"Параліч!" – промайнула палахлива думка, і все тіло охопила млость.
Посовав ногами – вони важкі, як чавунні.
Тоді, напружуючи всі сили, він підвівся і сів. Небо розсунулося ширше, але висока трава заважала оглянутися навколо.
Голова нестерпимо боліла, а перед очима гойдалася трава і небо… Сидіти було дуже незручно, і тільки тепер він зрозумів, що його руки були зв’язані за спиною.
"Так от воно що! Мене ограбовано, зв’язано і кинуто… Але руки?.."
Поволі в руках з’явилося почуття болю, і він поворушив пальцями.
"Ясно, перележав!" – подумав він і почав, скільки можна було, ворушити руками.
Коли вже отерплі руки одійшли, він вислобонив їх з вузла. На щастя, вони були зв’язані сиром’ятним ременем, що ослаб од нічної вогкости.
Аж тепер він оглянув себе, і здивування прикувало його очи до ніг. На них були озуті коротенькі шкіряні напівпанчохи-напівчеревики, зав’язані плетеним ремінцем коло кісточок поверх коротеньких холявок. В холявки вправлено ногавиці чудернацьких штанів з грубої рядюги, а до колін спадала сорочка з такої самої рядюги, тільки вибійчаної. І все те брудне і засмальцьоване…
Сорочка в багатьох місцях роздерта, так само як і штани, а на лівому боці грудей засохла кров…
Ці реальні речі привели його до пам’яті.
Він боязко озирнувся навколо, але ніщо не підтримало його непокою. Він усміхнувся сам собі.
"Не бійся, Бісарте, твої вороги далеко!"
Але за цією радісною думкою його почала мучити жадоба. Степ сухий, а в повітрі не почувалося вогкої близькості води.
Тоді, попереджаючи сонце, охоче на степову росу, Бісарт сів навколішки і почав злизувати роси з довгих шерстких листочків…
Од напруження та незвичної пози в очах йому потемніло, і він упав непритомний на столочену траву…
Князя Барцілу кусали воші.
Вождь метався на ліжкові і щоразу кликав свого улюбленого знахаря – ворожбита Бісарта, що не кидав князівського шатра ані на хвилину.
От уже місяць, як князь не встає з вишиваних шовкових та єдвабних подушок, засмальцьованих потом багатьох власників. Їх горою накидано в напівтемному повстяному шатрі, і могутній владар численних сарматських орд видається на тій горі таким немічним та мізерним.
Барціла висох і схуд, а сива борода, підкреслюючи його неміч, скуйовдилася, як овече руно.
Часом хороба морозила немічне тіло старого князя, і його вкривали тоді кожухами, кінськими попонами та килимами. Численні слуги і раби метушилися, як тіні, коло ліжка владаря і робили, що їм не накаже Бісарт.
А то раптом князеві стає душно, його починає пекти гарячка, і тоді всі ті кожухи і килими скидаються з князя, і він велить підняти вище поли шатра. Та коли жар у тілі спадає – вкривається він потом, і тоді нестерпимо смердить брудним спітнілим тілом старого вождя Сарматів, і Бісарт, щоб заглушити неприємний запах, палить пахучу смолу з грецьких колоній…
Навколо шатра розташувалася вірна сторожа князя, трохи далі шатра вождів сарматських. Ще далі в степ розсунулися поодинокі орди могутнього племені, що от вже століття як перейшло велику річку Танаїс і тримає в покорі розгромлені скитські орди та орди дрібних кочовиків. Тільки плем’я Саїв довго не хотіло коритись Сарматам. Воно осмілювалось навіть ходити походами на сарматські становища, і не завше ті походи були нещасливі для Саїв…
Нарешті князь Барціла розгромив їх орди і тисячі людей повернув у неволю. Разом з усіма попав у неволю і Бісарт. От вже кілька років, як він невільник могутнього Барціли. Спочатку йому, жерцеві ворожбитів Саїв в сарматському полоні, довелося тяжко працювати, та його ворожбитство і лікарська умілість наблизили його до князя, що на старість став часто хворіти.
Це наближення сталося несподівано для Бісарта. За два роки його взнали в орді за вправного ворожбита, що лікував якимись настойками та травами, і от, коли одного разу, років десять назад, захворів князь і ніхто з найвидатніших сарматських ворожбитів нічого не міг вдіяти, – покликали Бісарта.
Чи ліки його, чи випадок, але тяжко хворий Барціла видужав, і Бісарт став у нього за першого жерця і ворожбита.
Та тільки на дванадцятому році неволі Бісарт цілком примирився зі своїм становищем. Він майже зрівнявся в правах з сарматськими вельможами, за великі послуги вождю сарматів його обдаровано було рабами і кіньми…
Та трапилася несподівана пригода. Князь Барціла, до того дебелий, весною, йдучи з походу, попав під повідь, і холодна вода Танаїсу остудила тіло князя, і він занедужав. Яких тільки ліків не перепробував Бісарт, – нічого не помагало. Хворого мучила гарячка, а коли сонце було на сході, трясці тіпали дебелим князівським тілом, як вітри степовою билиною.
