Не диво, що в такі гурті люду та в такій справі святій проявилося стільки полковників, старшини, лицарства і такі діялися діла, що не чувано перш ніколи, та вже ніколи, мабуть, і не почуем. На Корсунській потребі, як збурені ля-хи розбіглися по своіх замочках, гетьман, щоб не дати ім схаменуться, послав на іх несчисленну лічбу охочого козацтва, що било і грабувало наумір шляхту. Під той час між козаками і між самим простим народом, обралися такі ватажки, що, постягавши охочого товариша, аж на Волинь н на Подоль ходили господарити. Тоді то виявивсь коло Лубень славний по всій Украіні льщарь, котрого за лютість та силу прозвали Вовгурем—тобто—вовк. Такий був дуженний, що коли росказувать теперечки, як вже вовки... звелись на ягнять, то повернуть, гляди, те в казку; а тим чім, як віри не поняти? Той Вовгур здержував у млині шістерню, перекидав через Сулу двохпудову гирю і десять раз обносив коло своей хати два каміні млинових, у десять пуд камінь.
Охотника прьймав до гурту не інако, як з проби. Хто навкруг хати тричі обнесе каміня, той йому товариш, а хто шість, той брат. У тому то товаристві, в тих Вовгурівцях був і мій пращур, Самсон Коротай,—правий Самсон. Ве-ликий, широкоплечий і страшенно дужий,—дарма, що молодим козак ще тоді був. Він обніс круг хати каміня шість раз, зарвався був і сьомий раз нести, та Вовгур в же не дав з опасни, щоб хлопець не ввередився.
Набравши таких собі сотнягу лицарів, Вовгур погнався з своім загоном на Волинь. Йому страх, як манулось захопить у своі руки князька Ярему, що здорово держався проти козацтва, да з тим не так то було швидко справитись. Ярема був сам лицарь, і військо мав добірне. Скрізь, де він перейшов з жовнірами своіми, усе огнем та мечем поплюндрував, не жалувавши ні старой голови, ні малятка.
Раз, після січі з князем, загон Вовгуревий становивсь на ночліги під пущею, а мого пращура послано на чати доглядати, чи не було де ляхів у захисті. Вже над вечір, з'йіэджае він до криниці, і бачить—набіра воду висока, став-на дівчина, і така вже гарна-прегарна,—хоч воду з лиця пий; тільки чогось бліда, як той мрець, і очі заплакані.
— Що ти тут робиш, небого?— спитав мій пращур.
— Воду,—каже,—беру для матусі.
— Де ж твоя матуся?
— Тутечки у лісі; слабуе, помірае. Жовніри спалили наше село, убили мого пан-отця і брата, матусі ратищем бік проко-лоли і нам би була смерть неминуча, та ми поховалися в пущі і ось четвертий день ріски у роті не було.
Пращур мій, хоч і Вовгурянеіь, а був чоловік чулий і богобоящий: достав із торби шматок хліба, подав дівчині і каже:—Веди мене до своей матусі: може я чим-небудь ій у пригоді стану,
Так, з пів-верстви перейшовши, зостановилися біля дуба. Під тим дубом лежала-доходила бабуся—Боже мій!— покрівавлена, з попеченими ногами... лихо таке, Боженьку! Вгледівши пращура, неначе одживіла, очі ій засяли радісно.
— Козаче!— мовить глухим голосом, а ще виразно,—не по своій волі ти сюди нагодився: семь Бог тебе заніс до нас порятувати сіротину отсю безпорадну (скинула оком на дочку). Ми, козаче, не простого роду, і були здавна багаті, да ті ксьондзи видерли в нас добро наше все; одного найдорожчого скарбу не забралі—віри нашоі святой благочестивоі. Гіркоі випила я за свій вік: ще тижня не вийшло, як усю до дна спила. Перед моіми вічми вбито мого чоловіка, замучено сина мого... (Страдальна душа до землі припала, на землі заридала). Дожидала я смерти, і за одно Бога прохала,—він, Милосердний, почув мою молитов: ти не покинеш сиротини; міцна правиця Божа підсилить тебе, оддякуе.
— Пані-матко!—сказав мій пращур,—я буду твоій дочіі за рідного брата.
— Будь їй дружиною—тоді будеш за батька, матір і за брата.
— Нехай же воля Божа буде над нами!—сказав пращур, і вклонились з Марусею [так звалась дівчина] до ніг матусі.
Лапала наперсного хреста на грудях, щоб ним благословити, а його вже нема: десь на втіках згубила.
— Чим же,—стала тужити,—благословлю я вас, дітки? Що на не-забудь зоставлю!—А далі схопипа жолудька, та й прорекла:—Нехай же над вами, діточки моі, благословенія Боже спочивае... Візьміть отсього жолудька, посадіть у землю, виросте з його дуб високий, і доти, докиль він стоятиме на землі, доки коріння його не струхне під землею—і ви, і рід ваш увесь будете щасливі, чесні, довговічні.,.
Стара зговорила се слово таким твердим духом, наче сам Бог промовляв іі устами. І схилившись на руки до Марусі, відала Богу дух. Маруся злила своіми сліэьми тіло матусине, а пращур викопав яму ій шаблею. Помолилися над замученою, поховали, посіяли на могилці жолудків. А в тій пущі крився невеликий хуторець, моему пращурові свідомий. Він завів туди Марусю, приручив її якійсь бабі, і поїхав.
