Тільки що стало на світ займатись, заскрипіли залізні ворота під баштою, і з куни вивели Кобзу, Остапа, Барила і ще двох січовиків. Знявши з їх кайдани, поскручували їм ременями назад руки і повели у ліс по тій стежці, по котрій бідолахи вже не вертались. Попереду йшов Щука з своїм помічником, паном Підпальським, і патером Марецьким, а за ними жовнір ніс жаровню і торбу з вугіллям, щоб було чим пришкварить і припекти. І у патера висіла через плече сумка з обценьками, кліщами, ножами, штрикалками; були там і пляшки з купоросом, гострою водкою і різними отрутами. Знав і він добре людей мордувать: яку й жилку витягти, де й шкуру зідрать, чим полить і посипать живе м'ясо. У Римі навчився він сій науці, в інквізиції, на котолупні святійшого папи. Кілька кроків од їх три жовніри вели на арканах бідолах.
Ніхто б і не пізнав, глянувши на сю юрбу, кого ведуть на муку, бо наші небораки йшли собі браво, шуткували між собою, сміялись, а ляхи, після учорашнього бенкету, не опохмелившись, з одутлуватими пиками і непротертими очима дибали понурившись.
— От казали, пани-молодці, — озивавсь Барило, — що померзли в куні, гляньте: добрі люди несуть жаровню і вугілля, певно погріють нас!
— А що там таке в торбинці у патера, — питали деякі, — мабуть, недарма і він з нами йде?
— Тамечки у його католицька справа, — озивавсь Барило, — бачу, доведеться йому одправить мшу [34] на нашій шкурі!
— Одправить, диявольський син, — гомоніли січовики, — одправить і свого гемонського папу пом'яне во царствії жидівськім.
Патер похмуро озирнувсь.
— Постривайте, анахтемські схизматики, — єхидно усміхаючись, промовив він, — побачимо, кого ви пом'янете…
— Почуєш, католику, почуєш! — гукали козаки. — Батька твого, сатану, пом'янемо!
Один Остап ішов журливо, звісивши голову. Молодий парубок тільки що починав жити і не доводилось йому ще бувати у бувальцях.
— А що скажуть наші, — чуло промовив він до Кобзи, важко зітхнувши, — як довідаються, що сталося з нами?..
— Скажуть, — перехопив Барило, — те, що сказав циган: "Пішли наші вгору, дядька повісили!.."
Козаки зареготались, аж луна по лісі залящала.
Хижо озирався Щука на той регіт і буркотів собі під ніс, лаючи козаків та розмовляючи із своїми, як гуска з свинею…
Отак розмовляючи, дійшли вони до жидівського дуба. Якось похмуро виглядав той дуб: був він дуже товстий, дуплуватий, а верхи повсихали, і кора на їх пооблуплювалась, тільки посередині широко розкинулись віти, і крізь суху неопалую листву пробивались молоді порослі. Знизу сажені дві заввишки, неначе ведмежа лапа, вихопилась суха скорчена гілляка. На оцій-то гілляці, розказували, повісився жид, а теперечки на ній вішали і мордували козаків. Увесь дуб закуривсь і почорнів од диму, кругом цівки розкидались головешки, і де-не-де темними плямами червоніла на траві запеклая кров. Навколо дуба уся долина вкрилась могилками замордованих мучеників. Скраю три чоловіки копали яму, певно, задля наших сіром. Не доходячи кілька ступнів до дуба, Щука зупинивсь.
— А з якого почнемо? — спитав він патера, скинувши очима на козаків.
— Давайте оцього гладкого, — од казав Марецький, глянувши на Кобзу, — того, що квітки зрива з княгинь, а сі нехай подивляться, що й їм буде…
— Авжеж, — загомоніли козаки, — у свою чергу доведеться і вам побачить, що й з вами буде; зійде сонце і перед нашими ворітьми!..
Козаки посідали, жовніри попростягались біля їх на траві, а Кобзу підвели ік дубу і поставили під гіллякою.
— Ну, бісів схизматику, — запитав його Щука, — кажи мені теперечки, які у вас заміри були проти нашого пана Єремії? Та кажи правду, признавайся, відкіля ви, куди і чи багацько вас?.. Не скажеш ласкою, то ми й допитаємось інше!..
— Як же я тобі казатиму, — одрізав Кобза, — коли руки зв'язані, от якби ні, то почув би ти у мене джмеля. Щука од сієї одповіді аж зблід з серця, піна викотилась на устах, очі, неначе п'явки в склянці, заворушились, далі, глянувши на жаровню і патерову торбинку, трохи заспокоївся.
— Постривай, схизматику, — пробубонів він, заскреготівши зубами, — сам ти в мене загудеш джмелем!.. А що будемо з суцігою робить? — спитав Щука патера.
— Спечемо йому ноги, — озвавсь Марецький, виймаючи з сумки пляшку і прискалку, — і попечене сприснемо купоросною ацидою.
— А може б, йому залить гарячого сала за шкуру?
— Не вхоплять же його зараз чорти, заллємо йому й гарячого сала, коли тобі сього схотілось.
