"Бог із ним! Мати добра. А ти, мій милий?" — Дарина зашарілася і закрила обличчя білим рукавом і не договорила.
"Я? — спитав Роман і пригорнув її міцно до своїх грудей. — Я? Та немає в світі такого, що змогло б замінити тебе! Увесь світ віддам за тебе, не пошкодую й слави, і життя, і навіть волі козачої... А ти кохаєш мене, Дарино?"
"Чи ж кохаю тебе? — Вона поклала руки йому на плечі і відкинула назад голівку: світлії пасма волосся відкрили бліде личко. — Чуєш, Романе, — тут б'ється моє серце, в ньому — Роман, і ніякі погрози, ніякі муки не примусять мене викинути його із серця!" — "Щастя моє! Життя моє!" — Роман узяв обома руками голову Дарини і міцно прикипів вустами до її вуст...
Визирнув з-за тополей місяць і кинув на них ревнивий промінь.
"Але як бути, що робити? — стрепенувся козак: — Батько твій не погоджується на шлюб — а без тебе не маю жити на світі..."
"Не жити... — повторила зблідла Дарина, — нудьга, ох, яка нудьга! Краще сховатися від неї під кушир... у болото..."
"Так утічемо! Я все добро продам і кину цей край; підемо на Волинь, там знайдемо щастя, по-гетьманськи заживемо..."
"Я за тобою хоч на край світу! Тільки ж проклянуть... тяжко з батьківським прокляттям ходити по землі... Я в ногах у тата плазуватиму... сльозами змию долівку... може, змилується..."
"Бідна, бідна сирітка! Сподіваєшся! Можна й зачекати, та тільки не вийшло б на гірше?"
"Мати Божа не допустить! Вона послала заступника — тебе, і сама заступиться!.."
Не раз, не два бачаться Дарина й Роман.
Розділ V
Бачить пан Жмайло, що тане Дарина, сумуючи за Романом, і вирішив він будь-що видати доньку заміж: їдуть до них женихи, один по одному, один за другого пишніший, знатніший — з України, з Волині, з далекої Польщі. Захотів ти, пане Жмайле, присилувати до шлюбу доньку, та непросто це, не такої вдачі Дарина, недарма ж батькова донька!
Після тієї фатальної сутички не лишилися в Жмайлів і Олеся з батьками, вони покинули похмурий будинок і поспішили до своєї невеликої, зате веселої домівки. Морок і сум повністю заволоділи старовинним гніздовищем. Злоститься Жмайло, плаче пані Жмайлиха, тільки Дарина зберігає мовчанку — ні слова, тільки все блідне й блідне. І кипить злість в пана Жмайла.
"Слухай, жінко, — грізно мовив він до дружини, — довго дурітимеш?"
Пані Жмайлиха витерла очі хустиною: "Та я так... дитини шкода", — голос її тремтів. — "Чого це тобі шкода її? Набридли мені ваші бабські примхи, — завтра віддам її за машталіра, за чабана, за свинопаса!" — і пан Жмайло пристукнув ногою. У дверях з'явилася Дарина: вона була біліша за стіну і тихо тремтіла, лише очі поблискують з-під міцно зсунутих брів.
"Тату! — тихо, але твердо почала вона, — як не хочеш віддати мене за Романа, то не шматуй мого серця, відпусти до монастиря; все життя молитимусь за вас Богові і святій Панні". — "Що? — заревів Жмайло, — ти ще мене вчитимеш?! Кошеня! Сам знаю, що мені робити! Завтра підеш заміж, скручу, пов'яжу, а повінчаю — чуєш моє слово — завтра ж!" — "Батьку, змилуйся, не можу я... не піду я..." Дарина впала навколішки. "Схаменися! Чи ж я тобі не батько? Чи не вільний робити, що надумав?" — "Так, тату, ти породив мене, ти і над життям моїм пан. Так вихопи ж цю турецьку шаблю і вбий мене, але серця мого тобі не зломити ніколи... ніколи..." — Очі в пана Жмайла наллялися кров'ю, Дарина принишкла, пані Жмайлиха впала на коліна. — "Ось ти яка! А-а!" — він вихопив шаблю — клинок блиснув у повітрі й... — "Дитина, дитя... убий мене!" — пані кинулася Жмайлові до ніг. Він зціпив зуби, відкинув шаблю і, крутнувшись на закаблуках, важкими кроками вийшов із світлиці.
