— Так що пообідав на славу, хоч би й на Великдень.
— Ну як? Багато людей у дворі? Познайомивсь? — мене дуже цікавила ця таємна порожнява й тиша такої багатої садиби, а Гончаренко з пластунів — голки ворог від нього не сховав би.
— Так що дивне диво, людей зовсім нема: оцей старий, воротар старий, на стайні старий та ще кухар старий, та дві баби старі — ось і вся челядь. А стайні — там би ескадрон став, а всі порожні, тільки восьмеро коней, двоє під сідло, шестеро під карету. Ну ж коні — змії!
— А ти ж не розпитував, чому так мало челяді, хіба можна таку садибу втримувати шістьма слугами?
— Куди там, ваше високоблагородіє! — Гончаренко махнув рукою.— Та тут, знати, було їх до чорта. Там такі людські, такі пекарні. Куди! Мабуть, порозбігалися всі. розпитував я і так і сяк старих. Мовчать, удають, що не розуміють по-нашому, а вже й "проше пана", і "пшепрашам пана". Не бере! Думав до баб підсипатись,— куди там! Сама порохня! Та нічого, ваше благородіє, од нас не одмовчаться! Язика знайдемо!
Гончаренко був людина надзвичайно спритна й розумна, з тих людей, за яких кажуть: "Де не сій, там вродиться". В турецьку кампанію я його двічі врятував — раз від шаблі, другий — від жовтої пропасниці, і тепер він за мене сторч головою в воду кинувся б. До того ж земляк, веселий, завзятий! Вірний був! Ех! Хіба тепер є такі. Я, він та Трезор — та нам, здавалось, і чорт був тоді не брат!
Трезор лежав біля мене, він теж відчував і добре розумів той ступінь добробуту, в якому ми оце перебували, і, знати, цілком ухвалював нову ситуацію. Добре нагодований, він розкинувся перед коминком, простягнув вперед лапи і, дивлячись на мене розумними очима, коли-не-коли стукав своїм рудим хвостом по підлозі.
В сінях почулася шамотня, солдати принесли з села мої речі і вахмістр прийшов з рапортом. Я прийняв від нього рапорта, дав наказа, загадав розіслати патрулі в такі й такі ліси і відпустив його.
Гончаренко порався з речами, я сидів біля коминка. Золотий жар лежав горою, час од часу з нього зривалось синє хистке полум’я, тріпотіло і розпливалось в повітрі. Солодка втома пойняла все моє тіло, не хтілось навіть думати, думки, мов легке павутиння восени, ледве чіплялися за різні питання і пливли, і тремтіли в моїй свідомості.
"Коней нема — забрали під повстанців, слуг нема — пішли з повстанцями. Поховала сина й внука — вбиті під час бою. А князь Порецький, голова повстання, де він?"
Та не хтілося вже й думати про повстання, душа прагнула спочину. "Молода дівчина — хто вона? Дочка, внучка, компаньйонка старої?" Вона встала перед моїми очима така, як я її бачив: висока, струнка в своїй чорній сукні жалоби, горда і сумна.
Не знаю, чи довго сидів я в такому забутті. Трезор підліз до мене, поклав голову мені на ноги і заснув. Голос Гончаренка розвіяв солодке забуття.
— Так що все вже готове, ваше високоблагородіє.
Я озирнувся, він вже постелив ліжко, розпакував всі мої речі, почепив на стіні рушницю, порохівницю і всі мисливські причандали, поставив на туалет шкатулку і всі потрібні причандали. Я підвівся, глянув на годинника, було ще тільки пів на десяту, та робити не було чого, я рішив лягти спати. Перед тим як лягти, ми з Гончаренком пильно оглянули все наше помешкання, зачинили віконниці, замкнули двері, оглянули всі шафи. Я, правда, мав ще надію знайти якусь книжку, але ні книжки, ні аркуша паперу ніде не знайшлося.
Гончаренко примістився в маленькому передпокої, що вів до моєї кімнати. Трезор простягся на килимі біля мого ліжка. Я роздягнувся, поставив в головах шаблю, поклав біля себе набитого пістоля і нарешті випростався в свіжому, пуховому ліжку.
Тільки той, що півроку валявся загорнений в шинелю перед бівуачними вогнями або на сіні й соломі в розбитій корчмі, хто засинав під лайку, гомін, п’яні вигуки або гуркіт далеких пострілів,— той зрозуміє те почуття, що охопило мене.
В цій трагічній тиші завмерлої садиби було щось чаруюче. Січі, постріли, розстріли, вишукування ворога, знищування ворога — все те одлинуло од мене; і коли я випростався в своєму ліжку, коли я вслухався в солодку тишу, що огорнула мене,— я відчув враз велике й святе слово — життя!
III
Прокинувся я пізно, ще враження вчорашні не встали ясно в голові, але буйні пестощі Трезорові одразу розвіяли сон. Крізь віконниці пробивався світ, я скочив і розчинив їх. Вже був пізній ранок, сірий, ніжний осінній день простелився над парком, він не був похмурий, тільки сумовитий, бо там, за хмарами, почувалось сонце. В очі мені кинулись одразу ясно-зелені газони, квітники, підстрижені дерева, алеї троянд. Тепер, вдень, і сад, і парк визирали ще краще, як вчора. Листя ще не злетіло з дерев, але осінь вже торкнулася їх своїм пензлем. Купи зелених дерев, багряних кленів здіймалися на зеленому тлі парку і здавалися кавалками дорогої парчі, кинутої на темний килим.
