— Не бійсь,— каже чорт,— от тобі рука і бісове пекельне слово! Та нам не велено не то обманювать — і зачіпляти запорожців, бо вони б’ються за віру православну. Та не велика і користь,— каже,— коли якого й завербуєш: уб’ють його на війні, от він уже й не наш. Відки візьметься Петро з ключем і одбив: так і товче нашого брата, не розглядуючи, де око, а де морда; а ще як вихопиться Микола, то швидше втікай, бо вернешся у пекло без хвоста — одірве!
— А багато у пеклі запорожців? — пита дід.
— Ні однісінького: які були, то й тих повиганяли.
— За що ж ви їх повиганяли? — пита дід.— Для нашого брата вам жалко і кутка у пеклі?
— Коли ж такий гармидер роблять,— каже чорт,— що усіх чортів із пекла порозганяли. Хіба не чув про того Марка, що товкся по пеклу?
— Що ж вони там роблять? — спитав дід.
— Понапиваються гарячої смоли,— розказує чорт,— як тії горілки, позалазять у печі та й почнуть шпурлять відтіля головешками. Раз трохи пекла не спалили!.. Або ляже на сковороду та й звелить підпалювать себе. Печеш його, печеш, аж шкура на тобі тріскається, а він тебе лає, кепкує з тебе та кричить на усе пекло, що змерз. Біда з ними!.. Де вже допекти їх вогнем: уже як їх шкварили ляхи, та й ті нічого не доказали. І у пеклі того не вигадаєш, що вони з ними робили. Наливайка пекли у мідному бику: уся Варшава збіглася послухати, як зареве бик, та нічого й не почули — істлів, сердешний, на вугілля, а голосу не подав. Що ти вдієш, коли живого не дошкулиш, а то щоб мерлого!
— Так і треба,— каже дід,— на те ми січовики, щоб усе витерпіть: тим-то нічого ми й не боїмось!
— Тривайте,— каже чорт,— скоро й на вас нападе велика халепа: не допечемо вас вогнем, так проберем морозом.
— Де ж ви того морозу добудете у пеклі? — пита дід.
— Еге, у нас нема, так у вас є,— каже чорт,— ми вам такого чоловіка вигадаєм, що гірший ще буде от самісінького чорта!.. Він вам нажене холоду,— побачите)!.. Та нехай вони сказяться! — мені тепер, як кажуть,— не до солі... Що то робить моя Одарочка?
— Скажи мені, чорте,— спитав дід,— чи вона у своїх тілесах, чи, може, перекинулась у таку гарну дівчину, як ти у козака?
— Ні,— каже чорт,— вона такою уродилась: нехай хоч царицею перекинеться, то кращою не буде! Одно тільки у неї негарне: легко її збити з грішного пуття.
— Якби не катержний, анахтемський хвостик! — пробубонів дід та й задумавсь.
Отак розмовляючи, йдуть собі лісом, а тут із-за кущів то виткне морду лісовик з зеленою, як трава, бородою, то вискочить вовкулака, підперезаний червоним поясом, то стрибають з гіллі на гіллю упирі у німецьких галанцях, і всі ж то низенько і привітно їм кланяються. Далі як пішли понад Лиманом, то й перелічити не можна, що тих чортенят повискакувало з болота.
— Здрастуйте, дядечку! — озиваються до чорта, а діда так жахаються: бачать, що запорожець.
— Не бійтесь, дітки,— каже чорт,— се, щоб ви знали, мій сват Кирило.
Дід розказав, що бісенята, поки ще молоді, то зелені, як осітняги,— нема у їх ні ріжків, ні кігтів. Та й втішні ж, розказував: бігають, крутяться, плигають, як жаби, граються, як кошенята: пірне у воду, а ніжки висуне з болота та й дрига. Дід хотів був їх подратувать, показав їм дулю, так вони ув один голос так і запискотіли:
— Спасибі вам, дядечку Кирило, за вашу ласку!
А чорт і каже:
— Ти їх цукром не годуй, тільки покажи їм дулю.
Стало світать, як дід із чортом вийшли з лісу. Не пройшли й півверстви, як побачили у долині велику слободу.
— Оце ж,— каже чорт,— і слобода, де живе Одарка: ото ж, дивись, і її хата, оточена вишневим садочком. Іди ж теперечки до неї, переднюєш, а увечері, як сонечко сяде, то й я до вас прийду. Я б і зараз,— каже,— з тобою пішов, та удень небезпечно нашому брату ходить у слободу: часом наскочиш на ярчука[2] та й півні кукурікають, щоб вони виздихали!
Попрощавшись із чортом, дід спустився з гори ік плесу. Достав із сумки бритву, виголивсь, надів чисту сорочку, помолився богу та й пішов до відьми. Дорогою зірвав по кущику горицвіту, золотисячнику і дроку, згорнув докупи, закрутив і заткнув собі за лівий чобіт[3]. Себто для того, щоб чорт не знав, об чім дід буде розмовляти з відьмою.
VI
Одарка стріла діда на порозі з хлібом, з сіллю і поклонилась йому трохи не до землі.
— Спасибі вам, дядечку! — каже.— Од мене, бідної сироти, і бог, і люди одцурались, а ви не цураєтесь мене, грішної. Чи не поможе вам господь вирятувать грішну мою душу!