І все принишкло в домі... Дарину знетямлену підвели; пані Жмайлиха плаче перед образами; дівчата витирають очі — жаль бідної панночки — та й страшно, до чого тільки не додумається Жмайло? Старенька нянька хреститься і бурмоче щось дивне; всі тремтять, всі із жахом чекають останнього слова пана Жмайла. Тільки Дарина немов заледеніла — чого їй боятися тепер, чим її залякаєш? Тікати, тікати — тільки в цім порятунок! Вже й темна ніч розпросторилася над переляканими мешканцями, а в світлиці пана Жмайла лунають важкі грізні кроки. Припала пані Жмайлиха до замочної шпарини, боїться й дихнути: що робить розгніваний чоловік? Та замок міцно замкнено, в шпарині ключ, тяжко зітхнула пані й безнадійно почвалала порожніми покоями до тієї світлиці, де лежить її безталанна дочка. А в Жмайловій світлиці темно, лише дві тоненькі смужки місячного світла і відбиваються в блакитній криці старовинної зброї. Пан Жмайло тяжко крокує, брови насуплені, часом крізь зціплені зуби вилітають уривчасті вигуки: "Не піде... не піде... не така! Замурувати на смерть... — згасне рід!" І знову важке мовчання і глухий шум кроків. "Позбутися його... позбутися... молода... забуде..." Але раптом очі його зблиснули злим вогником: зупинився, як укопаний, ударив себе рукою по лобі і... злісно, радісно зареготав... Місяць сховався за хмару, зі старовинної вежі, ніби у відповідь на його регіт, тричі прокричав пугач: "поховав, поховав, поховав!"
Настав ранок. Жмайло вийшов із світлиці до жінки. Пані Жмайлиха завмерла, вона боялася звести очі на чоловіка, вона боялася прочитати в них безжальне рішення. Проте Жмайло спритно поцілував їй руку. Пані підвела очі. — "Що ти, що ти?" — "Як це — що? День добрий, пані!" — "Що це з тобою?" — "Нічого, гукни Дарину!" — "Ой, ти щось намислив! Пожалій, пане!" — вона простягла до нього руки. — "Нічого не задумав поганого: просто хочу побачити дочку!" Пан Жмайло розпушив вуса й присів на дзиґлик. — "То ж поспіши!" Пані кинулася: за хвилину привели Дарину. Вона зупинилася в дверях і притулилася головою до стіни. Що сталося з нею протягом ночі! Лице прозоре, під очима чорні кола. "Гм! — вимовив Жмайло, глянувши на дочку, — то підійди до мене!" Дарина не повірила власним вухам. В голосі старого звучала незвична ласкава нота.
"То подивися на мене! — він навіть ніжно провів долонею по доньчиній щоці, — чого боїшся?"
"Слухай, дочко, не ворог я тобі; коли вже ти так затялась, то я, мабуть, погоджусь..." Всі ахнули, Дарина впала навколішки перед батьком, схопила його руки, з її очей полилися сльози; пані Жмайлиха щасливо усміхалася, хотя очі її вкрилися пеленою, але то були теплі, щасливі сльози, в яких потонули тяжкі зітхання...
"Так, — продовжив Жмайло, — я нікому не бороню шукати твоєї руки, хто б він не був — друг чи недруг, та тільки дістанешся ти найхоробрішому лицарю. Нехай твій Роман заслужить такої честі. То як — ти задоволена?" — "Тату, тату..." Дарина пильно подивилася на батька — ласкаво посміхалися його очі... але в їхній глибині відчула щось недобре...
І ось засилає пан Жмайло по всіх усюдах гінців: "починаю, мовляв, велику війну, і хто хоче замати руку моєї доньки, тих запрошую до походу". Прибув посол і до пана Романа. "Вибач мені, пане, що круто з тобою повівся; що поробиш — така моя вдача, та час нам і замиритися! Хочеш, пане, мою дочку взяти — то я не проти, та тільки дав собі лицарське слово: дістанеться вона тому, хто найхоробріший серед козаків; прошу пристати до нашої бойової дружини".
Зрадів і здивувався пан Роман. Добре, добре, можна і в похід вирушити! Завоюємо собі щастя! Добудемо Дари-нової руки! А що саме так буде — він не сумнівається, чи хтось здатний з ним позмагатися? Ось тільки розлука... але ж хутко повернемося, і тоді вже назовсім... назавжди... Нетерпляче підганяє пан Роман батька свого до походу.
Віщує Дарині щось серце, сняться недобрі сни... Але настає останній вечір перед походом. Давить туга Дарину, нудьга смокче серце, передчуває горе, а надія шепоче; нехай повернеться з походу мій найхоробріший і найславніший, почнуть думи складати про його подвиги, пісні співати, сам батько визнає його за достойника і... а... тоді... тоді... але несподівано зиркне на неї батько, зазміїться на його губах переможна посмішка... і надія опускає крила, каменем падає, а серце заб'ється тоскно, ніби підстрелений птах.
Та якось воно буде, а сьогодні вона щаслива, сьогодні вона ще побачиться з Романом.
(Продовження на наступній сторінці)