Віра Павлівна витерла сльози, і рішучість забриніла в її словах. Вона немов зважилася сказати те, чого не казала довгий час, і тепер намагалася сказати так, щоб ця дівчина зрозуміла її, а не поклала на карб гістерії.
— Я б з радістю померла, коли б знала, що є за що... помирати...
Марта відсахнулася від подруги й дивилася на неї пильно, звіряючи — чи вона, бува, часом не помилилася або чи не жартує з нею.
— Я тебе, Віро, не розумію... Я гадала, що в тебе немає сумнівів у справі Артема... Я думала, що ти свято переконана, як і він...
— Я була переконана...
— Так що ж тепер?
— Тепер у мене порожнеча...
Марта наблизилася до Віри Павлівни і взяла її за плечі, глибоко зазирнувши в вічі. Їй немов хотілося побачити все, що сховано в найтаємніших глибинах душі цієї жінки, як інколи хочеться побачити воду у глибокому колодязі.
— Ти його не любиш?
Віра Павлівна нічого не відповіла. Вона схилилася на плече подруги і знову заплакала...
Марта пестливо гладила Віру Павлівну по голові й думала про химерні забаганки жіночого серця, заблукалого в життьових хащах...
Розділ дванадцятий. Прогулянка Марти
Карлюга не подавав про себе знаку. Можна було подумати, що він або виїхав, або лежав тяжко хворий. Та на це мало хто зважав: не так-то вже й часто з’являвся на людські очі той чудний ложкар. А до того ж з кімнати його лунає стук молотка — значить, працює. Ніколи людині, то й не виходить.
Тільки Чмир і Гайдученко інакше розуміли втечу Карлюги з людських очей: заявив про своє бажання вступити до комуни і тепер ховається, роздумавши, а сказати ніяково. А може, він просто покепкував і уникає зустрічей? Остання гадка була найправдоподібніша.
Чмир сказав якось, що треба поспитати ложкаря, що він думає, та Гайдученко заперечливо закрутив головою:
— Ні, не треба... Нехай собі сидить. Не треба, а то ще подумає, що ми його умовляємо...
— Та й по тому,— згодився Чмир і більше не нагадував про ложкаря.
Та Карлюга не так недбало ставився до життя комуни, як на перший погляд здавалося. Він, довбаючи свої ночви, раз у раз підходив до вікна і вдивлявся у двір. Чи немає чогось незвичайного, чи не задумали чого нового комунари? Та в комуні життя котилося, як і раніше, і нічого не було видно такого, що наштовхнуло б на думки про зміни.
— Не знають... Не знають ще...— мимрив він сам собі і знову брався до свого долота.
Тільки вчора його відвідав селянин з Тартаків і розповів про Хвороста. Раяв тікати звідси, бо, чого доброго, вважатимуть за комунара, і може статись лихо...
Карлюга удав, що то його не обходить, що йому нема чого боятись, але в глибині душі в нього ворушилося занепокоєння. Та боявся він не смерті, що йому можуть заподіяти бандити, а того, що стихія так наблизилась д0 нього, та стихія, від якої він так старанно ховався отут, у зеленому чатовинні віковічного бору.
Думка про втечу знову владно заполонила його істоту.
Карлюга пройшовся по кімнаті й визирнув у двір. Час був обідній, і у дворі нікого не було. Та раптом Тома здригнувся й уважніше почав вдивлятися у шибку. З відчинених дверей флігеля вийшла Марта, якась не така, як завжди, а немов оновлена. Вона високо тримала голову й ступала твердо. Такою Карлюга ще ніколи не бачив її.
Марта оглянулася навколо, ніби пересвідчуючись, що в дворі нікого немає, і похапцем подалася до воріт. Вона наче боялась, що її хтось зупинить, стане на перешкоді.
"Чому вона така сьогодні? Що сталося з цією підстреленою птицею, що вона так погордливо піднесла голову?" — думав Карлюга, і жагуча цікавість охопила його.
"Чому вона така сьогодні? Куди вона так поспішає?"
Справді, куди може йти дівчина осіннім днем, під дощ і мряку? Може, в цьому "куди" й заховані причини змін?
Намір прослідити дівчину з’явився в Карлюги якось несподівано, і за хвилю він горів одним бажанням: дізнатись, неодмінно дізнатись!
Він одяг свою шинелю, поверх накинув старого брезентового плаща і вийшов на подвір’я.
Якби тільки не спустити її з ока і разом із тим не навернутися їй на очі.
Дівчина йшла дорогою, і її видно було вдалині на повороті. От вона пройшла праворуч, і Карлюга подався за нею, готовий, у потребі, сховатись у кущі. Швидко він пройшов до повороту й попростував кущами, обережно розсовуючи мокре гілля.
А Марта ішла й ішла. Карлюга був мокрий од дощу й од роси, а дівчина не зупинялася ні на хвилину.
"Може, вона тікати затіяла, а я, як дурень, іду слідом?" — промайнула думка, але в цей час дівчина звернула на лісову стежку, і підозріння розвіялося. Коли втікати, так нема чого йти лісовими стежками, що ведуть до убогих смолярень, покинутих ще на початку революції.
Так само обережно, як і раніш, Карлюга посувався за дівчиною, не спускаючи її з ока.
