А з Володькою і сусідує отой Василь. Дванадцять літ, а що виробляє! У них занавіски на вікнах з півнями, повишивані, так Василева мама, Галина Кузьмівна, помила їх і розвішала на сопці сушитися. Василь, не довго думавши, як пальне з лука в півня! Наскрізь пробив! І в клуб його не докличешся, і на екскурсії не хоче їхати. Ольга Терентіївна йому каже: "Приходь до нас, Василю". А він: "Пхе, чого я піду? Жаб ловити?" І нізащо. А у них. є бересток у дворі. Горлатий сів на гілку і довбається в корі. Василь підкрався, пустив стрілку і — просто в голову. Володька аж плакав... А він заховався у дворі і кричить: "Я тобі ще й не таке зроблю! Заскочу в клуб потовчу всі колекції".
Як вам це сподобається? Я тоді й кажу Миколі та Юркові: "Добре мені діло — "потовчу колекції". Треба його провчити, а то ще, справді, щось викине. На це в нього розуму вистачить".
Прислідили, як він пішов на річку, і до нього, а він зразу в сльози: "Чого ви? Хіба я вас чіпаю?" І дивиться, чи не видно десь матері. Ми й кажемо: "У нас є невеличке діло до тебе. Ходім з нами".— "А не битимете?" — запитує. "За що ж тебе бити?" — кажу. "Ну, то відпустіть, д додому піду",— проситься він. Але ми не відпускаємо. Пішли на річку. Викупалися добре і під кручу в холодочок. А там розбалакались, що він і додому не схотів іти.
Підсів я до нього і кажу: "Ех ти, Василю, Василю! Що, тобі хочеться, щоб з тебе виросла кваша? Чого ти в клубі не буваєш, чого ти на екскурсії не ходив і далі двору світу не бачиш? У Миколаївці був? — питаю.— "Ні".— "А в Білогорці, на крейдяних відслонах?" — "Ні".— "А в радгоспі Шевченківському, де агрегатами поливають триста гектарів пшениці і дощ без дощу роблять?" — "Ні. Я, каже, в кіно в щілипу дивлюся".— "А ми, кажу, всередині і на найкращих місцях. Бо хто зелень носить, як зал прикрашають? Ми. А лави з майстерні? Ми. А для ремонту дошки навантажує? Ми. Нас в кіно кожен знає, і як тільки що, так одразу: "Олежко, збігай!", "Володько, метнися!"
А він тоді, чуєте, що каже: "Вам скрізь можна, бо ви піонери". Так я й відповів: "А, думаєш, як піонер лежатиме на печі, то його скрізь пустять? Нас не тому, кажу, пускають, що ми на печі лежимо, а що скрізь перші. Піонер — це є перший. Коли на річці Протічок пробивали, хто був першим? Ми. А кому тепер, як побачать з буксира, так кричать: "А, Олежка! Здоров!" Тобі чи мені?" Так він і змовк. Як бачите, поговорили по щирості.
На другий день дивимося, а він у клуб, і у нашу кімнату. Сам прийшов. А наша кімната найкраща в клубі. Бо що ви скажете, як тут скрізь колекції, квіти, живі і засушені, чучела. А у Володьки на вікні склянки з жуками, акваріум і три в'юни. Проти дощу як почнуть вигравати! А в кутку сова, як жива, і Горлатий — чучела; Володька сам набивав. У нас і хлопці й дівчата. Так Галя і Оля аби зелений папір, то гілку можуть зробити, як справжню. Посадили Горлатого на гілку, а сову в саму глибину, моху наклали, як глянеш — живий куток і все!
Прийшов він, прочинив двері і стоїть біля порога. То сюди дивиться, то туди. Ольга Терентіївна й каже: "Здоров, Василю. Чого ти біля порога стоїш? Йди сюди. Ти ж назовсім до нас прийшов?" — "Еге",— каже. "Це добре — знов Ольга Терентіївна.— Навчиш наших хлопців стріляти із лука? Га?" Він питає:-"А стріли які? З очерету чи із соснини? З очерету летять — тільки поводять нижнім кінцем, а з соснини — треба виточувати та виточувати, а то стріла може і заднім кінцем наперед обернутися".-Ольга Терентіївна йому каже: "Я, Василю, цього діла не знаю. Ти про все сам подумай, бо хто ж буде хлопців учити стріляти: ти чи я?" Ух же ж він і зрадів! "Ходімте",— каже.
Мішень накололи на фанеру. І як взялися! Так ніхто з хлопців не влучив у середину. А він як пустить, то неначе стріла й ночувала там. А Кость Юрійович — у армії снайпером був та Сержантом — увійшов в азарт. "Як це, каже, я з гвинтівки міг уцілити, а з лука ні?!" І як пустив стрілу, а вона в чисте поле. Він тоді: "От задача!" І до Василя: "Навчи й мене!" ЯК назбиралось дорослих! Всі стріляли, а вцілив тільки Гонтар Максим.
А він в армії і не був, після війни виріс. Ще й косий. Сміху було!
