— Он воно що? Значить, приїхали розбиратися,— задумливо проказав Крижань. — Гриньо Козарук написав? У газету?
— Написав.
— Свята душа.
— Ви теж щось знаєте? Під час війни ви були там?
— Що знаю, те знаю,— перебив його рибалка. — Ви самі розберіться, що й до чого. Щоб усе честь по честі. Розповідають, що біля Чорної Скелі партизани тримали зброю. Між кам'яними плитами є сухий вибалочок, а в ньому печерка. Ось партизани і влаштували в ній схованку. Та так добре замаскували, що двадцять разів можна пройти біля неї і не помітити.
— Ага, це вже цікаво. Вже якась зачіпка. Як ви гадаєте, Захар міг знати, де вони ховають зброю?
— А тут і гадати нічого. Сам і перевозив її у човні. Спочатку вони тримали свій арсенал у селі, в якомусь сараї. Місце було непевне. Ось Шаблюк і допоміг їм. Кому-кому, а Шаблюку партизани довіряли.
— Зброю карателі тоді не знайшли?
— Не знайшли, це точно.
— Отже, Захар не видав. Ось вам і доказ того, що він не зрадник! Поліцаї вибрали його тому, що іншого провідника в селі не знайшлося.
— Такого хлопця зі світу звели! Не вірте, що він хотів провести німців до острова, та зі шляху збився. Вам тут дехто казатиме таке, а ви не вірте. Збочити він міг, якби йшов бродом. А він повів фашистів іншою дорогою, у найстрашнішу трясовину. Там колись глибочезна западина була, так ото її залило, замулило... Виборсатися звідти неможливо.
— Ви точно знаєте, що він повів їх через трясовину? — вражено перепитав Оснач.
— Що ж тут знати?
— Ну, як оце можна довести? Є хтось, хто підтвердив би це?
Радомир нетерпляче чекав на його відповідь, проте рибалка несподівано замовк. Так само мовчки витягли човна на берег, і лише тоді рибалка похмуро сказав:
— Чого дарма допитуєшся? Я там не був, слід у слід за Шаб-люком не йшов. Кажу ж тобі: докопуйся. Зрадник — то зрадник, а ні... Щоб раз і назавжди міг сказати: "Ні!"
Позаду них раптом почулися кроки. Обидва озирнулися. Неподалік, біля пригаслого вогнища, стояв кремезний парубійко років шістнадцяти. Шерстяний спортивний костюм, в'язана шапочка, в руці книжка.
Огнище було велике і, з усього видно, давнє. Але обабіч нього чорніли свіжозакіптюжені рогачі, а поруч, між камінням, стояв обчаділий казанок.
— Оце він і є — Козарук,— полегшено зітхнув Крижань. Ніби поява Гриня одразу знімала всі питання.
— Тільки не треба зараз про човен... — прошепотів Оснач старому. — Не час. Потім.
— І не казав би нічого,— пробурмотів Крижань, відходячи назад. — Поговори сам. Я тільки заважатиму. Тут побуду, біля човна.
— Ну, за човен ви пробачте,— розгублено всміхнувся Козарук, по-своєму витлумачуючи ситуацію. — Треба було запитати, попросити. Але... Ольга вже повернула його. Напевне, розминулися з нею в плавнях.
— Не розминулися,— відповів Радомир. — Човен на місці, все гаразд. Нам треба поговорити.
— А ви... той журналіст, що приїхав?..
— Той. Ольга розповіла?
Гриньо мовчки кивнув. Якусь мить Оснач вагався, не знаючи з чого почати. Хотілося, щоб розмова була серйозною і відвертою.
— Слухай, ти що, надовго перебрався сюди?
— На кілька днів,— відвів погляд Козарук. — Хоча з радістю жив би тут усе літо.
— Я теж не відмовився б відпочити в такому райському куточку. Тиша, птахи, чисте повітря, вудочка... Але нічого не вдієш: життя диктує своє. Ну що ж, вважай мене своїм гостем, показуй острівець. — З'ясовувати причини, які спонукали Гриня до цього робінзонства, Оснач поки що не збирався.
Острівець був, на диво, кам'янистий, зелений мох вкривав валуни, а трав'яні килимки зеленіли тільки в западинах-оазах, на занесеному степовими бурями грунті.
Сама Чорна Скеля звідси, із лощини, нагадувала потемніле, пошматоване штормами вітрило, та й невеличка печерка, в якій навряд чи могло б сховатися троє — була ніби каютою яхти-ост-рівця. Осначеві ввижалося щось романтичне, жюль-вернівське, і якби не очерет, що майже впритул підступав до острівця, важко було б повірити, що він лежить посеред степового озера і не миє океанська хвиля його береги. І приземкувата його хатина з розкошланою очеретяною стріхою зміцнювала відчуття відокремленості від світу.
— Сподіваюсь, у понеділок ти будеш у школі? — мовив Оснач ніби між іншим.
— З'явлюся, звичайно. Хоча й не хочеться.
— Конфлікт з Маркіяном Маркіяновичем? Тільки чесно.
— Ви вже й про нього знаєте?..
— Поки що це тільки припущення.