Кобзу посадили і стали роззувать, і з одного чобота випала шлюбова квітка княгині Четвертинської.
— Бач, диявольський хлоп, куди сховав, — скрикнув Щука, підіймаючи квітку. — Одно тільки шляхетство має право носить її!.. — Щука сховав квітку в кишеню.
— Бери, католику, — пробубонів Кобза, — у мене є друга квітка, кохання, сієї не одіймеш ні ти, ні кровопийця Єремія, з нею і на небо полину!..
Роззувши Кобзу, протягли йому попід руками вірьовку: пан Підпальський, зібравши кінці у ліву руку, подрався на дуба і, вибравшись на середину сухої гілляки, примостився якраз над Кобзою і гукнув.
— А підіймайте харциза!
— Та й важкий же, диявольський син, — крехтіли патер і жовнір, підіймаючи Кобзу.
Пан Підпальський натягнув вірьовку і став зав'язувать. Не вспів він удруге завузлить, як з листви просунулась здоровенна рука і вхопила його за чуб; блиснув кинджал — і оком не змигнуть, як разом з обезголовленим трупом звалився з дуба чоловік у чорному кобеняку і татарській кучмі. Не доторкуючись ще до землі, він одною рукою затопив патера по тім'ї, а другою жовніра у висок так, що обидва попадали мертві. Щука, побачивши се, вхопив шаблю, та не вспів замахнуться, як той чоловік пірнув йому кинджал у груди, у саме серце. Жовніри схопились були за палаші, та бачать, що вже Кобза з розв'язаними руками хапається за шаблю Щучину, повернули назад та й чкурнули навтікача. Тут тільки Кобза глянув на свого збавителя… В шапці.
— Марку! — скрикнув він і, обнявши його, кріпко тулив до серця. — Відкіля, яким побитом ти тутечки опинивсь?
— І я ж був учора з вами в парку Єремії, — одказав Марко, обтираючи кров з кинджала об одежу патера, — ви мене не бачили, а я бачив, як вас, дурнів, піймали, чув, як і приказ дали, щоб вас на сім дубі замордували… Та теперечки не до розмови, треба втікать, коли ще й втечемо, бо незабаром буде й погоня.
Кобза і Марко духом поперетинали ремені, котрими поскручувані були руки у козаків. Барило захопив броню убитого жовніра, а Кобза завладав бронею Щучиною і поліз у його кишеню за квіткою. Опріч квітки витяг він ще щось, завернуте у бумажці, розгорнув, аж то була та шпилька, що вчора княгиня Четвертинська подарувала Щуці. Кобза сховав… Марко тим часом витяг з дупла свою торбу.
— Ну, пани-товариші, — гукнув він до козаків, перекидаючи через плече торбу, — дві милі нашої дороги, коли ляхи нас не доженуть, то вже хіба тоді побачать, як ми самі до їх прийдемо… Не одставайте!
З останнім словом Марко метнувсь у саму гущину лісу, а слідом за ним і козаки потягли. Широко ступав він, неначе ведмідь-бортняк продирався між заростю, ламав віти, виривав кущі з корінням і прокладав за собою стежку товариству.
Пройшовши кілька гонів, перебрались вони через глибоку балку і з милю простували рідким лісом, так що якби погоня настигла, то б латво було їх тутечки захопить. Однак поки жовніри добігли до замка і дали звістку, яка халепа спіткала патера і Щуку, поки піднялось кварцяне військо, наші сіроми перебігли рідколісся і вже кралися пущами і глибокими бескидами. Дуже-таки й потомились, бідолахи; деякі вже й приставать стали. Один Барило браво йшов, і втома його не брала; неначе кішка, здиравсь він на дерева і оглядав, чи не наспіва погоня. Як вели його на шибеницю, то йому й байдуже було, а теперечки, як став на волі, усе його лякало: схопиться з дерева птиця, залопотить звір у кущах, зараз приглядується і причува — сказано, запорозька сторожка натура. Вибравшись на невеличку прогалину, козаки посідали, щоб трохи одпочить.
— А що, Марку, — спитав Кобза, — чи полегшала твоя гаспидська торба хоч трохи?
— Здається, трохи полегшала, — одказав Марко, — бачу, мені вас жаль стало; вона у мене така, що тільки до кого хоч трохи озветься серце жалем, то вона зараз і полегшає.
— Нехай вона тобі зовсім полегшає за те, що нас вирятував. Теперечки хоч і доженуть, так не зв'язані руки, поки знов скрутять, так я десять укладу. — Кобза витяг з піхви шаблю Щучину і став її розглядать: — Бач, яка гостра та уважиста, ще краща за мою…
— Куди ж ти запроторив свою броню?
— Там десь біля замка позакопували з Остапом, як нечиста мати понесла нас на весілля. Бач, з бронею не пустили б.
— Та й наша броня там зосталась, — озвались деякі козаки.
— Годі вам теревені гнуть, — гукнув Барило, прислухаючись. — Чи чуєте, здається, у роги трублять?
(Продовження на наступній сторінці)