Добре Василь стріляв. І всі хлопці біля нього навчилися, бо кожному ж хочеться бути добрим стрільцем. Як закінчиться липень — почнеться серпень. А в серпні і полювання відкривається. Кожен і думає: "Навчуся влучати, то, чого доброго, і на качок можна спробувати". А чого ж ні? Не у всіх же рушниці. Може, і3 луком пощастить. То вже старалися і старалися. Як вечір, так години по дві. Про себе скажу: стрілець, з мене неважний. Як не намагався, а в центр не влучив ні разу. Цілюсь, цілюсь, а влучити не можу. А Володька — інше діло. Спочатку мазав, а далі як приловчився, то кожну стрілу — в чорне вічко. З такими очима, як у нього, що ж тут дивного? Ну, добре учимося, стріляємо, і все гаразд. Аж тут чуємо — хвалиться Василь: "От я, так я! Що б вони без мене робили?" А тут Кость Юрійович каже: "А знаєте що, хлопці? Так ви нічого, молодцюваті, тільки немає у вас фізичного гарту. Я вас, навчу по драбині на руках підійматися, на кільцях вижиматися і злазити на полірований стовп. Для мускулів це дуже гарно". Так ми всі за це. І Устим Григорович каже: "Добре, хай тренуються, пригодиться колись".
ї звелів улаштувати в саду всі пристрої. А Кость Юрійович і снайпер і армійський сержант. І все тіло у нього в мускулах. На лобогрійці як піде, то тільки шумить. А у Антона Павловича в коморі ще старовинні гирі. По пуду і по два пуди. Так віп візьме двопудову гирю, викине вгору, як пір'їнку, і вловить, А то у неділю як візьмуться боротися, так з ним ніхто і не бореться. Під поясок підхопить, сам пада і партнера через голову-—"тільки ноги мелькнуть. Дивишся на нього і очей не відірвеш. Кому ж не хочеться таких мускулів? А віп каже: "От, хлопці, слухайте мене, і всі такі будете". А як почав нас ганяти і по драбині, і на кільцях, і по стовпу. Прокинешся вранці — все тіло болить. А він тільки посміюється. "Не біда,— каже.— Це на початку. А тоді як мускули" набіжать, так вже ніякого болю".
І так щодня. Нелегке це діло. Я сам все це пройшов, так знаю. Зате тепер — по драбині, так по драбині, на кільцях, так на кільцях, па стовп так на стовп! І не тільки хлопці, а навіть і дівчата. їм. це трудніше, а хто записався в гурток, всі підтягаються. А Василь в гурток не записався і сам собі осторонь. Сяде, ногу за ногу закине і сидить, чвиркає через губу і та посміхається, неначе все це вміє. А чому? Бо він таки хлопець міцний, натоптаний. Тільки не зважає на те, що в нього більш м яса ніж мускулів. А ми: не хочеш — як собі хочеш. Дванадцять років, вже можеш сам подумати. Так він і начвиркався. Ось послухайте.
Поїхали наші катерами в Миколаївку перевіряти наслідки соціалістичного змагання з колгоспом "Жовтень". Це було минулої осені. Переміг наш колгосп "Перше травня". Миколаївці свій катер "Гордим" назвали, а ми свій — "Завзятим". У них по борту спочатку синя смуга, а потім червона, а у пас — навпаки: спочатку червона, а потім уже синя. їхній "Гордий" красивий, а наш "Завзятий" ще кращий, бо ми самі його будували і весь прикрасили прапорцямп і лампочками — синіми, зеленими, червоними, молочними. Як увечері мчать, так і зверху вогні і у воді. Старші в порту чекають переможців, а ми кинулися в сад, бо там у нас всякі прилади для фізкультури і полірований стовп сім метрів заввишки. І з нього видно аж до самої Лебедянки.' Я — на стовп. Т тільки злетів, аж бачу — мчать понад Лебедянкою обидва катери. Наш "Завзятий" попереду. І над ним прапор так і розвивається. "Гордий" позаду, у почесному ескорті. Хлопці запитують: "Що ти бачиш, Олежко?"
А я дивлюся і бачу: вистроїлись на катері наші колгоспники. Серед них Устим Григорович і дідусь Терентій Савич. А на самому переді — хто б ви думали? Галина Кузьмівна, Василева мати. Біла хустка і коси на вітрі мають, а в руках відвойований прапор. Я тоді хустку з кишені і як почав нею вимахувати і кричу: "Ура! Наша взяла!" А вони теж побачили і теж хустками. Так хлопці тоді: "Та злазь уже, годі тобі. Ми теж хочемо!"
Спочатку Володька поліз, потім Микола, Харитон, Юрко. А Галя, хоч і дівчина, так все одно злетіла наверх одним духом. На голові віночок, стрічечкп всякі, плаття все голубе. Схопила вінок, махає ним і кричить скільки сил: "Переможцям у соціалістичному змаганні палкий піонерський привіт!" А як вже спустилася, побачила Василя і каже йому: "Мерщій і ти лізь. Там твоя мама, Галина Кузьмівна, прапор держить".
(Продовження на наступній сторінці)