Підійшов Крижань, і обидва замовкли. У човні старому не си-ділося, та й, мабуть, цікаво було послухати розповідь Гриня. Він підійшов, проказав: "День сьогодні буде спекотний. І риба вже біля острівця. Багато риби. Сітку б сюди",— сів на вільний камінь і заходився обстругувати рибальським ножем невеличкий корч, що потрапив йому до рук. Оснач подумав, що присутність Крижаня стримуватиме хлопчину, але просити рибалку, щоб той знову залишив їх удвох, уже не міг.
— Листа твого я прочитав. Уважно прочитав. І з деким поговорив. Але поки що мені важко з'ясувати, як воно там усе було тоді, в сорок четвертому. А без цього поїздка моя нічого не варта. Тому давай домовимося: ти розповіси про Захара Шаблюка все, що знаєш. А ви, Георгію Миколайовичу, додасте до цієї розповіді все, що відомо вам. Згода?
— Якщо вже ви приїхали... — стенув плечима Козарук. Це був досить кремезний хлопчина, з борцівською шиєю і боксерськими плечима. Та й у гострому погляді чорних очей вже проявлялася твердість характеру. — Якщо приїхали, то про Шаблюка, звичайно, розповім. А про конфлікт з Маркіяном Маркіяновичем не хочу. Я ж про нього не писав, правда? Це наші справи, вони вам ні до чого.
— Дарма ти так вважаєш. Твій конфлікт із Маркіяном Маркіяновичем цікавить мене зараз не менше, ніж історія загибелі Захара Шаблюка. Не збагнувши суті цього конфлікту, я не зрозумію, чому навколо імені Шаблюка стільки неясного.
4
— Навіть не знаю... — завагався хлопчина, вислухавши Ос-нача і Крижаня. — Розповідати таке про вчителя... не хочеться. Небагато честі.
— Я запам'ятаю, що ти сказав це... Про честь,— зауважив Ра-домир.
Кілька хвилин Гриньо мовчав, збираючись з думками. Журналіст не підганяв його, розумів, що почати таку розповідь нелегко.
— Учитель у нас тут був, Полянський Василь Федорович,—несподівано прийшов йому на допомогу рибалка. — То я про нього кілька слів скажу, а тоді вже й тобі, хлопче, легше розповідатиметься. Так ото вчитель цей добре пам'ятав Захара Шаблюка. Пригадую, і в нас, у рибгоспі,— а він ще й лектором був — і на сільських зборах усе згадував про цього хлопчину, казав, що треба вшанувати його пам'ять. А коли ставили пам'ятник загиблим односельцям, Полянський і в сільраду ходив, і в райцентрі до начальства пробивався, щоб, значиться, вписали туди й прізвище Захара. І вже всі ніби погодилися. Але Вандевура, ікалося б йому, раптом узяв і нашкрябав кудись там листа. Так і так, мовляв, ніякий Захар Шаблюк не герой, а, навпаки, фашистський провідник, зрадник тобто. І що то він сам викликався показати фашистам, де переховуються моряки. А загинув .тому, що погано знав плавні. Одне слово: втопився разом із карателями — туди йому й дорога. Й оскільки Полянський захищає свого дружка —зрадника, то, мабуть, і в самого душа гнила. Треба до нього уважно придивитися. Отож у школі йому не місце.
— Ви впевнені, що цього листа написав Маркіян Маркіянович?! — вражено перепитав Оснач. — Саме він, ви не помилилися? Адже це, мабуть, була анонімка?
— Та ні, яка ж анонімка? При підписах. Усе, як належить. Вандевура першим підписався. За ним ще двоє вчителів. Та ветеран війни. То Вандевура намовив їх, знаючи, що ці люди з По-лянським великої дружби не водили. Ну а після такого листа десь там угорі одразу переполошилися. І прізвище Захара про всяк випадок наказали викреслити. Ось так. І викреслили. Кому хочеться бути оборонцем "зрадника-провідника", знаючи, що й тебе самого Вандевура — він "папір" складно пише — так обмалює-за-плямує, що потім і внуки не відмиються.
— Невже справді Вандевура? Ніколи б не подумав. МОЛІЄ, В нього є докази? Невже ніхто не спробував з'ясувати, що ж насправді сталося в плавнях біля Кричинецького?
— Чому ж? Пробували. Комісія якась приїжджала, документи розшукували. А тільки документів цих катма. На трясовині протоколу ніхто не вів — он що виявляється! Комісія говорила з багатьма людьми, але все одно найбільше віри йому, Ванде-вурі.
— А ще історик! — стиха проказав Гриньо. — Сам же й учив, що історію пишуть не королі, а народ. У житті так воно й виходить. Історію пишуть такі, як Захар Шаблюк. А Вандевури тільки переписують її на свій лад.
Оснач замислено хмикнув. Йому просто не вірилося, що Маркіян Маркіянович здатний на донос. На нього все ще діяла магія цього "інтелігента третього покоління". Здавалося, що йдеться про когось іншого. Що сталося звичайнісіньке непорозуміння. А може, справді він знає про Захара щось таке, чого не знає ніхто інший? Більшістю голосів утверджується думка, а не істина. Істину ж, як правило, віднаходять незламні в своїй самотності єретики, яких, перш ніж визнати, про всяк випадок спалюють.
(Продовження на наступній сторінці)