і, наскакуючи на коріння чи то пеньки, неймовірно шарпався з боку на бік, завдаючи пекельних болів Моргулі. Його терзала жага, і по одному товчку він знепритомнів.
Свідомість повернулася Моргулі тоді, коли віз востаннє шарпнувся і зупинився. Політком з-під вій поглянув навколо і побачив, що вони стали коло лісової сторожки і парубок ступив на скрипучий ґанок. Перша думка була про втечу, але швидко вона зникла, бо Моргуля не то що втікати, а не міг ворухнути ногами. Вони були як паралізовані й не ворушилися...
Невдовзі на ґанок вийшов знайомий Моргулі гевал, а за ним парубок-підводчик. З сіней показалося ще кілька постатей у різноманітному вбранні, і раптом за ними Моргуля побачив кашкета Витківського і ледве стримав себе, щоб не скочити.
"Так от воно! Виходить, всі підозріння мали підстави!"
Моргуля непомітно мацнув себе за те місце, де звичайно була кобура пістоля, але рука нічого не знайшла. Неймо-В1рний жаль обгорнув політкома, жаль, що він не може поквитатися з цим зрадником. Він би віддав останні хвилі Життя за одну-однісіньку кулю!
—— Там, за хатою,— махнув рукою гевал, і парубок дождливо вхопився за віжки, і віз покотився од ґанку.
За хатою був льох, од якого залишилася тільки глибока Яма, і парубок підкотив воза до неї. Моргуля відчув, як віз Ухилився і він разом з трупами полетів у безодню...
Од сильного болю він зойкнув, і це ггритягло увагу візника.
— Один ще живий! — вигукнув парубок, і потому над ямою розлігся постріл і на Моргулю впала вся пітьма світу і засипала його свідомість чорним піском...
Та незабаром темрява ночі розсунулася і політком відчув, що він виходить з нічного лісу. Звідкілясь сіялося проміння, але він нічого не бачив, а тільки руки його намацували земляну стіну й щось неприємне, слизьке. Потроху у зливі світла з'явилася постать Витківського, що з розкритими обіймами насувалася на нього. Моргуля метнувся вбік, але навколо були невидимі земляні стіни, і він зрозумів, що Витківський іде до нього, щоб придушити і в такий спосіб позбутися свідка свого злочину.
"Юда!" — хотів вигукнути політком, але язик задубів у роті, і вуста зробилися кам'яні. Він зупинився нарешті, підпускаючи до себе зрадника, щоб здоровою рукою вдарити його в паскудне обличчя...
Раптом небо роздерлося жахливими вибухами і земля затряслася од падіння чогось величезного й важкого. Моргуля побачив тепер Витківського, що упав на землю, і з рота йому виростав довжелезний синій язик... Язик ріс неймовірно швидко й оповивав усе навколо: і дерева, і хмари... По тому все зникло й залишився віддалений дзвін і блакитне світло, і сам Моргуля відчув, що він повис у повітрі й ні до чого не торкається...
"Певно, це смерть",— пролинула спокійна думка, і політкомові стало якось затишно й тепло...
— ...Держись міцніше,— почув Моргуля незнайомий хрипкий голос і відчув себе на чиїйсь спині. Він здоровою рукою тримався за шию людини, що, видимо, не йшла, а повзла рачки.
Моргулі хотілося сказати слово, спитати, але він не міг видушити з себе звука, а язик, як кістяний, не ворушився в роті. Навколо було темно, й жодна цяточка світла не пробивала тої темряви.
"Яка жахна ніч!" — подумав Моргуля і міцніше схопився за шию свого визволителя. Сили його кудись відпивалися, і він відчув, що ще хвилина — і він не зможе триматися. В рот йому хтось насипав жару, і той жар висушував його тіло й мозок. Ой, і навіщо той визволитель несе його од смерті, коли смерть така тепла й затишна?
Але зрадник живий, і він, Моргуля, мусить жити, щоб поквитатися з тим мерзотником. Він розплеще його паскудний мозок, розірве його панське тіло на клапті й кйне скаженим собакам. Для цього мусить жити Моргуля щ0 б то не було! Він мусить помститися Юді, що стільки часу зумів дурити й вище командування, і його, політкома, він мусить помститися й для того мусить жити!
Новий доплив сил відчув політком у своєму тілі й ще міцніше ухопився за шию свого визволителя. Але чому язик не ворушиться в роті й ніч так підозріло темна? Йому так хочеться спитати свого визволителя, хто він, і не може. Але навіщо питати? Адже ж це, певно, Матюха, велетень Матюха, що гне підкови й показує різні штуки своєю силою. Тільки Матюха може нести людину, перетерпівши стільки.
Ніжне почуття до Матюхи наповнило всю його істоту... Та щось трапилося. Болі тисячами багнетів пронизали тіло політкома, в очах спалахнула райдуга й раптом погасла, а залишився тільки жар її, що пік у саме серце. Нарешті й жар охолов, Моргуля полетів у безвість. І з тієї безвісті почали долітати до вуха Моргулі плюскоти води, що охолоджували його голову й груди, і нарешті дбайлива рука піднесла жменю води до рота. Він не випив ту воду, а вдихнув її. Йому хотілося попрохати ще, та язик не вимовив бажаних слів, та вони й були даремні, бо друга жменя з водою наблизилася до рота, і третя, і четверта...
— Ху, так шию зламати можна... Чортова яма...— промовив той самий хрипкий голос.
Моргуля широко розкрив очі, але нічого не побачив. Чорна ніч стояла важким муром перед очима, і, як не намагався він вдивлятися, ніч не виказувала навіть слабих контурів речей. Політком повернув голову вгору, але чорний мур ночі стояв і там.
"Що це? Невже осліп?" — майнула жахлива думка, і сили почали відпливати з політкомового тіла. Свідомість скаламутилася, і Моргуля тільки й міг відчувати, що кудись Рушає, що хтось несе його на своєму хребті, але згодом і та свідомість його покинула, і безсила рука впала, як перерізана линва...
(Продовження на наступній сторінці)