От і сараї смолярень. Вони чорніють своїми дірками на галявині, там, де розкидано недопалки дерева, виполіканий дощами деревний вугіль коло смолокурних ям та напівобтесані невідомо для чого обаполки. На всьому час залишив свої сліди, і обтесане дерево почорніло від гарячого дихання років, як од огню. Дівчина зупинилася край галявини й прислухалася. Карлюга застиг оддалік у кущах і пильно стежив.
Та от дівчина пішла через поляну до сараїв. Незабаром темна паща дверей проглинула її.
"Чого їй там треба?" — подумав Карлюга, і перед його очима пронеслася картина самогубства: жахливий посинілий язик, піна коло рота, схилена набік у петлі голова й натягнуте, як струна, тіло. Неймовірний жах охопив Карлюгу, і він ладен був уже кинутись за дівчиною до сарая, та раптом стримав себе. Намір рятувати пересік сумнів, і Тома завагався. Може, нічого страшного немає? Може, тут що інше?
Він обережно просунувся трохи вперед і вмить застиг, як скам’янілий. У протилежному кінці галявини кущі розсунулися, і звідти вийшла людина. Зовнішність її вразила Тому, а енергійна хода і зброя навели на думку про небезпеку.
Справді, у всій постаті і в рухах було щось свавільне й Дике, щось таке, що не терпить перепон.
Низенька шапка-кубанка чорним смушком зливалася з волоссям незнайомця, а смугляве обличчя перетинали чорні шорсткі вуса. Він ступав стрункими ногами й брязкав довгою кавалерійською шаблею, що видно було її з-під чорної дагестанської бурки. Коли поли бурки відхилялися, показувалася з-під них кобура важкого маузера і бомба коло пояса. Ще якісь військові прилади моталися під буркою, коли розміреним, упевненим кроком ступав він до сарая.
Скоро людина зникла в чорному прорізі дверей слідом за Мартою, і звідти почувся рокіт притишеної розмови.
Дощ посіявся рясніше і шумом затопив і галявину, і кущі, і всю просторінь між небом і землею. Туман гуснув на галявині й мішався з ранніми присмерками. Хмари насуплювали пелехаті свої брови.
Карлюга обережно пішов поміж кущами й опинився за сараєм. Він ліг на землю під стіною так, щоб не виявити себе, й слухав. Дівчина і озброєний мужчина, видимо, сиділи близько одне від одного, і голосно розмовляти їм не було потреби. До того ж сиділи вони спиною до Карлюги, і слова коли й чути було, то не всі, а уривки слів і фраз кінці яких розпливалися в шумі дощу на даху та в кущах.
— ...через місяць-два ми з цим управимося...— говорив чоловічий голос —...нелегко... ти допоможи...
— ...мій любий... я зроблю... там небезпечно...
Хоч імла й насувалася разом із каламутними хмарами, та дощ ущух, і тепер краще можна було чути розмову. Чоловічий голос навчав:
— ...ти дістань... він однаково нічого з того не зробить... все врешті загине... але потай, непомітно...
— Я зроблю!., я зроблю!..— дівчина, видимо, горнулася до мужчини, і слів її далі не можна було чути. Та ось мужчина, мабуть, випростався, бо дівчина розчаровано промовила:
— Ти вже йдеш?
Карлюга далі не став слухати. Він рачкував од сарая і сховався в кущах. Звідти видно було, як вийшов незнайомець, обіймаючи дівчину за стан, а вийшовши, зупинився й поцілував Марту. Він подивився дівчині у вічі, немов пересвідчуючись у її вірності, і потім легенько відпихнув од себе.
— Іди, а то, певно, тебе вже чекають...
— Петре, я ж прийду! — з благанням у голосі сказала Марта.
— Приходь, приходь...
Мужчина, видимо, не був настроєний на сентиментально-любовний лад, або ж поспішав кудись, бо ні разу не оглянувся, ідучи в ліс. Тільки дівчина дивилася йому вслід, стиснувши руки, а коли чорна бурка востаннє майнула на фоні сизих кущів, Марта присіла на мокрий обаполок, закривши лице руками. Так просиділа вона хвилин зо три нерухомо, а потім устала, змахнула з лиця рукою невидиму павутину й пішла своєю стежкою назад.
"Значить, вони призначили побачення... Але коли? Що то таке, в чому має Марта допомогти цьому озброєному красуневі? З чим "вони" управляться? Що, нарешті, має дістати Марта?"
Вечір закривав землю мокрою сірою ковдрою. Карлюзі не цікаво було далі слідкувати за Мартою, однаково вона піде додому. Треба тільки подбати, щоб вона не помітила, що він, Карлюга, слідкує за нею.
У лісі було темно, а Карлюга не квапився йти додому. Він прийде вночі, коли всі поснуть, щоб не було ніяких підозрінь щодо нічних його прогулянок.
Повернувшись, Тома прослизнув у двір не через ворота, а в дірку, проламану в паркані, і непомітно пройшов до себе нагору. Там, не запалюючи світла, він скинув мокрий одяг і дістав сухий. Переодягнувшись, Карлюга з полегкістю ліг на свою примітивну койку й замислився лежачи.
(Продовження на наступній сторінці)