Щось днів після того не в-скількох, пращур мій по-вертався з попом уже—справит над матір'ю похорон християнський. Маруся кинулась назустріч до його з щирою та великою радістю. Як поглянула на його своіми ясними очима та простягнула білі рученята, то в кого пращура наче душа загорілась і в-перше тоді застукало його серце вірним коханням.
Пішли на матусину могилу, запечатали небіжчицю, Маруся зняла з себе дукачик з Божою Матір'ю і почепила на мого прашура.—Се, каже, тобі заступниця: не хай Пречиста оборонить тебе від у сякой напасти!
Попрошавшись з Марусею на довгі часи, предке ммй подарував ж тугий черес з червініями, надратими од ляхів. Війна ще точилася з чотирі роки і на всей той час Господь видимо боронив мого прашура. Одного разу Вовгур послав на розвід чоловіка десять із свого загону; мій пращур був в тих десятьох. Одлузавши верстов з двадцяток і не наскочивши нігде ляшків, вони ні гадки—становилися на ночлігах в лісі, та ще, знаете, по добрій чарці проти сну викотили, та й поснули бецьком. Опівночі як наче хто збудив потихеньку мого пращура. Він зирк!—бачить, що перед ним висока жінка, уся в білому, як мара стояла. З остраху він наміривсь кричати, так вона поманула йому рукою, щоб за нею йшов; мусів послухатісь, пішов. Завела його з пів-верстви, а позаду іх стугом застугоніла кінсьха тупа, вдарила пальба, галас піднявся. Тут жінка зникла, не скажи—у землю ввійшла. Сторопілий, здерев'янів предко мій і не знав, що йому й починать. Аж чуе, щось у кущах затупало, затріщало й перед ним став, як укопаний, Гнідий, його кінь і вірний товариш. Тоді вже предко догадавсь, хто се його порятував. Не довго думавші, скочив на Гнідка да гукнувши на різні голоси, ніби б то він не сам, порвався виручати своіх. Жовннри подумали, що то підмога козакам, та й кинулись уростіч. Таким побитом пращур мій вирвав од неминучоі погибелі п'ятьох товаришів своіх, а четвірко наложили таки головами.
Чотирохлітня розлука не прохолодила в моему пращурові кохання, і як все утихомирилось, він, часу не гаявши, пойіхав до своей Марусі, Дойіздить до того хуторця, де він іі покинув, аж і сліду його не бачить: все вигоріло до пня і рос питаться ні в кого. Зажурився мій пращур і пойіхав на могилу до матусі. Тільки вона йому й зосталася. На могилі стояв високий хрест і жолудьки ряснимь кущем розрослися, а навкруг знати слід засохлих грядок, де-не-де на іх ще квіточки поростали. Видно було, що те місце зоставлено і вже з дві літа стоіть без догляду. Помолившися, ударивсь питати Марусі. Куди прийіде, скрізь погориджа: не було села, хоч хутора, цілого від огню. Попойіздивши кілька днів, надибав він якогось сотника і од того назнав, що всі жительці того бочні виселились за Дніпро. Там було тоді просторо і безпечніше. Мій пращур цілий рік вийіздив по новосілках, уступав до кожнісінькоі хати, скрізь розпитувавсь.
Одного разу зайіэдить він до хутора новосілянців; бачить—на одшибі стоіть така славна хэтка, а круг ней од'оране під леваду просторе місце. Ввійшовь у сіни—нікого нема; він через другі двері вийшов на город,—там дівчина якась поле грядки.
— А чия се хата?—спитавсь він.
— Хазяйчина,—одмовила дівчина,
— Де ж твоя хазяйка?
— Пішла до Киіва на прощу.
От він уже йти дума, аж угледів на стороні молоденький дубок, загорожений лозою; а навкруги того росплоджений городчик. Мого пращура наче що торкнуло.
— А чого се,—каже він,—дубок сей в такій у вас шанобі?
— Не скажу,—вона йому,—що-бо хазяйка його зве Матусине Благословенія.
Тоді він догадавсь і почав роспитувать, яка з лиця хазяйка,—дівчина чи молодиця?
— Дівчина,—роснаэуе наймичка,—і гарна така, що на всю околію другой нема такой; багацько, славлють, до ней людей слалося, і не прості, а осаули да сотники, та вона і дивитись на іх не хотіла: все когось чекае.
Почув се пращур мій, та й зомлів од радости.
— Ну,—промовив,—приймай же мене за хазяіна: я той самий, що вона жде.
Вступив до хати: чистенько, біленко, аж дух радіе. Дивиться,—в кімнатці помощена постіль на двох, на жердці висить козацька одежа, сорочки тонкого полотна з вишиваними комірами; на припічку чоботи червоні, на кілку шапка, а на вікні люлька,—не сказав би, тут жив козак, а не дівчина. Предко мій понурив голову: для кого ж се во на зладнала одіж? се, певно, суджений у ней!.. Так то ти вволила останню волю матусину! Так отсе пам'ятуеш обітню клятьбу на непростиглому ще тілі матерньому! Дак не бувати ж сьому! не моя, так і нічия? Вирву з корнем Матусине Благословенія, що його ти не варта; роскидаю хату і задавлю тебе під нею, як люту гадину!...
(Продовження на наступній сторінці)