— Правильно! — підхопив Бізон.
— І потребуємо, щоб усіх назад прийняли до школи!.. Балан замовк. Мовчали й інші. Кожен думав своє, кожен плекав свої сподіванки.
— А коли Кобра не згодиться? — висловив свій сумнів Савенюк і з полегкістю зітхнув. Видимо, про це саме він допіру думав і цим саме турбувався.
— Тоді!.. Тоді ми скажемо, що всі кидаємо школу і нехай видають нам наші документи...
Бізон аж підскочив на місці:
— Ви всі думаєте: він так і дасть документи! А платить хто їм буде за право навчання? Згодиться! — в голосі Бізоновім звучала така незламна віра в успіх, що всім якось стало легше і веселіше. Заговорили всі разом, подаючи свої міркування й плани.
— Давайте, хлопці, розходитись... Тільки поодинці й тихо... Завтра вранці треба ще умовляти хлопців...
Знявши чоботи, учні по одному навшпиньках виходили з аудиторії. Черненко заховав лом і обценьки під сходами і теж подався нагору.
Надворі вила хвижа, вітер свистів у димарях, а корпус школи, загойданий шумом бурі і свистом вітру, здавався величезним кораблем, що пливе у темну безвість.
НАТИСК
На ранок у спочивальні першого і другого класу було нечуване заворушення. Хлопці збилися коло Баланового і Черненкового ліжок і нетерпляче чекали.
— Та швидше!
— Що?
— Журнал будуть читати!
Новина швидко облетіла всіх, і кожному кортіло на власні очі переконатися в правдивості Черненкових слів.
— Васько, читай, щоб усі чули!
З півста хлопчаків збилися в купу коло Черненка й Баланс, і руки їхні простягалися, щоб перехопити ту, в чорній потріпаній обкладинці, книжку, що так їх інтригувала.
— Не дам! Зараз сам прочитаю!
Черненко, напіводягнений, став на весь зріст на ліжку, перед тим, як читати, показав кулака і проголосив:
— Тільки хто докаже,— заріжу!
Ця погроза була така незвичайна в устах Васькових, що дехто чмихнув, але Бізон поспішив підтвердити:
— Нам тепер усе одно! Хто докаже,— бережись! Хлопці напружено слухали, не зводячи очей з Черненка. А він швидко перечитував імена, проти яких були зовсім малі відмітки, що не заслуговували на будь-яку увагу, і зупинився на найцікавіших:
— Коржов — сорок один голос, Хватько — двадцять вісім, Черненко — двадцять п'ять, Зорченко — двадцять, Балан — ні одного, Савенюк — три...
— Що, Хватько, це, по-твоєму, справедливо? — єхидно запитав Савенюк Хватька і од задоволення ляснув себе по коліну.
— Яка там справедливість, коли виганяють того, хто не подобається! — загули голоси.
— Коли за балотуванням виганяти, так виганяйте тих, що найбільше одержали голосів!
— Не бійсь, коли на підлиз нападало багато, так їм і попередження не роблять!..
Настрій підносився. Нічим так не можна обурити молодь, як явною, на її розуміння, несправедливістю, особливо коли таку несправедливість спрямовано їй на шкоду.
Коржов стояв оддалік, притиснувшись до стінки. Він зблід і зніяковів, а Хватько, червоний і розгублений, намагався щось говорити.
— Слухайте! Слухайте! Хватько говорить!..
Хлопці замовкли, і очі всіх звернулися на Хватька. Він, як той віл, що йому обухом забили памороки, ніяк не міг зібратися з думками. З одного боку — він відчував несправедливий наклеп на нього товаришів, котрі накидали йому "вліво", а з другого боку — він не міг знайти виправдання й начальству, що вчинило таку несправедливість...
— Я... я...— Хватько зупинився, підбираючи потрібні слова, але, не підібравши, замовк, і нижня губа затремтіла, як у ображеної дитини.
— Ну, що ти? — почулися голоси.—Чи, може, скажеш, що по справедливості це? Га?..
Хватько опанував нарешті себе. На цей раз він витримав і не заплакав.
— Я, коли таке діло, сам кину школу, коли не зоставлять інших! — вигукнув він, стиснувши руки в кулаки...
Цього ніхто не сподівався. Товариші знали, що Хватько — підлиза, хоч і іншого гатунку, ніж Коржов, але підлиза, що міг завжди виказати товариша, коли той вдіє якусь шкоду учителям, а тут на тобі!
— Брешеш! — вигукнуло кілька голосів, і Хватько, ображений недовір'ям до його щирих слів, перехрестився широким селянським хрестом і промовив з глибоким переконанням:
-— Бий мене сила божа! Будь я проклятий! — він далі не міг витримати сліз, що душили його, і розридався. Хлопці ніяково поглядали то на Хватька, то один на одного, і тільки Балан не розгубився і підійшов до нього.
— Не плач, Хватьку, ми й за тебе, і за всіх заступимося...