— Не бійсь, Одарко,— одказав дід,— вирятуємо! Не дамо чортяці насміятись!
Дід, кажу вам, мав чуле серце: часом, щоб заспокоїть бездольного, то і завіряє, і збреше...
Простора хата у відьми, а якось пусткою оддає; і вікна чималі, а сумно. Одарка так і пригортається до діда, так йому у вічі й дивиться, то усміхнеться і радіє, а то і знов засмутиться. Як сонечно увосени: вигляне із-за хмари і знов сховається.
— Дядечку,— каже відьма стиха дідові,— не кажіть мені нічого, що у вас на думці, а то бісів Трутик (так звали закоханого чорта) усе буде знати!
— Не бійсь, моя кралечко,— каже дід, ударивши по лівому чоботу,— я йому, іродовому синові, уха заткнув. І ми дещо знаємо!.. Не почує й не побачить, хоч би я ось що з тобою зробив. Та, се кажучи, і перехрестив відьму.
Як перехрестив, так і вдарило її об землю, посиніла, запінилась, так і звело її у клубок. Дід злякався і не рад вже, що перехрестив; скоріш їй під ніс сунув дулю, так вона одкрила очі і ледве опам’ятувалась.
— Ох мені лишечко,— простогнала відьма,— як же ви мене вразили, як ножем у серце!.. Не хрестіть мене,— благає,— а то нечистий мене задавить і до спасенія не допустить.
— Ні, не буду, не буду,— каже дід,— нехай вже тебе пустельник хрестить божою рукою!
Відьма поставила дідові снідання і пляшку тернівки, а сама стала пораться біля печі. Дід їсть і запиває, а сам очей не зводить з Одарки. "Яка б то,— думає,— була з неї молодиця, хазяйка, коли б не катержний, анахтемский хвостик; бодай їй він одсох!".
— Розкажи мені, Одарко,— спитав дід,— як се мати перекинула тебе у відьму?
— Бодай не згадувать,— почала Одарка, зітхнувши,— от як се сталось. Я була ще на восьмому годочку, як мій батько поїхав на війну. Через два роки вернувся козак Хведір з недоброю вістю, що мого батька десь за Дніпром вбито. Мати дуже убивалась за батьком,— та скоро і заспокоїлась: Хведір жив у нашій хаті і полюбився матері. По слободі ходила вже чутка, що мати йде за його заміж, як Хведір полаявся з матір’ю і оженивсь на дочці нашого сусіди. Не знаю, як вам і розказать, що тоді робилось з матір’ю: бігала по слободі, як несамовита, а там і зникла. Усі думали, що вона наложила на себе руки, аж через два тижні уночі чую — щось загуло на горищі, застукало у комині і по хаті повіяло холодом. Я схопилась та до печі — думаю, чи не горимо; дивлюсь — хтось роздува огонь, загорівся віхоть,— аж мати! Така розпатлана, розхристана, а очі так і палають,— аж страшно на неї глянути. Я зраділа та й кинулася до неї, а вона як крикне не своїм голосом: — Не підступай! — Я так і завмерла, де стояла. "Озьми,— каже,— образи та повинось у комору і хрестик, що в тебе на шиї, там зостав.— Познімала я образи і повиносила у комору — думаю, чи не хоче мати хату мазать; а, як вернулась з комори, мати обняла мене і гірко заплакала, так і вмила мою голову сльозами, як окропом. За кілька місяців після сього занедужала Хведорова жінка, чахла-чахла та і вмерла, а Хведір з нудьги і жалю довго блукав по лісах, поки десь під дубом не знайшли мертвого. У слободі стали люди розказувать, що моя мати відьма і що вона з світу звела Хведора з жінкою; дівчата мене цурались. Я не вірила людям, хоч часом і сама бачила, що щось чудне діялось у нашій хаті. Увесь тиждень мати — як мати, а в суботу і близько до себе не підпускає, а на ніч замикала мене на ключ у комору. От схотілось мені довідаться, чому се мати так робить і що тріщить і клекотить у хаті. Раз у суботу — тоді мені пішов сімнадцятий рік — мати мене замкнула, а я підняла мостину та й вилізла з-під комори. Бачу — у хаті палає огонь; глянула у вікно — аж стоїть мати біля печі ув одній сорочці з розпущеною косою і якесь зілля кладе у макітру. Далі поставила макітру на долівку, сіла на мітлу і тільки нахилилась на макітру, а звідти як пахне полум’я — так її й потягло через комин у бовдур; я як крикну: — Мамо, що ти робиш? — А вона, як птиця з підбитим крилом, так і вдарилась на землю та мене за косу.— А, неслухняна дитино! — закричала не своїм голосом,— підгляджувати? Не будеш же мене корить, я з тебе таку ж зроблю відьму, як і сама! —Перегнула мене через мітлу і помчала. Опам’ятувалась вже я аж на Лисій горі біля Києва. Нічого мені вам казати, що там діялось: ви й самі, може, не раз там бували, так знаєте...
— Як не знать,— каже дід,— кілька раз самому доводилось там бувати!
Дід якось соромився казать, що чого-небудь не знав або не бачив, так і збреше; а йому збрехать та ще перед відьмою — як раз плюнуть.
(Продовження на наступній сторінці)