Збився з ніг Бісарт і, врешті, зневірившись у своїх засобах, скликав знахарів головної сарматської орди. Знахарі були незадоволені на Бісарта, що багатьом зіпсував кар’єру, і сказали:
– Князю, твій лікар з чужого племени, він хоче погубити тебе і наслав люту хворобу… Тільки руда з серця Бісартового може прогнати демона хвороби, бо од зла та хвороба, а злоба у серці Бісартовому…
Це сказав старий Ціба, ворожбит, що мав силу зупиняти хмари і викликати дощ, але не зумів допомогти хворому князеві десять років тому.
Князь кволим голосом відповів, угадавши таємні думки Ціби:
– Брешеш, Цібо, брешеш, старий собако…
І казав Ціба далі:
– Коли ти, князю, більше покладаєшся на чужоземців, так не буде тобі щастя, і нужа перед смертю вип’є останні краплі твоєї крови.
Це злість говорила устами Ціби, злість на Бісарта, що заступив його при особі князя, і злість на князя, що допустився до того.
Здригнувся вождь, схопився за те місце, де в його завше висів меч, і, не знайшовши держала зброї, знесилений злобою упав на ліжко. Хвороба стрясла його тіло, як тисячі вихорів билину, а коли піт виступив на крейдяному чолі Барціли і руки обвисли з ліжка, як стремена, ненатягнуті ногами верхівця, він ледве чутним голосом покликав свою вірну сторожу і наказав:
– Розстеліть кожухи за шатром, заставте килимами од вітру і винесіть мене туди…
Так і було зроблено.
Лежачи під вечірнім небом на кожухах і чухаючи тіло, що його непокоїла нужа, князь покликав свого джуру і пошепки наказав йому одрубати голову Цібі, що явно мстився на князеві і наслав на нього і трясці, і гарячку, і воші…
Підійшов джура до Ціби, взяв його за руку, одвів на бік, так щоб бачив князь, і одтяв йому голову широким ножем.
Як перестала голова блимати очима, тіло корчитись, воїн схопив за волосся голову жерця і підніс до князя. Решта жерців і ворожбитів стояли скам’янівши, а Бісарт дивився на них глумливими очима.
– Кинь собакам, – наказав князь воїнові, а жерцям-знахарям гукнув: – Підійдіть до мене!
І коли ті наблизились, мовив:
– Ви чародії і ворожбити. Ви вважаєте себе сильнішими за свого князя, та я маю найвищу силу над вашими чарами. У кожного, хто буде мати в серці злобу на свого князя і насилатиме на мене трясці, гарячку й нужу, я виточу з серця руду і одрубаю голову, що белькоче закляття…
Він знесилився і знаком покликав Бісарта:
– Ціба помстився на мені й наслав хворобу, тепер же, коли він мертвий і злосливе серце його не б’ється, чари його втратили силу… Тобі ніхто не буде заважати вилікувати мене… Я дарую тобі п’ятсот лисичачих смушків і сто найкращих коней з моїх табунів і вірю, що не встигне тричі зійти сонце, як я поскачу до Танаїсу приборкувати Галатів…
Бісарт на знак покори хитав головою.
– Так, князю, так. Не встигне тричі зійти сонце, як ти поскачеш перед своїм військом приборкувати нахабних та жорстоких Галатів…
Того ж дня, пізнім вечором, князь Барціла помер…
За довгий час неволі Бісарт відчув себе дійсним невольником. Ворожбити розповіли всім, що князь наказав розтерзати тіло Бісарта між п’ятьма степовими кіньми, і хоч ворожбитам ніхто з близьких князю не повірив, Бісартові скрутили руки і кинули в глибоку яму.
Молодий князь наказав:
– Не можна чинити кару над трупом вождя. Це буде наперекір прадідівським звичаям. Найближчий раб мусить бути похований живцем в одній могилі зі старим князем…
Бісарт знав це і очікував смерти. З ями він бачив відблиски од багаття степовиків. Далекі зорі блищали небесною красою, але тиша була у таборі, тільки коні стиха іржали. В становища далеких кочових орд сарматських поскакали вісники жалоби, а в шатрі над трупом князя ридало сорок найкращих дівчат сарматських.
Їх голосіння нагадувало скавуління собак в передсмертній агонії, коли важким колесом видавлено кишки, поламано ребра і немає вже порятунку і надії на життя…
Призначених на похорон невільників зв’язували і кидали у яму, де сидів Бісарт, і вони, падаючи, били його руками, ногами і головами. Він приткнувся в кутку з розбитою головою і почував, як кров цівкою цебеніла з лівого виска на плече…
І коли вже в ямі невільники сиділи один коло одного так, що й просунутись не можна було, і стогнали од болю, а в переддосвітній час табор сарматський затих, і навіть ридальщиці тихше скиглили своє голосіння, в голові Бісарта з’явилась думка про втечу…
Він вірив у незламність долі, яка записана для кожної людини зоряними знаками на небі, та неминучість смерти затулила собою ту віру, і він шукав виходу, і знайшов його.
(Продовження на наступній сторінці)