— Заступимося! — вигукнув радісно Бізон і потряс кулаком у повітрі. Це був його улюблений жест.
— Всі за одного, і один за всіх! — вигукнув Черненко гасло шкільного товаришування. Войовничий настрій охопив усіх. Тепер вже не було сумніву, що хлопці підтримають розпочате діло.
— Сьогодні на лекції не йти!
— Не йти!!!
— Перший і другий класи бастують!!!
— Покликати Кобру!!!
Планів дії ніхто не став обговорювати. Адже ж бастувати — значить не йти на лекції, наперекір шкільним правилам, що ж тут обговорювати?
Ясно всім, що завтра вони на лекції не підуть, хтось покличе Кобру і буде з ним розмовляти. А розмовляти є про що, а тому й обмірковувати майбутню розмову ніхто не збирався. Порядків колективного обговорювання з головами зборів та президіями тоді ще не знали, а тому все йшло анархічним шляхом.
— З Коброю хай говорить Балан! Марку, не підкачай!
— За Коброю хай іде Савенюк!
Пропозиції, оголошені без жодної черги, ухвалювалося без обговорень і голосування, бо проголошувалися вони визнаними шкільними ватажками, що вміли постояти за свої слова...
Коли Онуча задзвонив на сніданок, все вже вляглося. Хватько говорив з товаришами і потверджував своє рішення.
— Тільки щоб усе було по справедливості,— закінчив він.
Хлопці тепер набралися невластивої їм серйозності і поводилися поважно, не сміялися й не пустували, як звичайно.
Посланий за Барацьким Савенюк прибіг у їдальню і повідомив, що він через служницю передав Кобрі вимогу учнів і що він, певне, зараз прийде. Балан поважно підійшов до столу старших учнів і повідомив їх про ухвалу бастувати.
— Ми вас не кличемо, але ви нам не заважайте! Старші учні тільки знизували плечима. Вони бачили, щ0 малюки мали рацію ставити вимоги начальству, а стара традиція товаришування не дозволяла їм шкодити малюкам. Тому заперечень від них не було, тільки старші, щоб одгородитись од руху, негайно покинули їдальню, захопивши з собою сніданок.
— Щоб не було якого непорозуміння,— пояснили вони.
Сніданок проходив у напруженому чеканні. Всі нетерпляче позирали на двері, але нікого не було. Навіть черговий вихователь не прийшов.
— Якого ж він чорта не йде? — дивувалися хлопці.
— Він, певно, хоче, щоб ми прийшли до нього! — вигукнув Карпенко.
Карпенка несподівано підтримала більшість. Хлопці заворушилися, і почулися вигуки:
— Ну, коли йти, так іти!
— Ходімо!
— Держись, Кобро!
Натовп учнів посунув до дверей.
— Балане, ти ж не забудь, про що говорити!
— Не забуду,— просто відповів Балан.
Вийшовши на вулицю, юрба затрималася й очікувала відсталих.
— А де ж Коржов? — схаменувся хтось, коли вже всі зібрались.
— Справді, де ж він?
Черненко збігав у їдальню, але Коржова там не було. Забіг до спочивальні, але й там його не знайшов.
— Втекла, підлиза чортова! — сповістив він товаришів.— Боїться до начальства йти!..
— Ну, чорт з ним, ходімо самі!
Школярі посунули до будинку Барацького. Дійшовши до парадного ґанку, натовп зупинився, і в будинок пішов Балан та Савенюк.
Хлопці чекали на дворі і стиха розмовляли, не так через справжню потребу розмовляти, як для того, щоб затушкувати тривожний настрій.
Після нічної завірюхи й морозу подув західний вітер і приніс одлигу. Сніг груз під ногами, як свіже масло, з дерев капало, а по небу повзли волохаті, як повстяні, хмари.
Було непривітно і вогко, немов за комір хтось капав холодною водою. Хлопчакам хотілося побігати і попустувати, але серйозність справи примушувала статечно стояти тут.
— От добре о у сніжки тепер! — обережно сказав один і не бачачи співчуття, замовк.
— Не до сніжок,— відповів другий.
— Ідуть, ідуть! — вигукнуло кілька голосів, коли побачили Балана і Савенюка, що виходили з парадного ходу.
— Ну, що, як?
— Що ж він сказав? — закидали запитаннями своїх представників хлопці.
— Він розпитав, у чому справа, і я все розповів йому. Кажу, що коли виключати за балотуванням, то треба було вже по справедливості, бо ми не согласні, щоб наших товаришів виключали...
— А він що? — не втерпів хтось.
— А він як не закричить, як не затупотить ногами. "Ви,— каже,— бунтівники, а я,— каже,— вас на Сибір закатаю". Кричав-кричав, тупотів-тупотів, а я на своєму... Коли не хочете, кажу, приймати, то ми всі кинемо школу...
Балан замовк.
— Так що ж він?
(Продовження на наступній сторінці)