На одну хвилину оленеві показується щось незвичайне — ніби гойднулись віти і з-під них блиснули жагучою пристрастю людські очі. Та це омана. Кущ стоїть нерухомо. Звір ступає кілька кроків уперед, простягає свою красиву голову. В очах ляк і надмірна цікавість. Але що за страшний свист раптом протинає повітря? Чого так у смертельному жаху стискається серце? Олень підскакує вгору, зривається дибки, він увесь — рух і шалена втеча. Але пізно. Груди йому пронизує щось гостре й гаряче. Біль доходить до самого серця. З глибини єства оленя виривається стогін і крик.
Увесь гурт оленів на мить ціпеніє і з жахом стежить за ватажком. Ватажок наосліп біжить по плацу. Ратище, що застрягло в тілі, гойдається верхнім краєм вверх і вниз, і з нього крапля по краплі стікає гаряча кров; її сліди скрізь по землі; вона ж зрошує груди тварини, струмить густою смужкою по срібно-сірих ногах; п’янкий запах її просочує гаряче повітря. Олені в паніці стовплюються, розсипаються хто куди по всьому плацу. Вожак простує тим часом до води. Назад, назад з цього нещасливого берега! Але дарма.
Від швидкого бігу ратище щораз опускається до землі. Ось з усього розгону воно упирається в пагорок. Тріщать м’язи, тріщать криваві розгарячені нутрощі, і спис виходить далеко за лівою передньою ногою.
Олень хитається. Упав на коліна. Намагається підвестися. Навколо біла хмара збитого пилу. Сили залишають його. Голова хилиться до землі. З рота спливає кривава піна. Тільки жадобою життя світяться великі чорні очі, але і їх поволі застила каламутна плівка смертельної туги.
Решта звірів кидається шукати порятунку, але його немає ні на землі, ні у воді. Навколо ці кущі, це жахливе фурчання, цей свист смертоносних ратищ.
Самиця з маленьким прудконогим телям кидається назад у воду. Тут, як і на суші, кущі вже давно зімкнулись у коло. В паніці тварина вибирає найближчий просвіт між двома яскравими купами зелені. Там не помітно жодного руху, крім коливання води. О, як близько до вільного простору! Треба тільки напружити сили. Ще одне зусилля. Ноги шалено працюють, голова уже майже за лінією кущів. Ну, ось і кінець... Але дарма! Ніщо вже їх не врятує. Ось попереду зануртувала вода. Навколо найближчого куща розростаються кола, вони обхоплюють утікачку, і разом з цим чути з-під води якийсь глухий шум, ніби її товщу пробито швидко пущеним гострим знаряддям. Біля передніх ніг самиці вода береться киплячим шумовинням; вискакують і тріскаються білі пухирчики... Тварина кидається убік, не забуваючи прикрити головою малятко. Воно ж не так сполохане, як здивоване.
Що це діється навколо? Що робиться з мамою? Чого вона починає так важко дихати? Ось вона харчить; довгий стогін виривається з її грудей... Маля озирається довкола, і раптом несамовитий зойк виривається з його власних грудей. Щось могутнє впинається йому в бік. В очах незрозуміла пітьма. Тільце опускається вниз; в розкритий ротик ллється вода, булькотить. Це мабуть, смерть...
І ось на тому місці, де було дві чудесні живі істоти — лише руді кола. Вода біля ближчого куща знову береться колами. З хвиль показується щось потужне і важке. Які широкі плечі й дужі руки! Це Кендюх. Він набирає в груди повітря,— адже ж перед цим він працював під водою,— і на хвилину опускає голову на груди. Він ніби спить. Кущове коло тим часом стискається все тісніше й тісніше. Все меншає й меншає кількість захоплених у це смертельне коло тварин. Обезуміло мечуться вони, аж поки остання не падає від чийогось влучного списа.
Кінець. Важко дихаючи, виходять з-під своїх схованок мисливці. Ось Голомозий, ось Вогняна Хмара, ось виходить з води, тягнучи за ноги дві туші, Кендюх. Полювання вийшло на славу. Не втекла жодна тварина. Он яка їх купа! Як тепло пахтить свіжа червона кров, які спокусливо ніжні шматки м’яса крає ножем Голомозий!
Мисливці сідають у коло. М’ясо ще тепле, парує. Сьогодні люди можуть їсти досхочу, хто скільки зможе. У Кендюха в руках ціла задня нога. Він добуває з торбини крем’яного ножа, відрізав по шматочку, кидає в рот. Він їсть і їсть, і буде їсти доти, доки в руках лишаться самі тільки кістки. Тоді він їх покладе одна на одну, потрощить гострим молотком, припаде до розколин губами і висмокче увесь мозок.
Байдужі до їжі лише Голомозий та Око: вони збирають сушняк, ламають гілки, накладають високе вогнище. Руді Вовки мають право на такий величний бенкет, але вони ще не всі. Там на горбі лишились жінки, діти й чотириногі родичі. Високий стовп диму оповіщає їх:
"Полювання закінчено. Всі збирайтесь до гурту. На вас чекає добра пожива".
Тільки закінчивши з цим, Голомозий та Око сідають до кола. Точиться весела розмова. Події, що оце відбулися, надто яскраві й захоплюючі. Скільки переживань, влучних ударів, небезпечних становищ!
Однак все обійшлося гаразд. Руді Вовки належно приготувались до полювання.