Пам’ятаючи запросини молодої господарки, я схотів щонайшвидше оглянути і сад, і парк.
— Гончаренко! — гукнув я.
— Тут,— озвавсь Гончаренко,— все готове.
Справді, чоботи мої вже блищали, мов чорне дзеркало, одежа лежала біля ліжка витрушена, перечищена. Я хутко одягнувся, поголився; Гончаренко вилив на мене два відра холодної води. Тільки-но туалет мій було закінчено, як в двері хтось постукав — і до хати з низьким поклоном увійшов Франц, в руках він тримав велику срібну тацю з сніданком і кавою. Поставив все на стіл, запитав мене, чи не буде якого наказу і на яку годину подати обід, і з низьким поклоном вийшов з хати.
Рішуче, це починало нагадувати казку з тисячі й однієї ночі!
— Стараються,— завважив саркастично Гончаренко, коли двері за лакеєм зачинилися.
Я поснідав, подививсь на годинника,— була десята година.
— Ну,— сказав я, беручи фуражку,— піду огляну парк та ще спущуся в село, подивлюсь, як там поручик Турута.
— Ваше високоблагородіє, може б, коня. Хто їх знає.
— Ну,— всміхнувсь я,— тобі вже за кожним кущем ввижаються повстанці, ранок добрий, я хочу пройтися.
Я причепив шаблю, заклав у кобуру пістолета і вийшов з кімнати. Через залізну ґратчасту хвірточку я вийшов у сад і пішов посипаною піском стежкою, це була алея троянд. Високі, підрізані, мов маленькі деревця, рожеві, білі, червоні, темні, майже чорні. Знати було, що господарі кохаються в трояндах. Алея закінчилася на широкій зеленій полонині, вона розстелялася килимом перед головним корпусом, по берегах її були розкидані розкішні квітники, а посередині стояли дві величезні лапаті темно-зелені ялинки. Я глянув на вікна палацу, вони всі були зачинені, за темним склом не видно було нічого. Я пішов далі, садок переходив в парк. Рівні широкі алеї, зелене склепіння переплетених вгорі гілок. Під ногами тихо зашамотіло зів’яле листя. Я йшов далі, тиша й елегія задуманого осіннього дня лащились до мене... Веселе дзюрчання вивело мене з задуми, срібний балакучий струмок перерізував парк, легенький, мов сплетений з мережива, місток перекинувсь через нього. Я перейшов на той бік мосту і пішов понад берегом струмка. Щодалі він ставав ширший, незабаром я дійшов до великої запруди, струмок розлився в чистий ставочок. Серед ставка, на маленькому острівці, був зложений з сірого каміння грот, маленьке човенце гойдалося при березі. Я пішов далі, річечка випливала й далі з ставка, тільки тепер вона стала ширшою й спокійнішою; парк одійшов, зелена оксамитна полонина розіслалася навколо, я зробив ще кілька кроків, повернув за річкою і враз побачив на горі, огорненій з трьох боків темною опанчею парку, легкий білий павільйон, він весь складався з віком та колон і, здавалось, світився наскрізь. Користуючись з ласкавого запрошення молодої господині, я піднявся вгору, щоб оглянути павільйон. Крута стежка вела до нього, я зійшов і ступив на широкі білі мармурові сходи, вони закінчувалися невеличкою терасою перед вхідними дверима; по боках тераси стояли статуї Афіни й Діани і мов запрошували гостя зайти до білої пречистої оселі, але двері її були зачинені. Я спинився на терасі, щоб поглянути довкола. Краєвид був надзвичайно гарний: хвилясті поли парку збігали з гори, перед терасою просто зеленіли луги, блищав струмок, за ним здалеку видно було шпилі і дахи палацу, ліворуч синів ліс, праворуч розстелилися поля. Було гарно, широко, вільно... Я повернувся, щоб спуститися, і враз двері павільйону, досі зачинені, тихо розчинилися. Я мимоволі зробив крок назад — там був хтось... можуть подумати, що я підглядав. Кров прилила мені до обличчя... Але все було тихо... глянув,— крізь двері було видно середину павільйону — там не було нікого.
Кімнату було прибрано надзвичайно фантастично, на підлозі лежала чудова ведмежа шкура, турецьку отоманку вкривав персидський килим. Біля вікна, що виходило на захід, стояв стілець з високою спинкою, а біля нього стояла визолочена арфа. Це був чийсь улюблений куточок і в вечірній час, коли сідало сонце..., але я хутко повернувсь, щоб спуститися зі сходів, і в ту ж мить двері тихо повернулись і зачинились, наче хто причинив їх зсередини рукою. Я зрозумів: я надушив ногою механізм, що зачиняв і одчиняв їх, це нагадало мені чудову Аркадію князя Радзівілла. Я спустився зі сходів і повернув назад.
Парк і сад були чудові, але порожні,— скрізь ні духу, а в мене десь глибоко була надія зустріти кого-небудь. Я повернув знов до палацу і вийшов через тополину алею на широкий шлях, що вів до села.
Село було недалеко, графська садиба була на високій горі, а воно розкинулося поміж двох гір.
(Продовження на наступній сторінці)