Суворо й уважно додержано всіх звичаїв Долини. З непохитного енергією зібрано, зосереджено всі сили роду, і він виявив себе усіма сторонами міцним, мудрим народом.
Радісна звістка уже долетіла до табору. Навіть не напружуючи слуху, Голомозий чує, як скавулять і брешуть порозв’язувані, раді волі, чотириногі вовки. Ще небагато часу, і вони всі примчать сюди.
Великий кіт. Злочин Оленячого Рога. Птах і звір б’ються в повітрі
Полудень. Небо зовсім ясне, блакитне. Розжевріле, повне сили сонце пливе над землею. Який краєвид, яка несказанна краса! Вся земля скільки видно — в зелені. Ось, мов ясноквітий килим,— Великий Луг. Він увесь тремтить від водяних випарів і весь бринить музикою крилець незчисленних хмар мошки й комарів. Але, крім комарів, тут уже не видно більше нікого. Хіба що вряди-годи зачорніє потужною спиною носоріг або виставить голову з води якийсь самотній олень.
За лугом широко плине Велика Ріка. По берегах її громадяться скелі, темніють турячими хребтами купи осокорів, спускаються в хвилі своїм довголистим гіллям верби, руняться кущі, біліють срібно-розпеченими смугами прибережні піски, зноситься вгору потужна грабина. А далі за річкою, між перекатами високих горбів, кучерявиться Оленяча Долина.
Смуга відкритої землі чергується з кущуватими заростями чагарників. Де кінчаються кущі, враз підносяться могутні масиви лісу.
Ліс пнеться вище, на горби. Дуб сперечається з буком. Між ними ховаються білокора береза, міцні стовбури груш, а де їм несила подолати піски, там сиво-зеленою стіною зводиться сосновий бір. Гойдані вітром сосни крешуть одна об одну, дзвонять особливим шумом, переповненим пахощами живиці.
Долиною між двома горбами важко йде старий тур. Могутні роги гостро протинають повітря, шия туго нап’ята. Він наївся і йде до води. Іде самовпевнено, не хапаючись. Хай хто спробує напасти на нього: чи не потрощить собі ребра об кам’яний лоб потужного велетня, чи не зойкне, підлетівши вгору на височину десятирічного дуба! Вузька, пробита безліччю ніг стежка круто звивається, спускається вниз.
Вже через гілля й кущі видно срібні смуги Великої Ріки. Але тур не сам на березі. Он там за кущами калини бовваніє щось чорно-руде, волохате. Звір втягує носом повітря. Еге ж. Це п’є воду ведмідь. Він підводить голову і дивиться на тура. Тур звертає в інший бік і теж припадає до води. Її багато, і мешканцям Оленячої Долини нема чого сваритись за неї.
Не встигає тур зайти й по коліна, як за ним чути легкий тупіт. Навіть не обертаючись, велетень знає, що це, користуючись з його присутності, поспішають на водопій дикі кози. Їх троє, молодих, струнких і боязких. Тур не звертає на них ніякої уваги, проте це не перешкоджає їм підбігти до нього майже впритул. І недаремно. Десь зовсім близько шарудять кущі. Тур на хвилину підводить голову і прискає. Очі його, в яких враз загоряються грізні вогні, зустрічаються з очима вовка. Вовк самотній. Шкутильгає. Це старий ватажок з Великого Лугу. Він розгубив своїх вовків, покалічив ногу. Він оце мимохідь придушив двоє зайченят, ще безсилих утікати, і прийшов напитись після обіду. Зустріч з туром і його грізний погляд йому не до смаку. Повернувшись круто назад, вовк зникає в кущах. Гаразд, що швидко проскочив, а то якраз натрапив би на пантеру.
Але пантера, як і вовк, також усмак пообідала. Ступає вона нечутно й тихо. Все ж кози вже чують її і злякано ховаються за тура. З усіх звірів Оленячої Долини тур найбільше ненавидить цього хижака, що нападає зненацька з дерева. Однак він п’є, удаючи, що зовсім не помічає свого кривавого ворога, і раптом робить скок.
Летить на всі боки вода. Пантера, зненацька застукана, круто повертається. Вона вже майже вислизнула, однак враз злякано плигає назад, але й тур уже скільки сили тіка між кущі.
На берег, примружуючи великі круглі очі від несподіваного сяйва з ріки, виходить шаблезубий тигр — Великий Кіт — махайродус. Це самиця. Перед нею біжать двоє її кошенят: Вайло і Непосидько. Поки Вайло обережно переставляє ноги, щоб не вступити в калюжу, Непосидько уже на двадцять кроків в обидва боки оббігає берег. Як багато тут пахощів! Все повітря переповнене ними. Однак чому ніде нічого не видно? Тільки сліди, гарячі, вабливі, пахучі?
Непосидько припадає носом до землі і захоплено звертає в кущі.
— Куди? — грізно враз виривається клекотом із горлянки мами.— Назад!
Звіря невдоволено зупиняється, палахкотючими оченятами дивиться на хащі, але згодом слухняно повертається до матері. Воно ще таке мале, головате, кривоноге, тулуб товстий.
Для нього ще небезпечні самостійні мандрівки. Непосидько вже біля Вайла.
— Та розтруси трошки свої ліньки. Ну, ось. Так! Так!
(Продовження на наступній сторінці)